25 листопада 2024 р. Справа № 520/24530/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Катунова В.В.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.08.2024, головуючий суддя І інстанції: Шляхова О.М., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/24530/23
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), у якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.03.2018 по 10.08.2023 включно;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.03.2018 по 10.08.2023 у сумі 261 984 гривні 16 копійок включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач несвоєчасно сплачував належні йому при звільненні суми, в тому числі на виконання рішення суду у справі №520/16440/21. Військова частина НОМЕР_1 здійснила остаточний розрахунок з позивачем 11.08.2023 Проте, відповідачем не нарахований та виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період затримки.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.08.2024 позов задоволено частково.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.03.2018 по 10.03.2018 в сумі 70710, 95 грн, з утриманням з присуджених сум податків та зборів та інших обов'язкових платежів, встановлених законодавством.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Військова частина НОМЕР_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що на думку відповідача, відсутні підстави для задоволення позовних вимог та застосування ст. 117 КЗпП при відсутності спору щодо нарахованих сум належних працівникові при звільненні. Вважає, що враховуючи той факт, що за позицією позивача йому вчасно не виплачена лише частина коштів, на які він мав право при звільненні, тому обчисленню на його користь підлягає пропорційна частина відшкодування. Просив врахувати його розрахунки з урахуванням коефіцієнту істотності нездійсненої доплати, відповідно до яких сума, яка підлягає відшкодуванню складає 70 151, 14 грн.
Позивач не скористався правом надання відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з 22.01.2013 по 14.03.2018 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу від 14.03.2018 №89-ОС позивача 14.03.2018 звільнено з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту, виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення.
У період проходження військової служби позивачу не у повному розмірі виплачувалася індексація грошового забезпечення.
Вважаючи, що відповідач протиправно не виплачував усі належні йому види грошового забезпечення впродовж служби позивача, останній звернувся до суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2021 у справі №520/16440/21 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 включно, із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з врахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 18.07.2022 апеляційну скаргу відповідача на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2021 повернуто скаржнику.
Постановою Верховного суду від 07.09.2023 касаційну скаргу відповідача залишено без задоволення, ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 18.07.2022 залишено без змін.
11.08.2023 на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2021 у справі №520/16440/21 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 у сумі 70858,19 грн., що підтверджується банківською випискою.
Водночас, Військова частина НОМЕР_1 не нарахувала та не виплатила позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.03.2018 по 10.08.2023 (по час повного розрахунку).
Позивач, вважаючи бездіяльність щодо ненарахування та невиплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною, звернувся до суду із цим позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.03.2018 по 10.08.2023 (1974 днів), у зв'язку з невиплатою йому при звільненні індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 (70858,19 грн) з урахуванням істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку та дійшов висновку, що сума, яка підлягає відшкодуванню позивачу з урахуванням принципів справедливості та співмірності становить 70710,95 грн.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Так, відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Разом з цим, колегія суддів акцентує увагу на тому, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного з розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Такий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Крім цього, у вказаному судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
За таких обставин колегія суддів вважає, що бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною, а вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 КЗпП України ґрунтуються на нормах закону.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Обставини невиконання відповідачем вимог статті 116 КЗпП України підтверджені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2023 у справі №520/16440/22.
На виконання вказаного судового рішення відповідач провів розрахунок з позивачем 11.08.2023.
Разом з цим, невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач має право на отримання відшкодування за затримку остаточного розрахунку при звільненні, починаючи наступного дня після звільнення з військової служби по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, колегія суддів зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ (далі по тексту - Закон №2352-ІХ) запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон №2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Верховний Суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 вже висловлював правові позиції щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ у подібних правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа № 560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа № 240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа № 560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа № 560/831/23).
У наведених вище справах Верховний Суд, зокрема, зазначав, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17.
Водночас, Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Так, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній редакції, згідно із Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Спірний період щодо виплати позивачу грошових коштів у сумі 70 858, 19 грн. тривав з 15.03.2018 (наступний день за датою звільнення позивача) до 11.08.2023 (по 10.08.2023 включно), тобто до дня, коли на виконання рішення суду у справі №520/16440/21 на користь позивача виплачено кошти.
Тобто, спірні правовідносини щодо виплати грошових коштів у сумі 70 858, 19 грн охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року.
Незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, врегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 15.03.2018 - дата звільнення позивача та дата розрахунку з ним.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 КЗпП України в редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, що міститься у постанові Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23.
Однак, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Саме тому, враховуючи постанови Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до і після набрання чинності 19.07.2022 змін до ст. 117 КЗпП України.
Період з 15.03.2018 по 18.07.2022 регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-IX, тобто без обмеження строком нарахування у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Період з 19.07.2022 по 10.08.2023 регулюється вже чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження стягнення середнього заробітку 6 місяців.
Колегія суддів зазначає, що за змістом статті 117 КЗпП України обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки проведення остаточного розрахунку покладено саме на орган, який виносить рішення по суті спору, тобто в цьому випадку - на суд.
Щодо здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку, то колегія суддів зазначає, що вирішення питання про виплату середнього заробітку з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі по тексту - Порядок №100), чинність якої згідно з пунктом 2 поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форми власності, а також на фізичних осіб - підприємців та фізичних осіб, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі по тексту - Порядок №100, у відповідній редакції).
Пунктом 2 Порядку №100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Зважаючи на приписи Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №26 при обчисленні середньої заробітної плати військовослужбовцям слід враховувати число календарних днів.
Відповідно до наданої відповідачем довідки-розрахунку грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці перед звільненням становить: за січень 2018 року - 4915,10 грн, за лютий 2018 року - 4915,10 грн. Разом: 9830,20 грн.
Вказані розміри грошового забезпечення не оспорюються сторонами.
Отже, сума середньоденного грошового забезпечення позивача складає 166,61 грн, із розрахунку (4915,10+4915,10)/(59).
Сума середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні з 15.03.2018 до 18.07.2022 (1578 днів) складає 262 910, 58 грн (166,61 грн*1578 днів); з 19.07.2022 по 10.08.2023 ( з урахуванням обмеження у 6 місяців - 184 дні) складає 30 656, 24 грн (166,61 грн*184 дні), а всього 293 566, 82 грн.
Колегія суддів зазначає, що з урахуванням конкретних критеріїв та обставин справи, які мають юридичне значення, суд за період до 18.07.2022 може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того чи задовольняє він позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Водночас, зменшення розміру відшкодування є правом, а не обов'язком суду.
Зважаючи на те, що несвоєчасно виплачена сума індексації грошового забезпечення фактично складає 70858,19 грн, а сума середнього заробітку за затримку таких виплат за період з 15.03.2018 по 10.08.2023 складає 293566,82 грн, що у декілька разів більша від такої суми, тому колегія суддів вбачає підстави для застосування принципу співмірності і зменшення середнього заробітку за період з 15.03.2018 по 18.07.2022 (1578 днів) - до внесення змін Законом № 2352-IX.
Таким чином, заборгованість по індексації грошового забезпечення (70858,19 грн) у процентному виразі становить 26,95% від 293 566, 82 грн.
Сума середнього заробітку за період з 15.03.2018 по 18.07.2022 (1578 днів) дорівнює 70854,40 грн (293566, 82 грн* 26,95%).
Колегія суддів звертає увагу на ключову обставину, що впливає на результат розгляду цієї справи, а саме те, що в межах розгляду цієї справи не погоджується з висновками суду першої інстанції відповідач, який вважає, що суд першої інстанції не правильно зробив розрахунок суми середнього заробітку та вважає, що позивач взагалі не має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме: з 15.03.2018 по 10.08.2023, що спростовано судовим розглядом з урахуванням зазначеного вище.
Враховуючи те, що позивачем рішення суду першої інстанції в частині зменшення суми середньмісячного заробітку не оскаржується, а судом першої інстанції визначена сума із врахуванням істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за весь період, а саме кошти в сумі 70710, 95 грн, тому колегія суддів не надає оцінку сумі розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 19.07.2022 по 10.08.2023, оскільки сума розрахунку за період з 15.03.2018 до 19.07.2022 вже є більшою, ніж 70710, 95 грн, з якою погодився позивач.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині задоволення вимог позову.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Дана справа є справою незначної складності, тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: "а", "б", "в", "г" пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.08.2024 по справі № 520/24530/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.В. Катунов
Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий