Справа № 495/7268/24
Номер провадження 2/495/3967/2024
06 листопада 2024 рокум. Білгород-Дністровський
Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:
головуючої судді Анісімової Н.Д.,
при секретарі судового засідання Кракатиці В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Білгород-Дністровський цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання права власності на спадкове майно,
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до до Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання права власності на спадкове майно, у якому просила суд визнати за нею право власності на спадкове майно: житловий будинок під АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача, ОСОБА_2 , який залишила на ім'я позивача заповіт, посвідчений 06 липня 2017 року Новоцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, за реєстровим № 27. Даний заповіт за життя спадкодавця не був змінений і не скасований.
На день смерті спадкодавцеві належало: житловий будинок під АДРЕСА_1 , та в цілому складається з: житлового будинку літ. «А», загальною площею - 51,8 кв.м., житловою площею - 33,6 кв.м., літня кухня літ. «Б», літня кухня літ. «В», сараю літ. «Г», вбиральні літ. «Д», споруд N?1-5, що належав спадкодавцеві на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку посвідчений 29.06.1966 Староцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, та зареєстрований у книзі для запису нотаріальних дій під № 16.
Згідно довідки № 10-89 від 03.06.2024 виданої Старокозацькою сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, що згідно запису в погосподарській книзі № 3, номер об'єкту погосподарського обліку 10-0391-1 за 2024 рік, власником житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , являється ОСОБА_2 .
За життя спадкодавець не зареєстрував право власності на житловий будинок під АДРЕСА_1 , що належав йому на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку посвідчений 29.06.1966 Староцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, та зареєстрований у книзі для запису нотаріальних дій під № 16, у зв'язку з цим, позивач не може вирішити питання про спадкування вказаного житлового будинку в нотаріальному порядку.
30 травня 2024 року позивач звернулася до приватного нотаріуса Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Одеської області Андреєвої Т.М., про видачу свідоцтва на спадщину за заповітом, але їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у зв'язку з відсутністю у договорі купівлі-продажу житлового будинку посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку посвідчений 29.06.1966 Староцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, та зареєстрований у книзі для запису нотаріальних дій під № НОМЕР_1 , адреси зазначеного житлового будинку, відсутністю реєстрації на нього права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та рекомендувала звернутися до суду за захистом своїх прав та визнання права власності на спадкове майно.
Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 29.07.2024 провадження по справі було відкрито, розгляд справи вирішено проводити за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17.09.2024 підготовче провадження було закрито, справа призначена до розгляду по суті.
Сторони у судове засідання не з'явилися, повідомлялися.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Оскільки в матеріалах справи зібрано достатньо доказів, суд вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності на підставі наявних у суду матеріалів.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
За ч. 4 ст. 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 268 ЦПК України).
Суд, дослідивши письмові матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, оцінивши докази в їх сукупності, дійшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 78, ч. ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , який є батьком ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 29.01.2024, виданого Білгород-Дністровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис за № 109, та копією свідоцтва про народження позивача (серії НОМЕР_3 , виданим 26.08.1964 Староцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, актовий запис за № 53) та копією свідоцтва про укладення шлюбу (серії НОМЕР_4 , виданим 17.11.1987 виконавчим комітетом Шабівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, актовий запис за № 94).
За життя ОСОБА_2 склав заповіт, який був посвідчений секретарем виконавчого комітету Новоцаричанської сільської ради Маргаринт Н.О. 06 липня 2017 року та зареєстрований у реєстрі за № 27. За вказаним заповітом на випадок своєї смерті ОСОБА_2 зробив наступне розпорядження: «Все моє майно, де б воно не знаходилось і із чого не складалось, і взагалі все те, що на день моєї смерті належатиме мені, і на що я по закону матиму право я заповідаю у власність ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Отже, ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом після смерті її батька ОСОБА_2 .
Позивач стверджує, що на день смерті спадкодавцеві належало: житловий будинок під АДРЕСА_1 , та в цілому складається з: житлового будинку літ. «А», загальною площею - 51,8 кв.м., житловою площею - 33,6 кв.м., літня кухня літ. «Б», літня кухня літ. «В», сараю літ. «Г», вбиральні літ. «Д», споруд N?1-5, що належав спадкодавцеві на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку посвідчений 29.06.1966 Староцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, та зареєстрований у книзі для запису нотаріальних дій під № 16.
30 травня 2024 року позивач звернулася до приватного нотаріуса Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Одеської області Андреєвої Т.М., про видачу свідоцтва на спадщину за заповітом, але їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у зв'язку з відсутністю у договорі купівлі-продажу житлового будинку посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку посвідчений 29.06.1966 Староцаричанською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, та зареєстрований у книзі для запису нотаріальних дій під № НОМЕР_1 , адреси зазначеного житлового будинку, відсутністю реєстрації на нього права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно
Норми права, якими керувався суд, та релевантна судова практика.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Частинами першою, другою статті 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в пункті 3.1 узагальнення «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013 роз'яснив наступне.
Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК).
При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України чинного на час виникнення права власності та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно із п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК.
Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема, відповідно до Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженого Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженого з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів.
Якщо право власності на житловий будинок, споруду підтверджується належними правовстановлюючими документами на час виникнення права власності на будівлі, споруди, органи місцевого самоврядування зобов'язані видати довідку про належність житлового будинку на праві приватної власності спадкодавцеві, а нотаріус зобов'язаний прийняти таку довідку разом із іншими правовстановлюючими документами для видачі свідоцтва про право на спадщину (п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). При дотриманні названих умов, у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, особа може звернутися до суду шляхом оскарження дій нотаріуса за правилами позовного провадження.
Статтею 1218 ЦК встановлено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.
Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, в тому числі й у випадку визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку для прийняття спадщини.
Окрім загального кола обставин, які встановлюються судом при вирішенні всіх спорів про право на спадкування, при вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно судам необхідно з'ясовувати: 1) правовий режим земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинок, споруда); 2) чи отримано спадкодавцем дозволи на спорудження будинку, чи затверджено проект на спорудження будинку; 3) коли спадкодавцем було завершено спорудження будинку; 4) чи дотримано при будівництві проекту на спорудження будинку, вимог державних протипожежних, санітарних норм; 5) чи посвідчено право власності на нерухоме майно в установленому законом порядку на час виникнення права власності.
Встановлення судом часу завершення спорудження будинку визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно.
Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 331 ЦК, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Відповідно до ч. 4 ст. 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Мін'юсті 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).
Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Законом України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Отже, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.
При вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове майно судам слід керуватися законодавством, яке регулювало виникнення права власності у самих спадкодавців на момент закінчення будівництва будинків, зокрема положеннями ЦК УРСР 1963 року, Законом України «Про власність», Законом України від 7 грудня 1990 року № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», Законом України від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат», постановою Ради Міністрів Української РСР від 11 березня 1985 року № 105 «Про порядок обліку житлового фонду в Українській РСР», Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 13 квітня 1979 року за № 112/5, Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року № 5-24-26, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР від 31 січня 1966 року, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженою наказом Міністра юстиції Української РСР від 31 жовтня 1975 року № 45/5, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих, затвердженою наказом Міністра юстиції УРСР від 19 січня 1976 року № 1/5, та іншими нормативними актами. За змістом зазначених нормативних актів виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.
До компетенції виконкомів місцевих Рад відносилось також питання узаконення цих будівель та внесення записів про право власності на будинки за громадянами у погосподарські книги місцевих Рад.
Погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснюється в Україні (УРСР) із 1979 року. В погосподарських книгах при визначенні року побудування зазначається рік введення в експлуатацію будинку.
На виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 11 березня 1985 року № 105 у 1985-1988 роках сільськими, селищними, районними Радами народних депутатів ухвалювалось рішення щодо оформлення права власності та реєстрації будинків у бюро технічної інвентаризації за даними погосподарських книг сільських, селищних Рад із додатками списків громадян, яким ці будинки належали.
Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції). Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.
При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо.
Із досліджених судом доказів та встановлених обставин суд дійшов до висновку, що ОСОБА_1 є спадкоємцем всіх належних спадкодавцю ОСОБА_2 прав та обов'язків, належних йому на момент відкриття спадщини, що не припинилися внаслідок його смерті, і вона прийняли спадщину, шляхом подачі відповідної заяви нотаріусу.
Поряд із тим, із матеріалів справи можна зробити висновок про відсутність доказів того, що на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_2 було внесено запис про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ним у погосподарській книзі місцевої Ради, а також право власності на зазначений будинок за ним не зареєстровано.
Отже, у суду не має достовірних доказів, з яких можливо було зробити висновок, що житловий будинок, що був об'єктом договору купівлі-продажу 1966 року і той будинок, на який позивач просить визнати право власності - це один і той же будинок.
Таким чином, спірна нерухомість не належала спадкодавцю на праві приватної власності на момент його смерті, тому суд не погоджується з обґрунтуванням позовних вимог стосовно того, що після смерті спадкодавця відбувся перехід права власності до позивача на зазначений житловий будинок.
Крім того, матеріали спадкової справи не містять відомостей на підтвердження відмови нотаріуса позивачу в оформленні прав на спадщину, що є обов'язковою умовою, необхідною для можливості вирішення даного питання в судовому порядку.
За наведених обставин суд не знаходить підстав для задоволення позову, так як вимоги позивача не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та не ґрунтуються на положеннях закону.
Керуючись ст. 1216, 1218, 1223, 1258, 1261 ЦК України, ст. 4, 12, 76-81, 141, 259, 263-268, 354 ЦПК України
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання права власності на спадкове майно - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Повний текст рішення суду був виготовлений 15.11.2024.
Суддя Н.Д. Анісімова