Справа № 346/3208/24
Провадження № 2/346/1475/24
19 листопада 2024 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області
в складі головуючого судді Яремин М.П.
з участю: секретарів ОСОБА_1 , ОСОБА_2
представника позивача адвоката Бакай Л.О.
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача адвоката Марціновської Д.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом припинення права користування житловим будинком та виселення із житлового будинку,-
свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що вона з 10.06.2004 року перебувала з відповідачем у шлюбі, у якому в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_5 . Заочним рішенням Коломийського міськрайонного суду від 14.03.2024 року шлюб між сторонами розірвано. Вказує, що житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , належить їй на праві особистої приватної власності, який їй подаровано її матір'ю, як так і земельну ділянку, на якій він розташований, а також та земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства. За особисті кошти позивач придбала земельну ділянку площею 0,11 га для ведення особистого селянського господарства. Після реєстрації шлюбу відповідач зареєструвався у вказаному будинку, проте, на даний час відносини між сторонами унеможливлюють їхнє спільне проживання. Вони більше не спілкуються, не ведуть спільного господарства, не об'єднані спільним побутом, а тому відповідач не може вважатися членом сім'ї позивача. Добровільно змінити своє місце проживання відповідач категорично не бажає, коштів в рахунок плати за користування житлом не вносить. В даному випадку проживання відповідача у житловому будинку повністю унеможливлює використання позивачем будинку за призначенням в своїх інтересах, а також не дозволяє налагодити їй своє особисте життя. Він не вправі ставити своє право на проживання в житловому будинку позивача вище за її право володіння та розпорядження ним. Також звертає увагу, що у відповідача є рідна сестра, яка теж проживає в с. Спас Коломийського району Івано-Франківської області, в якої він має можливість проживати. Вона власними зусиллями, працюючи впродовж останніх років на території Італії, не лише забезпечує сина сторін, оплачує його навчання, а й забезпечувала відповідача, який не бажав ніде працювати, дбати про сім'ю та доглядати за вказаним будинком, а також висилала йому грошові кошти для сплати комунальних послуг. Вирішити спір в позасудовий спосіб не має можливості, оскільки відповідач не бажає виселитись із вказаного будинку, продовжуючи й надалі там проживати. Враховуючи, що іншого житла у позивача немає, з метою уникнення конфліктних ситуацій, в тому числі на очах дитини, недопущення виникнення шкоди життю, здоров'ю та майну, остання навіть не може повернутися в Україну, оскільки тут їй ніде зупинитися, просить припинити відповідачу право користування (сервітут) житловим будинком АДРЕСА_1 ; виселити відповідача із вказаного житлового будинку, а також стягнути з нього понесені позивачем судові витрати, які складаються із 1 211,20 грн. сплаченого судового збору.
08.08.2024 року представник відповідача, адвокат Марціновська Д.М. подала до суду відзив на позовну заяву, в якому вказала, що відповідач позовні вимоги не визнає, а факти, зазначені в позові, не відповідають дійсності. Так, сторони перебували у шлюбу, а в 2006 році відповідач потрапив у ДТП, внаслідок чого отримав важкі травми, тривалий час проходив курс лікування, а з травня 2007 року є особою інвалідністю ІІ групи, не міг фізично працювати та утримувати свою сім'ю. За таких обставин, позивач поїхала на заробітки за кордон, а він залишився доглядати господарство. За час перебування у шлюбі сторонами придбано старий житловий будинок з приватизованою земельною ділянкою, який позивач оформила на ім'я своєї матері ОСОБА_6 . Згодом остання, 26.08.2010 року подарувала вищевказане майно своїй дочці, тобто позивачу. Оскільки житловий будинок був старим та не придатним для проживання, сторонами було прийнято рішення про його знесення та побудови на його місці нового будинку, будівництво якого проводилось спільними зусиллями, позивач передавала кошти, а відповідач займався будівельними роботами. В кінці 2014 року роботи фактично було завершено, на ім'я дружини заповнено декларацію про готовність об'єкта нерухомого майна для введення в експлуатацію та зареєстровано за нею право власності на житловий будинок. Тобто твердження представника позивача про те, що вказаний будинок є особистою власністю позивача, оскільки подарований її матір'ю, не відповідають дійсності, оскільки подарованого будинку не має, а дане майно набуте в шлюбі та є спільною сумісною власністю. Звертає увагу, що відповідач постійно проживає у цьому будинку та є зареєстрованим в ньому, здійснює догляд за ним, проводить поточний ремонт; іншого житла у нього не має. Посилання на наявність у нього сестри, до якої він може переселитися на постійне місце проживання, є абсурдним, адже у неї своя сім'я, а він не має жодного відношення до їх нерухомого майна. Будь-яких перешкод позивачу в користуванні майном відповідач не чинить. Позивач із сином переважну більшість часу проводять за кордоном, особливо після 24.02.2022 року. Вказує, що припинення сімейних відносин із власником будинку не позбавляє його права користування займаним приміщенням. Зазначений будинок площею 239 кв. м. та придатний для проживання двох сімей. Твердження позивача про неможливість використання даного будинку за призначенням, тобто для свого проживання, жодним чином не підтверджено. Тому представник відповідача просить в задоволенні позовних вимог відмовити (а.с. 61-69).
21.08.2024 року представник позивача, адвокат Бакай Л.О. подала до суду відповідь на відзив, в якому зазначила, що житловий будинок АДРЕСА_1 подарований позивачу її матір'ю, який належав їй на підставі договору купівлі-продажу від 12.02.2008 року, та подарований позивачу нею добровільно, без будь-якого тиску, а тому вказане майно є її особистою приватною власністю. Крім того, ОСОБА_3 внаслідок отриманих травм після ДТП як особі з інвалідністю ІІ групи виплачувалась соціальна допомога, розмір якої з 10.05.2007 року становив 630,40 грн., з 01.10.2015 року - 1 074 грн., а з 01.11.2018 року - 1 497 грн. Отже, відповідач не брав фінансової участі в ремонтних роботах житлового будинку, а оплата за роботу майстрів здійснювалась за рахунок позивача. Більше того, внаслідок отриманих травм він не міг працевлаштуватись, виконувати важку фізичну роботу, а відтак, твердження відповідача про те, що він брав участь у будівництві, є безпідставним та не підтвердженим (а.с. 85-90).
04.09.2024 року представник відповідача, адвокат Марціновська Д.А. подала до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких вказала, що ОСОБА_7 у відповіді на відзив не навела достатніх доказів того, що подарований у 2010 році житловий будинок ще досі існує, не долучила до матеріалів справи копії технічного паспорта житлового будинку; не спростовна того, що житловий будинок, який існує на даний час, є новим. Відповідач не проживає і не претендує проживати у будинку, який подарований позивачу її матір'ю. Також звернула увагу, що зі змісту позовної заяви не зрозуміло, які конкретні перешкоди вчиняє відповідач у здійсненні позивачем права користування та розпорядження майном. Остання у серпні 2024 року приїжджала додому та проживала у житловому будинку, їй ніхто не чинив перешкод, а потім поїхала з власної ініціативи (а.с. 103-107).
Позивач в судове засідання не з'явилась, її представник, адвокат Бакай Л.О. позовні вимоги підтримала з підстав, вказаних у позовній заяві.
Відповідач та представник відповідача, адвокат Марціновська Д.М. в судовому засіданні позовні вимоги заперечили. ОСОБА_8 також вказала, що відповідач впродовж тривалого часу проживає у спірному житловому будинку, псуванням чи руйнуванням його не займається, вселився до нього як член сім'ї власника та відсутні законні підстави для виселення його з нього, він жодних перешкод у користуванні майном позивачу не чинить.
Суд, заслухавши вказаних учасників, свідків, перевіривши матеріали справи, та, оцінивши досліджені докази в сукупності, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5 , його батьками вказані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що стверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 17.11.2004 року (а.с. 16).
Згідно з заочним рішенням Коломийського міськрайонного суду від 14.03.2024 року шлюб між сторонами розірвано ( а.с. 17 ).
Судом встановлено, що відповідно до договору дарування житлового будинку, посвідченого 26.08.2010 року приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу Григорець В.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 2897, позивачу передано (подаровано) у власність житловий будинок АДРЕСА_1 ; дарувальник ОСОБА_6 . Даний договір як підстава виникнення права власності зазначений у витязі про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 27150197 від 30.08.2010 року, а також як правочин його винесено до Державного реєстру правочинів, про що свідчть відповідний витяг від 26.08.2010 року (а.с. 20-23).
Згідно з даними договору дарування земельної ділянки, посвідченого 26.08.2010 року вказаним нотаріусом та зареєстрованого в реєстрі за № 2899, ОСОБА_6 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 2623287001010020059 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; дані щодо вказаного договору зазначені у відповідному витязі з державного реєстру правочинів від 26.08.2010 року ( а.с. 24-25 ).
Відповідно до копії Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №969011, виданого 18.03.2011 року на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого 26.08.2010 року вказаним приватним нотаріусом та зареєстрованого в реєстрі за № 2899, ОСОБА_4 належить земельна ділянка площею 0,2500 га, призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ( а.с. 27 ).
Згідно з копією договору дарування земельної ділянки, посвідченого 26.08.2010 року вказаним нотаріусом та зареєстрованого в реєстрі за № 2901, ОСОБА_6 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0317 га, кадастровий номер 2623287001010020060 для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; відомості щодо якого внесео до державного реєстру правочинів, що стверджується відповідним витягом ( а.с. 28-30 ).
Відповідно до копії Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №969012, виданого 18.03.2011 року на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого 26.08.2010 року вказаним нотаріусом та зареєстрованого в реєстрі за № 2901, ОСОБА_4 належить земельна ділянка площею 0,0317 га, призначена для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ( а.с. 31 ).
У відповідності до даних свідоцтва про право власності на нерухоме майно №19149153, виданого 18.03.2014 року, ОСОБА_4 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,11 га для ведення особистого селянського господарства, що в АДРЕСА_1 . Вказане свідоцтво як підстава виникнення права власності вказане у витязі з Державного речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 19149496 від 18.03.2024 року (а.с. 32, 33 ).
Згідно з даними свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 , виданого 04.12.2014 року, ОСОБА_4 на праві приватної власності належить житловий будинок, що в АДРЕСА_1 . Вказане свідоцтво як підстава виникнення права власності вказане у витязі з Державного речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 30463127 від 04.12.2014 року ( а.с. 18, 19 ).
Відповідно до довідки №9/02-04/013, виданої 09.05.2024 року Спаським старостинським округом Нижньовербізької сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області, у житловому будинку АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; про реєстрацію останнього за вказаною адресою зазначено також в довідці № 852 від 13.08.2020 року ( а.с. 34, 35 ).
Згідно з даними посвідчення серії НОМЕР_3 від 31.03.2010 року ОСОБА_3 призначено державну соціальну допомогу (з 10.05.2007 року) як особі з інвалідністю ІІ групи ( а.с. 71 ).
Відповідно до довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12 ААБ №156777 від 31.10.2018 року, ОСОБА_3 є особою з інвалідністю ІІ групи, довічно (а.с. 97).
Згідно з виписками № 2082513 , № 12608 із медичної карти стаціонарного хворого та консультаційного висновку спеціаліста ОСОБА_3 з 04.11.2013 року по 12.11.2013 року перебував на стаціонарному лікуванні в нейрохірургічному відділенні Івано-Франківської обласної клінічної лікарні, а також з 24.10.2010 року по 01.11.2010 року на стаціонарному лікуванні у вказаному закладі та на консультації лікаря вказаної лікарні 29.12.2016 року ( а.с. 94-96).
З індивідуальної програми реабілітації інваліда № 1563, виданої 02.08.2010 року вбачається, що ОСОБА_3 встановлено наявність ІІ групи інвалідності (а.с. 98-99).
Судом також встановлено, що 15.08.2024 року відносно ОСОБА_3 винесено терміновий заборонний припис серії АА №639281 строком на 3 дні з покладенням на нього заборони в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою ОСОБА_4 , у зв'язку з вчиненням ОСОБА_3 домашнього насильства економічного характеру (а.с . 138).
Постановою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19.09.2024 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1ст. 173-2 КУпАП, та застосувавши ст. 22 КУпАП, звільнено його від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням. В постанові вказано, що, ОСОБА_3 15.08.2024 року близько 21 год. в АДРЕСА_1 , вчинив відносно своєї коливної дружини ОСОБА_4 домашнє насильство психологічного характеру, що полягало у висловлюванні в її сторону нецензурною лексикою, погрозою фізичної розправою, агресивними діями в її сторону ( а.с. 139 ).
Згідно з копією квитанції №1 від 01.10.2024 року ТОВ “ Прикарпатенерготрейд » та скріншоту із мобільного застосунку “ Viber » по особовому рахунку за адресою: АДРЕСА_1 , всього нараховано до сплати 1 824,86 грн. ( а.с. 141).
Стороною відповідача на підтвердження своїх заперечень до матеріалів справи також долучено фототаблиці, на яких за їх твердженнями, зображено початок та завершення будівництва житлового будинку в АДРЕСА_1 ( а.с. 72-74 ).
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 , родич позивача, суду пояснила, що ОСОБА_3 жодного дня після ДТП не працював, участі в будівництві будинку не брав; сім'ю повністю утримувала його дружина, яка висилала йому кошти; чи псував він майно свідку не відомо.
Свідок ОСОБА_10 , дружина брата позивача, в судовому засіданні повідомила, що ОСОБА_4 заробляла кошти за кордоном та висилала чоловікові, самостійно виховувала сина. Їй відомо, що 15.08.2024 року після приїзду позивача додому, остання не змогла потрапити в будинок, оскільки її ключ не підходив до замка. ОСОБА_3 проживає в будинку впродовж тривалого часу, а ОСОБА_4 приїжджає один раз в рік на 3-4 тижні; між сторонами були нормальні стосунки, які погіршились після їхнього розлучення. Про псування чи пошкодження майна ОСОБА_3 їй нічого не відомо.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_11 суду пояснив, що його син проживав по сусідству із ОСОБА_3 , до якого він приходив, та бачив проведення будівництва у ОСОБА_3 , що триває близько 15 років, який працював з майстрами як підсобний робітник. Причини для розлучення сторін не розуміє, сварок чи конфліктів між ними не бачив. ОСОБА_3 проживає в цьому двоповерховому будинку, приблизно на 300 кв. м., біля 8-10 років, однак, користується в ньому лише 1 кімнатою та коридором. Придбати інше житло не має можливості через невеликий розмір пенсії, значну частину якої витрачає на лікування після отримання серйозної травми, через яку він працювати не може.
Свідок ОСОБА_12 , сусід сторін, суду пояснив, що останні проживали як нормальна, зразкова сім'я, а після ДТП ОСОБА_3 перебував у тяжкому стані, його дружина йому допомагала. Після початку будівництва житлового будинку ОСОБА_4 , яка приїжджала 1-2 рази на рік, заробляла за кордоном та пересилала кошти, а ОСОБА_3 , якому заборонена важка праця, на місці допомагав чим міг, проживав в будинку ще до проведення опалення з метою його охорони. Також ОСОБА_3 чекав та готувався щоразу до приїзду дружини, їздив до неї. Скандалів у них свідок не бачив.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_13 , сусідка, суду пояснила, що конфліктних ситуацій між сторонами, а також, щоб ОСОБА_3 виносив речі з будинку не бачила. Його колишня дружина, яка ніколи на нього не скаржилася, працювала в Італії, він їздив до неї, а після приступу епілепсії вона відправила його додому, де він здійснював роботи разом з майстрами, різав дошки на пилорамі, ходив в ліс чистити дрова, оскільки має групу інвалідності, а пенсія його витрачається на лікування; хто платив за дошки на будівництво будинку свідок не знає.
Свідок ОСОБА_14 , сусідка матері відповідача, суду пояснила, що сторони перебували в гарних стосунках, ОСОБА_3 чуйний та порядний, завжди був радий поверненню дружини із-за кордону, яка приїжджала рідко у відпустку (раз на рік в серпні). Однак, впродовж останнього часу стосунки між ними зіпсувались та свідку стало відомо про їхнє розлучення. ОСОБА_3 допомагав будувати будинок, дбав про все, а після завершення будівництва проживав в ньому, стежив за його станом, заготовлявав дрова на зиму, іншого житла у нього немає. Конфліктів між ними свідок не бачила.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В силу положень ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
У той же час положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Норми статей 317, 319 ЦК України передбачають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, яке він здійснює на власний розсуд і усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
При цьому, згідно з вимогами статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Відповідно до частин першої, другої та четвертої зазначеної статті сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 Житлового кодексу України дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).
ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
У рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа має право сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема, постанова від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об'єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.
Відповідно до ч.1 ст.15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Реалізуючи право на судовий захист, особа, звертаючись до суду, повинна вказати суб'єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного правам чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства, без додаткових (повторних) звернень до суду.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом ст. 76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частинами 1, 5, 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року (справа № 129/1033/13-ц), постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року (справа № 910/18036/17), від 23.10.2019 року (справа № 917/1307/18), від 18.11.2019 року (справа № 902/761/18), від 04.12.2019 року (справа № 917/2101/17).
На підставі вищенаведеного, суд дійшов до переконання, що стороною позивача не надано належних та допустимих доказів в обгрунтування позовних вимог. Встановлені у справі обставини підтверджують, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, одному з яких (позивачу) належить на праві приватної власності вищевказаний житловий будинок, а відповідач вселився до нього як член сім'ї власника і продовжує користуватися ним і після припинення шлюбних відносин, тобто відповідач (чоловік позивача) має право користування належним позивачу спірним будинком як член сім'ї власника (частина перша статті 405 ЦК України). Наявність перешкод в користуванні позивачем належним їй житловим будинком нею не доведено, як і не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач, якийзареєстрований та проживає у ньому, є особою з інвалідністю ІІ групи, набув права власності або права постійного користування іншим житлом, хоча це є її процесуальним обов'язком.
Позивачем також не надано належних доказів на підтвердження здійснення щодо відповідача заходів попередження, що застосовуються судами, органами внутрішніх справ, а також заходів громадського впливу. Посилання на вчинення відповідачем щодо позивача домашнього насильства, що мало місце 15.08.2024 року, вже після звернення з даним позовом до суду (10.06.2024 року), та звільнення його до адміністративної відповідальності за цим фактом 19.09.2024 року на підставі ст. 22 КУпАП, не є доказом вжитих заходів попередження і суспільного впливу на відповідача, які є підставою для його виселення. Даний випадок не носить систематичний характер щодо порушення правил співжиття. Таким чином, саме по собі проживання відповідача у житловому будинку не свідчить про наявність будь-яких перешкод для позивача, як власника об'єкта нерухомого майна. Крім того, позивач не позбавлена права на звернення до суду у випадку наявності передбачених законом підстав із позовними вимогами щодо стягнення з відповідача заборгованості за комунальні послуги, отримані ним за фактичне користування вказаним майном.
Перевіривши доводи сторони позивача щодо виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачем спірним будинком необхідності захисту права власника (чи дотримано баланс між захистом права власності позивача, яка є власником спірного будинку, та припиненням права відповідача, який є її колишнім чоловіком, на проживання у ньому), суд дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими.
Отже, в задоволенні позову слід відмовити із вказаних підстав, в зв'язку з чим не підлягають присудженню на користь позивача за цим позовом понесені ним судові витрати.
На підставі ст.ст. 15, 16, 317, 319, 383, 391 ЦК України, ст. 47 Конституції України керуючись ст. ст.76-77, 81, 141, 263 - 265, 268, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом припинення права користування житловим будинком та виселення із житлового будинку, - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Найменування сторін:
Позивач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка, жителька та місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець, житель та місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_5 .
Повний текст рішення складено 25 листопада 2024 року.
Суддя: Яремин М. П.