Справа № 183/5260/23
№ 2/183/431/24
22 листопада 2024 року м. Самар
Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Парфьонова Д. О., за участі: секретаря судового засідання Моісєєва К. А., представника позивачки ОСОБА_1 , представниці відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про:
- визнання квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
- визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як на частку у спільному майні подружжя;
- визнання квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
- визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ,
та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про:
- визнання квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,84 кв. м. особистою приватною власністю ОСОБА_4 ;
- розірвання договору дарування 1/2 частки житлової квартири, загальною площею 67,6 кв.м, житловою площею 48,1 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , укладеного між дарувальником - ОСОБА_4 та обдарованою - ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Шевченко О. М. за реєстром № 913, повернувши сторони в попередній стан,
28 квітня 2023 року позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з цим позовом, отриманим головуючим суддею 01 травня 2023 року, в якому, окрім основних позовних вимог, просила також стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору та сплати адвокатських (правових) послуг у розмірі 40 000,00 грн.
В обґрунтування позову зазначила, що 10 лютого 1990 року між позивачкою та відповідачем, відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Новомосковську Новомосковського міськрайонного управлінням юстиції у Дніпропетровській області зареєстровано шлюб. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у справі № 183/6279/21 від 15 листопада 2021 року шлюб між сторонами розірвано. Питання щодо поділу майна подружжя не вирішувалося.
Вказує, що 30 листопада 2001 року між ОСОБА_5 , діючої від імені ОСОБА_6 на підставі доручення (Продавець) та ОСОБА_4 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з договором Продавець продав, а Покупець купив квартиру АДРЕСА_3 , загальна площа якої 55,84 кв.м., житлова - 42,37 кв.м. Позивачка вказує, що оскільки, квартира придбана позивачкою разом з відповідачем спільними зусиллями, в період шлюбу, вона належить їм, як подружжю на праві спільної сумісні власності і просить визнати за собою частку у спільній сумісній власності на неї.
Також, позивачка зазначає, що 04 серпня 2020 року між ОСОБА_4 (Дарувальник) та ОСОБА_3 (Обдарована) укладений договір дарування 1/2 частки житлової квартири, яким Дарувальник, ОСОБА_4 , дарує, тобто передає безоплатно, а Обдарована, ОСОБА_3 , приймає у дар 1/2 частку житлової квартири, загальна площа якої в цілому становить 67,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Вищезазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Шевченко О. М. та зареєстрований у реєстрі за № 913. Квартира набута сторонами в період шлюбу та належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Оскільки відповідач особистим волевиявленням подарував позивачці 1/2 своєї частки та за законом ОСОБА_3 має право на іншу свою 1/2 частку, а отже, має право власності на всю квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , і частина відповідача підлягає рівному розділу при розлученні. Зазначає, що згідно з п. 16 договору дарування від 30 листопада 2020 року сторони засвідчили, що укладання цього договору є особистим волевиявленням, відповідає дійсності їх намірів, вони однаково розуміють його умови та значення його правових наслідків для кожного з них.
В правове обґрунтування позову позивачка послалася на ст. 41 Конституції України, ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Рішення ЄСПЛ у справах: п. 63 «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), рішення від 13 червня 1979 року, заява № 6833/74; «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року; «Іммобільяре Саффі» проти Італії» від 28 липня 1999 року; ст. 6, ч. 2 ст. 364, ч. 3, 4 ст. 368, ч. 1 ст. 717 ЦК України, ст. 60, 61, 62, 63, 65, 68, 69, 70, 71 СК України, висновки з питань застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц та правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, п.п. 23, 24, 30 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», судову практику у виді рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова у справі № 646/5190/20 від 22 квітня 2021 року.
Постановленою Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області ухвалою від 01 травня 2023 року у справі № 183/5260/23 позовну заяву ОСОБА_3 залишено без руху, надано строк на усунення недоліків.
12 травня 2023 року на виконання ухвали суду ОСОБА_3 подала заяву про виправлення недоліків позовної заяви, в якій вказала на відсутність обізнаності щодо ціни позову та усунула інші недоліки позову.
Постановленою Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області ухвалою від 17 травня 2023 року у справі № 183/5260/23 позовну заяву ОСОБА_3 повторно залишено без руху.
21 травня 2023 року на виконання ухвали ОСОБА_3 усунула недоліки позову.
Постановленою Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області ухвалою від 16 червня 2023 року у справі № 183/5260/23, після отримання відомостей про зареєстроване місце реєстрації відповідача, позовну заяву прийнято до розгляду, відкрите провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Постановленою судом ухвалою від 06 вересня 2023 року у справі № 183/5260/23 витребувано докази у справі. Докази отримано 15 вересня 2023 року.
Постановленою судом ухвалою від 06 вересня 2023 року у справі № 183/8820/23 залишено без руху зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 у цивільній справі № 183/5260/23.
Постановленою Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області ухвалою у справі № 183/8820/23 від 26 вересня 2023 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та визнання договору дарування недійсним у цивільній справі № 183/5260/23 та повернуто ОСОБА_4 .
В підготовчому засіданні 19 жовтня 2023 року постановленою судом ухвалою у справі № 183/5260/23 витребувано докази у справі. Докази отримано 21 листопада 2023 року та 15 лютого 2024 року.
Постановленою судом ухвалою від 17 січня 2024 року у справі № 183/5260/23 розгляд справи постановлено проводити в режимі відеоконференції.
20 жовтня 2023 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом.
Позов ОСОБА_4 обґрунтовано тим, що 10 лютого 1990 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений шлюб. Від указаного шлюбу є повнолітня донька, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час спільного життя ОСОБА_3 працювала до народження дитини на Новомосковському трубному заводі, а потім в період з 2002 по 2003 рік займалась вирощуванням та продажем грибів.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2021 року у справі № 183/6279/21 шлюб між сторонами розірвано. Але фактично шлюбні відносини сторін припинені з 01 липня 2020 року, про що ОСОБА_4 було зазначено в позовній заяві про розірвання шлюбу, яка подана до суду 06 вересня 2021 року за вхідним № 24350/21. Крім того, момент припинення шлюбних відносин підтверджується договором найму ОСОБА_4 квартири від 26 червня 2020 року, за адресою його дійсного фактичного проживання: АДРЕСА_4 .
Вказує, що за час спільного проживання у шлюбі, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 30 листопада 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Бака О. В. за реєстровим № 5776, оформленого без надання письмової згоди ОСОБА_3 . ОСОБА_4 за особисті кошти від підприємницької діяльності разом з ОСОБА_8 з перепродажу посуду ним придбана квартира, загальною площею 55,84 кв.м, житловою площею - 42,37 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_1 . З 1994 - 1997 рік він займався підприємницькою діяльністю без належної реєстрації, а з 1997-1998 року оформлений, як фізична особа-підприємець, отримав постійне (безстрокове) свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця нового зразку, бланк серії В02 № 556397, номер запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про заміну свідоцтва про державну реєстрацію 2 229 017 0000 004259, вид господарської діяльності: 52.12.0-Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах без переваги продовольчого асортименту. На підставі рішення виконавчого комітету Новомосковської міської ради № 66 від 30 січня 2003 року ОСОБА_4 надано дозвіл на виведення з житлового фонду та переобладнання житлової квартири АДРЕСА_3 під зоомагазин. На підставі рішення виконавчого комітету Новомосковської міської ради № 704 від 31 жовтня 2003 року затверджено акт Державної технічної комісії по прийманню в експлуатацію зоомагазину по АДРЕСА_5 , загальною площею 55,6 кв.м, основною площею - 42,7 кв.м, власник - ОСОБА_4 .
Зазначає, що відповідачка була фізичною особою-підприємцем лише короткотривалий період, приблизно з 2002 по 2003 рік і ніякого відношення до придбання ОСОБА_4 нерухомого майна не мала, оскільки з 1991 року до 2002 року ніде не працювала.
Наголошує, що квартира, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 належала ОСОБА_4 та його батькам: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 на праві спільної часткової власності, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 06 вересня 1995 року, виданого згідно з розпорядженням № 426 від 21 червня 1995 року. Відповідно до договору дарування від 31 жовтня 1995 року, посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського нотаріального округу Копиловою Г. Г. за реєстровим № 1113, батьки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 подарували ОСОБА_4 їх частки в спільному частковому майні. Наведене, на думку ОСОБА_4 , вказує, що він був єдиним власником вищевказаної квартири, яка була його особистою власністю та поділу не підлягала.
Вказує, що після припинення шлюбних відносин з 01 липня 2020 року він разом із ОСОБА_3 обговорювали питання стосовно поділу набутого майна, в тому числі побутової техніки та меблів, без огляду на те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 придбана за особисті кошти ОСОБА_4 і що підприємницькою діяльністю займався лише він. Ставлячись з повагою до ОСОБА_3 він вирішив залишити їй житло для поживання. Так, сторонами вирішено, що ОСОБА_4 дарує ОСОБА_3 1/2 частку належної йому на праві особистої власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 , в свою чергу, не буде мати ніяких майнових претензій та вимог до квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 і, після оформлення належним чином документів на зоомагазин, за першою вимогою ОСОБА_4 , ОСОБА_3 надасть свою згоду на відчуження вказаного об'єкту нерухомого майна на користь третіх осіб, або подарує йому частку. На виконання усної домовленості 04 серпня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/2 частки житлової квартири, загальною площею 67,6 кв.м, житловою площею 48,1 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_4 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом. ОСОБА_3 04 серпня 2020 року запевнила ОСОБА_4 , що ніяких претензій майнового характеру та вимог до квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (зоомагазин) вона ніколи мати не буде і після оформлення належним чином документів на зоомагазин, за першою вимогою надасть свою згоду на відчуження вказаного об'єкту нерухомого майна, що буде цілком рівноцінно подарованій їй 1/2 частці квартири. Згідно з п. 3 Договору визначений в договорі дар оцінений в розмірі 50 000,00 грн.
ОСОБА_4 вказує, що враховуючи придбання квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 особисто ним, без згоди ОСОБА_3 , за особисті кошти від здійснення підприємницької діяльності, те, що ОСОБА_3 з 1991 року не працювала, підприємницькою діяльністю до 2002 року не займалася - вказаний об'єкт нерухомого майна є його особистою власністю та поділу не підлягає. Також, оскільки звернувшись до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом про поділ майна подружжя ОСОБА_3 порушила досягнуті між сторонами домовленості щодо позасудового поділу майна, умисно вводила ОСОБА_4 в оману (вчинила шахрайські дії) під час укладення угоди 04 серпня 2020 року, шлюбні відносини припинилися 01 липня 2020 року, а спірний договір дарування укладений 04 серпня 2020 року, договорі дарування підлягає розірванню.
Зазначає, що досягнуті між сторонами домовленості вплинули на волевиявлення ОСОБА_4 та мали істотне значення при укладені договору дарування, він ніколи не відчужував належне йому на праві особистої приватної власності нерухоме майно, отримане ним від батьків і яке має для нього велике значення. Вказане житло було його єдиним, іншого власного житла він не мав і не має, фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування не було, оскільки сторони проживали у вказаній квартирі під час шлюбних відносин і ОСОБА_3 після укладення договору продовжила проживати в квартирі. Про порушення домовленості він дізнався з ухвали суду від 16 червня 2023 року, отриманої представником 13 липня 2023 року. Внаслідок чого просить відраховувати строк позовної давності саме з указаної дати.
В правове обґрунтування позову посилається на ст. 52, 320, 321, 726, 727, 728 ЦК України, ст. 60, 70, пункт 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України, статті 22, 24, 28, 29 КпШС України, висновки щодо застосування норм права, викладені у Постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду № 711/2302/18 від 22 січня 2020 року (провадження № 61-13953св19).
Постановленою судом ухвалою у справі № 183/11905/23 від 23 жовтня 2023 року задоволено заяву про самовідвід судді Городецького Д. І. при розгляді справи за позовом ОСОБА_4 .
Постановленою судом ухвалою у справі № 183/11905/23 від 20 листопада 2023 року прийнято позовну заяву ОСОБА_4 до розгляду та відкрите провадження у справі, призначене підготовче засідання.
14 грудня 2023 року ОСОБА_3 через представника, адвоката Когана Р. В. подано відзив на позовну заяву ОСОБА_4 . У відзиві представник просить відмовити в задоволенні позову ОСОБА_4 . З посиланням на ст. 728 ЦК України зазначає, що договір дарування 1/2 частки житлової квартири укладено 04 серпня 2020 року, а позовна заява щодо оскарження останнього подана 20 жовтня 2023 року, внаслідок чого строк позовної давності пропущено. З моменту укладання договору дарування до звернення з позовною заявою пройшло 3 роки та 2 місяці, що суперечить нормам ЦК України. Зазначає, що неодноразове посилання позивача на наявність окремих умов договору дарування, не охоплених текстом договору, нібито порушення ОСОБА_3 таких, не підтверджується жодними доказами та суперечить змісту договору дарування, особистому волевиявленню ОСОБА_4 . Крім того, викладене обґрунтування ОСОБА_4 таких вимог у позові містить суперечності та неузгодженості. В частині вимог щодо поділу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 вказує, що квартира набута ОСОБА_4 разом з ОСОБА_3 спільними зусиллями, в період шлюбу, внаслідок чого належить їм, як подружжю, на праві спільної сумісної власності. Доводи ОСОБА_4 , що ОСОБА_3 не працювала в період 1991 по 2002 рік та не має відношення до спірної квартири є такими, що не відповідають доказам. Доказів придбання квартири за особисті кошти позивачем не надано. Заявлені ОСОБА_4 доводи щодо підприємницької діяльності спрямовані на введення суду та сторони відповідачки в оману. Крім того, спірні квартири набуті до початку підприємницької діяльності ОСОБА_4 . Посилання ОСОБА_4 про ненадання ОСОБА_3 згоди на придбання квартири спростовуються змістом ст. 23 КпШС. Заявляє про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судових витрат за надання правничої допомоги у розмірі 40 000,00 гривень, докази понесення яких сторона надасть після ухвалення рішення.
В правове обґрунтування відзиву представник ОСОБА_3 послався на ст. 6, ч. 4 ст. 267, 627, ч. 1 ст. 717, 722, 727 ЦК України, ст. 23, 24, 28 КПшС України, п.4-6, 9, 10 розділу «Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності» Постанови Кабінету Міністрів України № 276 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та про реєстраційний збір за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» від 29 квітня 1994 року, п.10, 12 розділу «Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності» Постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року № 740 «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності», .п. 23, 24, 30 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».
Постановленою судом ухвалою у справі № 183/11905/23 від 15 грудня 2023 року розгляд справи постановлено проводити в режимі відеоконференції.
Постановленою судом ухвалою у справі № 183/11905/23 від 19 грудня 2023 року відмовлено представнику ОСОБА_3 в зупиненні провадження у справі.
В підготовчому засіданні 23 січня 2024 року у справі № 183/5260/23 постановлено ухвалу про об'єднання в одне провадження цивільних справ № 183/11905/23 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та розірвання договору дарування та цивільну справу № 183/5260/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя під спільним номером № 183/5260/23.
У підготовчому засіданні 22 лютого 2024 року постановленими судом ухвалами задоволено заяву представника ОСОБА_4 про виклик свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , закрите підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні 20 червня 2024 року допитано, як свідка ОСОБА_11 . Через технічну неможливість продовжувати фіксацію судового засідання з-за відсутності доступу до мережі відеоконференцзв'язку 20 червня 2024 року, допит свідка ОСОБА_12 проведено в судовому засіданні 10 жовтня 2024 року.
В судовому засіданні представник ОСОБА_3 вимоги позову підтримав з підстав, указаних у ньому, заперечив проти задоволення позову ОСОБА_4 обґрунтовуючи заперечення доводами, викладеними у відзиві. Просив вирішити питання щодо судових витрат в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України через неможливість подати докази про сплату витрат на правову допомогу до закінчення судових дебатів. Вказав, що ОСОБА_4 особисто подарував ОСОБА_3 свою частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Інша частка набута у шлюбі, а тому є власністю ОСОБА_4 . Зазначив, що домовленостей, на яких наполягає ОСОБА_4 не зафіксовано в будь-якому документі та таких не було. Наявність таких домовленостей свідчила-б про нікчемність договору. Вказав на пропуск строку позовної давності за вимогами про розірвання договору дарування та застосування наслідків такого розірвання. Зазначив, що покази свідків не є належним доказом на підтвердження доводів ОСОБА_4 . Шлюбної угоди, договорів про розподіл майна подружжям не укладалось. Вказав на те, що шлюб укладено 10 лютого 1990 року, а тому набуття ОСОБА_4 квартири 09 вересня 1991 року відбулося у період шлюбу. Квартиру за адресою: АДРЕСА_1 набуто у 2001 році до реєстрації ОСОБА_4 , як ФОП. Посилання на те, що ОСОБА_4 здійснював діяльність без реєстрації є наміром ввести суд та сторін в оману. Крім того, доходи від підприємницької діяльності ОСОБА_4 , як фізичної особи-підприємця, а не прибуток, отриманий від діяльності, є доходами родини. Доказів набуття квартири за особисті кошти не надано. Зазначив, що на момент набуття квартири за адресою: АДРЕСА_1 вона відносилася до житлового фонду та на час розгляду справи також є квартирою, а не нежитловим приміщенням. Послався на презумпцію спільності майна подружжя, набутого у шлюбі та недоведеності посилань на особисту приватну власність.
Представниця ОСОБА_4 в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3 та задовольнити позов ОСОБА_4 . Звернула увагу суду на правові підстави набуття ОСОБА_4 квартири за адресою: АДРЕСА_2 , які вказують, на думку представниці, на те, що квартира набута не у шлюбі. Вказала на наявність домовленостей між подружжям щодо розподілу набутого у шлюбі майна, укладення договору дарування 01 липня 2020 року після припинення шлюбно-сімейних відносин, на що вказує переїзд ОСОБА_4 до іншого місця проживання, звернення з позовом про розірвання шлюбу. Зазначила про те, що документи для переобладнання квартири по АДРЕСА_1 отримані, однак реєстрація переобладнання не завершена. Фактично квартира використовується, як нежитлове приміщення магазину, в якому веде свою підприємницьку діяльність ОСОБА_4 . Вказала на те, що ОСОБА_3 порушила умови усної домовленості про розподіл майна подружжя, з приводу якої укладено договір та що квартири не є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_13 . Послалася на те, що станом на момент розгляду справи житлового приміщення по АДРЕСА_1 не існує, а існує нежитлове приміщення.
Дослідивши доводи заяв по суті справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши доводи сторін доказами, наданими сторонами у копіях та отриманими судом, допитавши свідків, суд висновує таке.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
За ч. 1 ст. 79, ч. 1 ст. 80 СК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України передбачають, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_14 зареєстрували шлюб 10 лютого 1990 року, на що вказує надана сторонами копія повторного свідоцтва про шлюб /а.с.6, 136/ та отримана судом копія свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 10 лютого 1990 року /а.с.92/. Також, обставини щодо укладення шлюбу встановлені і рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2021 року у справі № 183/6279/21, що набрало законної сили 16 грудня 2021 року, яким шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , зареєстрований 10 лютого 1990 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Новомосковську Новомосковського міськрайонного управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 54, розірвано.
Вказаним рішенням, зокрема, встановлено, що у вересні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про розірвання шлюбу. В позовній заяві позивач зазначив, окрім іншого, що подружнє життя з відповідачем не склалось через різні погляди на життя та сімейні обов'язки. Між ними відсутні взаєморозуміння та взаємоповага. Такий стан привів до того, що вони припинили сімейно-шлюбні відносини та ведення спільного господарства. ОСОБА_15 у судове засідання не з'явилася, через канцелярію суду подала заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги визнала у повному обсязі. Не заперечила проти розірвання шлюбу.
З копії довідки № 1798 від грудня 2020 року вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 /а.с.93/.
З копії витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання від 25 жовтня 2017 року вбачається що ОСОБА_4 з 28 березня 1995 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 /а.с.89, 134, зворот/.
27 листопада 1995 року ОСОБА_4 укладено договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 з власником будинку АДРЕСА_6 , копію якого надано суду /а.с.157/.
З копії довідки про реєстрацію місця проживання № 2849/10.07.2019 вбачається, що ОСОБА_3 з 16 грудня 1999 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 /а.с.91/.
26 червня 2020 року ОСОБА_4 , як наймачем укладено договір найму квартири АДРЕСА_7 з ОСОБА_16 , копію якого надано /а.с.160/.
Згідно з копією трудової книжки ОСОБА_3 серії НОМЕР_2 , дата заповнення якої є 16 липня 1986 року, вбачається, в тому числі, що в період з 19 квітня 1989 року по 12 травня 1999 року ОСОБА_3 працювала у ВАТ «Новомосковський трубний завод». З 13 серпня 1999 року по 08 травня 2000 року отримувала допомогу по безробіттю /а.с.188-190/.
З копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця вбачається, що 18 листопада 2003 року проведено державну реєстрацію ФОП ОСОБА_4 /а.с.144/. Відомості про дату реєстрацію підтверджуються також і наданою випискою серії АД № 351431 з ЄДРПОУ ДРС України /а.с.145, 146/, з якої вбачається право ФОП займатися основним видом економічної діяльності за КВЕД 47.13 Інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах. З 01 січня 2012 року ОСОБА_4 є платником єдиного податку згідно зі свідоцтвом платника серії НОМЕР_3 /а.с.147/.
Також судом установлено, що на момент розгляду справи ОСОБА_4 є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , власником іншої частки якої є ОСОБА_3 , та квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
З приводу обставин набуття права власності на майно, судом з отриманої копії нотаріальної справи встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_2
- на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Новомосковським трубним заводом 06 вересня 1995 року, зареєстрованого 01 листопада 1995 року в КП «Новомосковське МБТІ» у реєстровій книзі за № 65-1 передана згідно з розпорядженням (наказу) від 21 червня 1995 року № 426 шляхом приватизації у власність ОСОБА_9 та членів його сім'ї ОСОБА_10 та ОСОБА_4 /а.с.94/. Вказане свідоцтво містить штампи БТІ про реєстрацію права власності на цілу квартиру за ОСОБА_4 та засвідчувальний напис нотаріуса, згідно з яким 1/6 частка житлової квартири від ОСОБА_4 перейшла у власність ОСОБА_15 . Також зазначена інформація підтверджується наданою ОСОБА_4 копією розпорядження органу приватизації /а.с.151/, згідно з яким задоволено прохання наймача ОСОБА_9 щодо приватизації квартири, в якій він, та члени його сім'ї мешкають, копією свідоцтва про право власності на житло від 06 вересня 1995 року /а.с.152/;
- на підставі договору дарування від 31 жовтня 1995 року, посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського нотаріального округу Дніпропетровської області Копиловою Г. за реєстровим № 1113, зареєстрованого 01 листопада 1995 року в КП «Новомосковське МБТІ» у реєстрову книгу за № 56 ОСОБА_9 та ОСОБА_10 подарували, а ОСОБА_4 прийняв у дар 2/3 частини квартири /а.с.95/. Вказаний договір містить штамп БТІ про реєстрацію права власності на цілу квартиру за ОСОБА_4 та засвідчувальний напис нотаріуса, згідно з яким 1/3 частка житлової квартири від ОСОБА_4 перейшла у власність ОСОБА_15 . Вказані обставини підтверджуються також і наданою ОСОБА_4 копією договору дарування /а.с.153/;
- на підставі договору дарування частки від 04 серпня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Шевченко О. М., зареєстрованого у реєстрі за № 913, ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_15 прийняла у дар частку квартири /а.с.87/. Згідно з договором дарування, частка належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Новомосковським трубним заводом 06 вересня 1995 року та договору дарування від 31 травня 1995 року (п.2). Дар сторони оцінили у 50 000,00 грн (п.3). Дарувальник свідчить, що згадана частка до цього часу нікому іншому не подарована, не продана, не заставлена, в спорі та під забороною, а також в податковій заставі не перебуває, прав щодо неї у третіх осіб, як в межах України, так і за її межами не має (п.4). Сторони домовилися, що передачею частки квартири слід вважати символічну передачу речі (п.8). Дарувальник передає, а обдарована приймає ключі від житлової квартири до підписання цього договору, що свідчить про те, що передача відбулась (п.9). Дарувальник та обдарована підтверджують, що договір не насить характер мнимої та удаваної угоди (п.10). Сторони свідчать, що укладання цього договору є їх особистим волевиявленням, відповідає дійсності їх намірів, однаково розуміють його умови та значення його правових наслідків для кожного із них, що підтверджується їх особистим підписом. Також умови договору дарування підтверджуються наданими ОСОБА_3 копіями дублікату договору /а.с.10-11, 30-31/.
З копії Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна від 18 квітня 2023 року № 329441120, копії Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04 серпня 2020 року № 218932504 вбачається, що 04 серпня 2020 року зареєстроване право власності ОСОБА_3 на частку у праві спільної часткової власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 /а.с.12, 159/.
Також судом досліджено надану ОСОБА_4 копію та наявний в копії нотаріальної справи технічний паспорт, у якому власниками квартири вказані ОСОБА_9 , ОСОБА_17 , ОСОБА_4 та в якому відомості про частки у праві власності ОСОБА_9 , ОСОБА_17 (по 1/3) закреслені з вказівкою про право одноосібної власності ОСОБА_4 . Водночас, вказана копія не є належним доказом в силу того, що відомостей про дату виготовлення технічного паспорту, підпису та печатки посадової особи підприємства, яким він виданий не вбачається /а.с.96-97, 154-156/.
З приводу обставин набуття права власності на майно, судом з отриманої копії нотаріальної справи встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 :
- на підставі договору купівлі-продажу квартири від 07 квітня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Шевченко Г. В. за реєстровим № 1505, ціла житлова квартира придбана ОСОБА_6 у ОСОБА_18 та ОСОБА_19 за ціною 8 303,00 грн /а.с.209/;
- на підставі договору купівлі-продажу квартири від 30 листопада 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Бака О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 5776, ОСОБА_20 , що діє від імені ОСОБА_6 /а.с.212/ продала, а ОСОБА_4 придбав квартиру за ціною 11 291,00 грн, які передані до підписання договору /а.с.207/. Вказані обставини підтверджуються також наданими ОСОБА_3 копіями договору купівлі-продажу /а.с.9, 23/, наданою ОСОБА_4 копією /а.с.140/ відповіддю КП «Новомосковське МБТІ» ДОР з додатком /а.с.71/, згідно з якими власником квартири станом на 29 грудня 2012 року є ОСОБА_4 . Згідно з матеріалами технічної інвентаризації від 17 вересня 2003 року квартира переобладнана під нежитлове приміщення - зоомагазин /а.с.70/.
Судом досліджено копію технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_3 , виготовленого станом на 28 листопада 2001 року та підписаного начальником КП «Новомосковське МБТІ», згідно з яким приміщення квартири розташоване на 1 поверсі 5 поверхового будинку, житловою площею 42,37 кв.м., загальною площею 55,84 кв.м. /а.с.141-142/.
03 січня 2003 року рішенням виконавчого комітету Новомосковської міської ради № 66 «Про дозвіл ОСОБА_4 переобладнання житлової квартири АДРЕСА_8 під зоомагазин» після розгляду представленої проектної документації, виведено з житлового фонду власну квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_4 у зв'язку з переобладнанням її під зоомагазин. Дозволено ОСОБА_4 переобладнання квартири під зоомагазин згідно з узгодженим проектом з виконання вхідного вузлу на земельній ділянці, попередньо погодженої рішенням ІІ сесії міської ради депутатів 24 скликання за № 38 від 04 червня 2002 року. Встановлено необхідність виконання дій замовнику. зазначене рішення надане суду у копії /а.с.148/.
31 жовтня 2003 року рішенням виконавчого комітету Новомосковської міської ради № 704, копію якого надано /а.с.150/, затверджено акт державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкту в експлуатацію від 28 вересня 2003 року /а.с.149/, згідно з яким прийнято в експлуатацію зоомагазин по АДРЕСА_5 . Згідно з показниками об'єкт має такі показники: загальна площа - 55,6 кв.м., у тому числі основна площа 42,7 кв.м. Власник - ОСОБА_4 .
При цьому, з копій Інформацій з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна № 218882149 від 04 серпня 2020 року та щодо суб'єкта № 218882539 від 04 серпня 2020 року вбачається, що право власності на квартиру в Реєстрі не зареєстровано, за ОСОБА_4 в реєстрі відсутні записи про належність йому на праві власності нерухомого майна взагалі /а.с.100, 101/.
Судом також досліджено копію позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, яка містить напис вх. № 24350/21 від 06 вересня 2021 року та яка датована 06 вересня 2021 року /а.с.137/, однак вказаний доказ не береться судом до уваги з огляду на відсутність відмітки про прийняття її судом, штампу суду про прийняття, підпису посадової особи суду.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_11 показала, що є знайомою ОСОБА_4 та була знайома з ОСОБА_3 . Вона працювала у ФОП ОСОБА_4 з 2014 року, в тому числі і в приміщенні магазину за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 відвідувала магазин, як дружина знайомою ОСОБА_4 . На початку літа 2020 року у подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 склалися відносини, які зумовили неможливість продовження сімейних відносин. ОСОБА_4 поїхав з квартири, в якій він проживав з ОСОБА_3 до м. Дніпро на постійне проживання. Зі слів ОСОБА_4 їй відомо про наявність домовленості між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 щодо поділу майна, відповідно до яких ОСОБА_4 дарує ОСОБА_3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 відмовляється від претензій щодо поділу магазину за адресою: АДРЕСА_1 .
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 показав, що більше 30 років знайомий з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Батьки ОСОБА_4 проживали у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 та передали право власності на квартиру ОСОБА_4 та у квартирі почало проживати подружжя ОСОБА_13 . Від ОСОБА_4 та ОСОБА_3 йому стало відомо про домовленість, згідно з якою ОСОБА_4 подарує ОСОБА_3 квартиру, в якій жило подружжя, а ОСОБА_3 відмовляється від своїх прав на приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . В червні 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 припинили сімейні відносини та через місяць ОСОБА_4 відчужив ОСОБА_3 квартиру, про що ОСОБА_4 повідомив його приблизно 04 - 05 серпня 2020 року. Під час зустрічі з ОСОБА_3 на його запитання остання повідомила, що сторони припинили відносини мирно та досягли відповідної домовленості щодо поділу майна.
З огляду на заяви по суті справи та пояснення представників сторін, надані докази судом встановлено наявність спору з приводу поділу майна, яке ОСОБА_3 вважає спільною сумісною власністю, набутою у шлюбі, а ОСОБА_4 заперечує таке право, заявляє про право особистої власності, в тому числі оспорюючи право ОСОБА_3 на частку у подарованому ним майні.
Вирішуючи позов, суд ураховує таке.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Cтаттею 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є: Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати (страхові виплати та виплати викупних сум), одержані за договорами страхування життя та здоров'я. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, суду в першу чергу належить встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17 (провадження № 61-38303св18)).
Вирішуючи позовні вимоги позовів у частині квартири за адресою: АДРЕСА_2 , суд висновує таке.
З матеріалів справи вбачається що ОСОБА_4 набуто спірну квартиру АДРЕСА_9 у власність внаслідок приватизації (1/3 частина) 06 вересня 1995 року та внаслідок отримання у дар (2/3 частини) 31 жовтня 1995 року.
Таким чином, угоди з нерухомістю, яки стали підставою для виникнення у ОСОБА_4 права власності вчинені під час шлюбу з ОСОБА_3 до 2004 року, відповідно - в період дії Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Таким чином порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
Так, відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
За ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Таким чином, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти.
У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (чинному на дату виникнення спірних відносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Водночас, статтею 24 КпШС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
У разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Визнаючи право особистої приватної власності одного з подружжя на майно, суд повинен установити той факт, що джерелом його набуття були особисті кошти цієї особи. Такі обставини підлягають доведенню (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 754/2265/17 (провадження № 61-27989св18).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) зазначено, що «застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Так надані ОСОБА_4 докази у виді свідоцтва, договору дарування, розпорядження органу приватизації, вказують на набуття квартири основним наймачем - ОСОБА_9 та членами його сім'ї, серед яких є ОСОБА_4 . Реєстрація проживання ОСОБА_4 на момент приватизації у спірній квартирі та реєстрація ОСОБА_3 у іншому житловому приміщенні вказують на те, що спірна квартира набута у власність лише ОСОБА_4 та до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті відповідних правочинів приватизації, дарування, а не є створеною спільними зусиллями чи спільною працею сторін. Тому ОСОБА_4 є її єдиним власником і ця квартира відноситься до роздільного майна подружжя. Доказів витрачання особистих коштів ОСОБА_3 суду не надано, а тому набуття права власності на квартиру у шлюбі з ОСОБА_3 не вказує на віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_13 .
Посилання представника ОСОБА_3 на те, що майно, а саме: 1/3 квартири належить сторонам на праві спільної часткової власності, відхиляються судом, оскільки набуте за Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь в приватизації» (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 757/13014/20-ц (провадження № 61-7321св22)). Інша ж частина майна набута ОСОБА_4 внаслідок дарування, що виключає її віднесення до спільної сумісної власності ч. 1 ст. 24 КпШС України.
За таких обставин наявні підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 в частині визнання квартири за адресою: АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю та визнання за ОСОБА_3 права власності на частку, оскільки наданими сторонами доказами підтверджується підстави набуття майна, якими підтверджено віднесення майна до роздільного майна подружжя, що виключає необхідність пред'явлення окремого позову ОСОБА_4 з метою доведення походження таких підстав та визнання його особистою власністю.
Щодо позову ОСОБА_4 в частині розірвання договору дарування частини спірної квартири, суд ураховує таке.
У вступній частині позовної заяви ОСОБА_4 вказано про те, що позовна заява, в тому числі, стосується визнання недійсним договору дарування, однак у її мотивувальній та прохальній частинах позовна заява мотивована посиланням на підстави для розірвання договору та про що прямо вказано в прохальній частині. Як правові так і фактичні підстави для визнання недійсним такого договору ОСОБА_4 не зазначає.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Звернувшись з позовом до суду ОСОБА_4 обрав способом захисту порушеного права саме розірвання договору дарування. В обґрунтування підстав для розірвання посилався на те, що ОСОБА_3 пред'явленням позову до суду порушила домовленості, які стали підставою для дарування.
Так, згідно зі ст. 717, ч. 2 ст. 719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
За ст. 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив кримінальне правопорушення проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.
Оскільки ОСОБА_4 не надано доказів того, що ОСОБА_3 умисно вчинила кримінальне правопорушення проти життя, здоров'я, власності ОСОБА_4 , його батьків, дружини (чоловіка) або дітей, створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність - підстав для розірвання договору суд не вбачає.
Враховуючи, що судом установлено відсутність підстав для розірвання договору дарування, суд не застосовує позовну давність, на якій наполягав представник ОСОБА_4 .
Також, згідно зі ст. 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.
Аналізуючи обставини, покладені в обґрунтування позову про розірвання договору дарування суд не вбачає підстав для висновку про нікчемність такого договору, оскільки жодними належними та допустимими доказами ОСОБА_4 не доведено наявності домовленості про обов'язок ОСОБА_3 вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру. Покази свідків у частині існування домовленості між сторонами не є належними доказами, оскільки такі покази ґрунтуються на словах ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , до яких, з урахуванням їх зацікавленості в розгляді справи, суд відноситься критично. Іншими ж доказами факт установлення обов'язку обдарованого не встановлено та він повністю спростовується змістом дослідженого судом Договору дарування від 04 серпня 2020 року, який містить відповідне волевиявлення ОСОБА_4 та запевнення у дійсності його волі. При цьому, факт укладення договору після фактичного припинення шлюбних відносин, але до ухвалення рішення про розірвання шлюбу, сам по собі не вказує на наявність домовленостей та нікчемність договору, оскільки сторонами як до так і після розірвання шлюбу, до звернення до суду з цим позовом не вирішено питання щодо належності майна, набутого у шлюбі.
Таким чином у позові ОСОБА_4 в цій частині належить відмовити.
Вирішуючи позов у частині, що стосується нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , суд висновує таке.
Матеріали справи свідчать, що право власності на вказане приміщення зареєстроване на праві власності за ОСОБА_4 30 листопада 2001 року, тобто під час шлюбу й у період дії норм КпШС України, однак за договором купівлі-продажу. Доказів на підтвердження того, що спірне приміщення придбане за особисті кошти ОСОБА_4 матеріали справи не містять. Лише посилання на те, що в цей період ОСОБА_4 займався підприємницькою діяльністю не підтверджено жодними доказами. Ті докази, що надані суду, свідчать про набуття статусу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 у 2003 році. Тобто - вже після придбання майна. Надані ОСОБА_3 докази свідчать про отримання нею доходу від праці та соціальної допомоги до травня 2000 року, що за висновком суду, вказує на формування бюджету сім'ї ОСОБА_13 до 2001 року саме з доходів подружжя, в тому числі і з доходів дружини.
За таких обставин, ураховуючи положення статті 22 КпШС України 1969 року, суд висновує, що вказане спірне майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки набуте у шлюбі та ОСОБА_4 не доведено належність вказаного майна до роздільного майна подружжя. Відтак, у задоволенні позову ОСОБА_4 в цій частині належить відмовити за недоведеністю.
Посилання ОСОБА_4 на те, що квартира придбана без згоди ОСОБА_3 , як на підставу для визнання майна його особистою власністю суд відхиляє з огляду на положення ст. 22, 23 КпШС України, які не передбачали надання обов'язкової письмової згоди іншого з подружжя під час набуття (а не відчуження) майна. Крім того, про факт обізнаності ОСОБА_3 щодо придбання квартири, відсутність її заперечень проти цього вказують і покази свідка ОСОБА_11 у частині відвідування ОСОБА_3 приміщення.
Внаслідок викладеного у позові ОСОБА_4 належить відмовити.
Щодо вимог ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю.
Як наведено у висновку, щодо застосування норм права, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі 523/14489/15-ц, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові (пункт 40) від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 вже виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту.
Відносно до справи, що розглядається, суд висновує, що на відміну від справи № 523/14489/15-ц, у цій справі майно, щодо якого виник спір - квартира за адресою: АДРЕСА_1 , придбано в період шлюбу, тобто презюмується спільною сумісною власністю подружжя.
Внаслідок чого, суд вважає релевантним для цих відносин вказану постанову ВП ВС у справі № 523/14489/15-ц, а тому відсутні підстави для задоволення окремої вимоги ОСОБА_3 щодо визнання квартири спільною сумісною власністю, оскільки таке питання вирішується під час вирішення вимоги про поділ такого майна.
Вирішуючи позов у частині визнання за ОСОБА_3 права власності на частку квартири, суд висновує таке.
Як визначено у висновку з питань застосування норм права, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (Провадження № 14-182цс21) розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
За ч. 1 - 3 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Як вказану у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що доля первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.
Оскільки ОСОБА_3 не зазначала про збільшення чи зменшення частки у праві спільної сумісної власності, доказів на підтвердження підстав для такого не надала, ОСОБА_4 не надав доказів на підтвердження істотних обставин, що мають значення при поділі майна, що перебуває у спільній сумісній власності, а з наданих доказів на підтвердження переобладнання нерухомого майна не вбачається вартість таких переобладнань та їх зміст, суд приходить висновку про рівність часток у праві спільної сумісної власності, а тому за ОСОБА_3 слід визнати право на частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
При цьому, враховуючи те, що ОСОБА_3 в обґрунтування позову в цій частині, з посиланням на норми ст. 60, 61, 62 СК України, визначила підставами позову саме належність квартири до спільної сумісної власності подружжя, суд ураховує, що застосування положень ст. 22 КпШС України до правовідносин, що склалися, з урахуванням положень ч. 10 ст. 10 ЦПК України не є порушенням принципу диспозитивності та не призводе до порушення принципу змагальності. Більш того, суд застосовує при поділі майна законодавство, яке чинне на момент такого поділу та яким є положення ст. 68 - 71 СК України.
Оцінюючи посилання ОСОБА_4 про переобладнання квартири у нежитлове приміщення, як підставу для відмови в задоволенні позову, суд висновує таке.
Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 331 ЦК, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 3 зазначеного Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом.
Станом на дату проведення ОСОБА_4 переобладнань діяв наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» № 7/5 від 07 лютого 2002 року, відповідно до якого (у відповідній редакції) було встановлено, що до прийняття Верховною Радою України та набрання чинності законом України про державну реєстрацію прав на об'єкти нерухомого майна бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме майно.
За п. 1.5 Тимчасового положення було передбачено, що обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.
Згідно з п. 1.6 Тимчасового положення встановлено, що реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти.
За п. 3.8, 3.9 Тимчасового положення, після прийняття рішення реєстратором та внесення запису до Реєстру прав на правовстановлювальних документах робиться відмітка (штамп) про реєстрацію відповідних прав (додаток 7), видається витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, який є невід'ємною частиною правовстановлювального документа та містить: реєстраційний номер нерухомого майна; адресу (місцезнаходження) нерухомого майна; призначення (назву) нерухомого майна; підстави виникнення права власності; особливі позначки реєстратора (дані, у разі їх наявності, про самовільно збудовані, прибудовані чи реконструйовані об'єкти, про накладення арешту, про перебування майна у податковій заставі тощо); відомості про власника (власників); дату видачі витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно; прізвище, ім'я, по батькові реєстратора; підпис реєстратора; підпис начальника БТІ або уповноваженої ним особи. Зазначений витяг скріплюється печаткою БТІ. Разом із витягом власнику (власникам) або уповноваженій особі повертаються правовстановлювальні документи. У разі переходу права власності на нерухоме майно, яке вже зареєстроване в Реєстрі прав, реєстратор при реєстрації прав на це майно одночасно скасовує попередній запис щодо права власності на це майно.
З огляду на те, що отримані судом від органу, який здійснював реєстрацію права власності на нерухоме майно до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості свідчать про реєстрацію за ОСОБА_4 права власності станом на 29 грудня 2012 року на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , доказів скасування права власності на вказане майно та реєстрацію права власності на нежитлове приміщення зоомагазину суду не надано, суд висновує про безпідставність тверджень ОСОБА_4 про наявність підстав для відмови у позові. Сама лише наявність рішення про дозвіл на переобладнання, Акту про прийняття в експлуатацію та рішення про затвердження акту, без доказів належної реєстрації такого права (на що прямо вказано в п.2 рішення № 704 від 31 жовтня 2003 року) не вказує на виникнення у ОСОБА_4 права власності на нежитлове приміщення, враховуючи положення діючого на час переобладнання та на чинний момент законодавства
Таким чином, загалом, позов ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково.
Інші доводи та аргументи, наведені сторонами та їх представниками у заявах по суті справи та поясненнях, як самі по собі так і у своїй сукупності, не є підставою для відмови у задоволенні позовів, чи їх задоволення, а тому не приймаються судом до уваги та не аналізуються при ухваленні рішення.
Щодо посилань сторони ОСОБА_3 на прецедентну практику Європейського суду з прав людини, то судом саме ухваленим рішенням, враховуючи норми чинного законодавства України у співвідношенні з правом як позивача, так і відповідача на мирне володіння майном проаналізовано зміст правовідносин, що склалися між сторонами та вирішено спір з приводу правомочностей володіння сторін уникаючи зайвого втручання держави у таке право, яке сторони, кожний окремо, оспорюють один до одного та з урахуванням правовідносин що склалися між сторонами.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Оскільки ОСОБА_4 у позові відмовлено повністю, судовий збір покладається на нього. Оскільки ОСОБА_3 при зверненні до суду з позовом сплачено судовий збір у розмірі 12 500,00 грн (1073,60 + 11 426,40 грн /а.с.1, 43/), позов задоволено частково в частині права власності на частину квартири, судовий збір за цю вимогу судом оцінено у 7 500,00 грн - суд вважає за належне стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 7 500,00 грн судових витрат, в іншій частині поклавши судові витрати на ОСОБА_3 .
Також, з огляду на заяви представника ОСОБА_3 про надання доказів сплати витрат на правову допомогу після ухвалення рішення з огляду на умови договору та необхідність надання доказів оплати допомоги, зокрема і щодо участі представника у судових засіданнях, суд вважає за необхідне встановити ОСОБА_3 строк для подання доказів на підтвердження понесених нею витрат, зобов'язавши позивачку надіслати копії таких доказів відповідачеві.
На підстав викладеного, керуючись ст. 3, 5, 12, 77-82, 141, 258, 259, 264-265, 268 ЦПК України, суд
позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
У решті позову - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати, які складаються з судового збору в сумі 7 500 (сім тисяч п'ятсот) гривень 00 копійок.
У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та розірвання договору дарування - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Встановити ОСОБА_3 строк для подання доказів щодо розміру понесених нею судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, зобов'язавши направити копії таких доказів ОСОБА_4 .
Рішення в повному обсязі складене та підписане 25 листопада 2024 року.
Учасники справи:
позивач за первісним позовом, відповідач за вторинним - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ; зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ;
відповідач за первісним позовом, позивач за вторинним - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; РНОКПП НОМЕР_5 ; зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ; проживає за адресою: АДРЕСА_4 .
Суддя Д. О. Парфьонов