судді Кравчука В.М.
22 листопада 2024 року
м. Київ
справа №420/15183/23
адміністративне провадження №К/990/31262/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду судді-доповідача Кравчука В.М., суддів, Стародуба О.П., Стеценка С.Г. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року у справі № 420/15183/23 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
08.03.2024 позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового судового рішення у справі № 420/15183/23 щодо стягнення на його користь з відповідача судових витрат на професійну правову допомогу в розмірі 4000 грн.
Для підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивач надав до суду договір №05/11/21-1 від 05.11.2021 про надання правової допомоги, додаткову угоду № 3 від 07.06.2023 до договору про надання правової допомоги №05/11/21-1 від 05.11.2021, акт прийняття-передачі наданих послуг від 07.03.2024.
Одеський окружний адміністративний суд додатковим рішенням від 01.04.2024, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2024, задовольнив частково вказану заяву позивача, а саме вирішив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі суми 1000 грн та відмовив у задоволенні іншої частини заяви.
Судом першої інстанції встановлено, що при ухвалені рішення не розглядалося питання щодо судових витрат ОСОБА_1 в частині витрат на професійну правничу допомогу, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 252 КАС України є підставою для ухвалення додаткового рішення.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України позивач зробив заяву при зверненні до суду з позовною заявою, що надасть судові докази понесених судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Задовольняючи частково заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що надані документи дійсно дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх загальну вартість.
Враховуючи конкретні обставини справи, приписи ч. 5 ст. 134 і п. 2 ч. 9 ст. 139 КАС України, несуттєву складність справи, яка, у свою чергу, не мала публічного інтересу, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, виходячи з критерію розумності, пропорційності та співмірності розподілу витрат на правничу допомогу, суд дійшов висновку, що понесені позивачем витрати є неспівмірними зі складністю даної справи, належним чином необґрунтованими та завищеними.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі просив скасувати додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.04.2024 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2024, ухвалити нове рішення про задоволення заяви щодо стягнення на його користь з відповідача судових витрат на професійну правову допомогу в сумі 4000 грн.
Позивач звертав увагу на те, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що відповідач до суду із клопотанням про зменшення розміру заявлених позивачем до відшкодування витрат на правничу допомогу не звертався.
ІІ. ВИСНОВОК ВЕРХОВНОГО СУДУ
Постановою Верховного Суду від 21.11.2024 касаційну скаргу залишено без задоволення.
Постанову мотивовано так:
«Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до частини 1 статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини 3 статті 143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Таким чином, за загальними правилами частини першої статті 143 КАС України, питання щодо судових витрат суд вирішує у рішенні, постанові або ухвалі.
Як виключення з цього правила, частиною 3 цієї статті передбачено можливість вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Однак, така можливість допускається лише за наявності поважних причин неможливості надати до закінчення судового розгляду докази понесених судових витрат.
Визначення частиною 7 статті 139 КАС України судових витрат не лише таких що сплачені, а й таких, що мають бути сплачені, не відміняє положень статті 143 КАС України, якою передбачено загальні підходи до порядку вирішення розподілу судових витрат саме під час постановлення рішення, постанови, ухвали.
Застосування положень статей 139 та 143 КАС України передбачає обов?язкове системне тлумачення цих норм, яке передбачає, що учаснику справи недостатньо лише «задекларувати» понесення в майбутньому судових витрат, а тим паче витрат на правову допомогу, а необхідно також довести неможливість з поважних причин оплатити її до прийняття рішення (постанови, ухвали) і на підтвердження таких причин надати відповідні докази.
Інакший підхід до розуміння природи судових витрат (зокрема витрат на правову допомогу) та порядку їх відшкодування, певною мірою узалежнить їх розмір від результатів розгляду справи і ускладнить можливість ревізії судом їх розміру на предмет розумності та співмірності відповідно до вимог частини 5 статті 134 та частини 9 статті 139 КАС України.
Крім того, визначені пунктом 3 частини першої статті 252 КАС України підстави для ухвалення додаткового рішення передбачають, що на момент ухвалення рішення у суду була можливість вирішити питання про судові витрати, однак таке питання не було вирішене. При цьому, невирішення цього питання відбулось з вини суду, а не учасника процесу.
Відтак, відсутність на момент ухвалення рішення у суду доказів понесених судових витрат (в т.ч. на правову допомогу), виключає можливість ухвалення додаткового рішення з підставі передбачених пунктом 3 частини першої статті 252 КАС України.
У справі яка розглядається докази понесення судових витрат позивачем було надано після ухвалення судового рішення і питання їх відшкодування суд вирішував також після ухвалення судового рішення.
Водночас, за змістом наведених вище норм, вирішуючи питання розподілу судових витрат після ухвалення судового рішення, першочергово підлягає з?ясуванню питання причин, з яких сторона не могла подати докази, що підтверджують їх розмір до проголошення судового рішення та чи було нею подано відповідну заяву в порядку частини 7 статті 139 та частини 3 статті 143 КАС України.
У справі яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що у заяві про стягнення судових витрат позивач покликався на те, що при зверненні до суду з позовною заявою, відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, він зробив заяву, що надасть докази понесених судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Водночас, жодних причин, які унеможливлюють подання відповідних доказів до ухвалення судового рішення позивачем вказано не було. Не наведені такі причини і у поданій представником позивача заяві про ухвалення додаткового судового рішення.
Також позивачем не надано і самих доказів оплати послуг адвоката (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження - постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16), а відтак і реального понесення витрат, відшкодування яких він просить.
Надані представником позивача договір та Акт підтверджують лише факт надання зазначених у них послуг, однак в розумінні частини 7 статті 139 КАС України не є належними доказами понесення витрат по оплаті послуг адвоката щодо надання правової допомоги.
Визначені пунктом 3 частини 1 статті 252 КАС України підстави для ухвалення додаткового рішення передбачають, що на момент ухвалення рішення у суду була можливість вирішити питання про судові витрати, однак таке питання не було вирішене. При цьому, невирішення цього питання відбулось з вини суду, а не учасника процесу.
Таким чином, враховуючи правове регулювання та зазначені вище висновки Верховного Суду можна зробити висновок, що позивач зазначив лише загальні відомості щодо розміру судових витрат, що будуть понесені ним в ході розгляду справи; до ухвалення у справі рішень не надав доказів на підтвердження понесення таких витрат, як і не вказав будь-яких причин, які унеможливлюють подання ним вчасно відповідних доказів; не повідомив про наявність поважних причин, які зумовлюють необхідність подання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення судових рішень, а також не надав доказів на підтвердження понесення таких витрат до заяв про ухвалення додаткових судових рішень.
Наведене вище дає підстави вважати, що позивач не подав заяв, які б у розумінні положень частини 7 статті 139, частини 3 статті 143 КАС України давали суду підстави для ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу.
За таких обставин, підстави для задоволення заяви про постановлення додаткового судового рішення та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу були відсутні.
ІІІ. МОТИВИ НЕЗГОДИ З ВИСНОВКОМ ВЕРХОВНОГО СУДУ
З мотивами постанови від 24.11.2024 не згоден.
Предметом касаційної скарги було неправомірне, на думку позивача, обмеження розміру витрат на правову допомогу з 4000 до 1000 грн. Позивач вважав, що (не)співмірність витрат повинна оцінюватися судом за заявою відповідача, а не з власної ініціативи. На підтвердження такого підходу позивач звертав увагу на численну судову практику Верхового Суду.
Отже, суд касаційної інстанції, розглядаючи справу у межах доводів касаційної скарги, повинен був вирішити лише це питання. Однак колегія суддів вийшла за межі доводів касаційної скарги, та з власної ініціативи перевірила правильність дій адвоката та висновків суду щодо порядку подання заяви про відшкодування судових витрат.
Відповідно до ч. 3 ст. 343 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо:
(1) під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу,
(2) а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Обставин, які б свідчили про порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу судом встановлено не було.
Висновки Верховного Суду, на які Суд послався у постанові, зроблено Верховним Судом у справах, розглянутих до подання касаційної скарги (12.08.2024). Посилання на постанову Верховного Суду від 19.09.2024 у справі №200/2125/23 цього твердження не спростовує, оскільки у цій постанові (від 19.09.2024) лише застосовано правові висновки, які були висловлені Верховним Судом раніше, до подання касаційної скарги.
Тому вважаю, що суд не мав навіть формальних підстав виходити за межі касаційної скарги.
Суд, частково задовольняючи клопотання позивача про відшкодування судових витрат, вважав, що заяву подано вчасно. Відповідач цього теж не заперечував. Це питання не було спірним у справі. Отже, не було причин виходити за межі доводів касаційної скарги.
Не згоден також з вирішенням поставлених скаржником питань і по суті.
Дійсно, питання відшкодування витрат на правову допомогу іноді потребує оцінки добросовісності адвокатів, декотрі з яких іноді намагаються штучно збільшити витрати, знаючи позитивний для клієнта результат розгляду справи.
Однак у справі, що розглядається, гонорар у розмірі 4000 грн за справу не видається надмірним чи необґрунтованим, а тому ознак недобросовісної поведінки адвоката не вбачається. Ба більше, відповідач розмір гонорару не заперечував.
Суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 КАС України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц дійшла висновку, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
При вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу оцінка надається виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона мала заперечення.
Інша сторона, яка заперечує відносно визначеного позивачем розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги, зобов'язана навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, а саме, подати відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у ст. 139 КАС України.
Як вбачається із оскаржуваних судових рішень, відповідач не скористався правом на подання клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, так як і не надав жодних письмових клопотань щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу з обґрунтуванням неспівмірності та нерозумності такого розміру до суду касаційної інстанції.
У постанові від 13.05.2021 у справі №200/9888/19-а Верховний Суд виклав висновок в частині застосування статей 134, 139 КАС України щодо ролі суду під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, який полягає в наступному:
«Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до КАС України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду при вирішенні питання розподілу судових витрат, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами, та не може діяти на користь будь-якої із сторін.
Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат, керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України».
Застосовуючи ці висновки в контексті обставин справи, вважаю, що позивач документально підтвердив витрати на правову допомогу у розмірі 4000 грн, а відповідач не подав клопотання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу з обґрунтуванням неспівмірності та нерозумності такого розміру. Тому ці витрати мають покладатися на відповідача повністю у заявленому розмірі.
Переоцінюючи ці витрати з власної ініціативи, суди порушили конституційний принцип змагальності та вимоги ст. 134 КАС України.
Суд касаційної інстанції ці порушення залишив поза увагою, вдавшись з власної ініціативи до переоцінки обставин, пов'язаних із поданням заяви про відшкодування витрат. При цьому суд не оцінював обставин, які б могли свідчити про поважність неподання заяви позивача про відшкодування витрат чи доказів їх понесення раніше та не надав позивачу можливості навести відповідні аргументи, якщо вже такі питання й постали. Судом не з'ясовано причин, з яких сторона не могла подати докази, що підтверджують їх розмір, тим більше не оцінено їх поважність.
На мою думку, дбаючи про те, щоб адвокати не отримали зайвого шляхом недобросовісного відшкодування штучно збільшених витрат на правову допомогу, суд не повинен допомагати іншій стороні, а тим більше робити це за неї.
Суд дійшов висновку, що (далі - цитати):
(1) позивачем не надано і самих доказів оплати послуг адвоката (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження - постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16), а відтак і реального понесення витрат, відшкодування яких він просить;
(2) надані представником позивача договір та Акт підтверджують лише факт надання зазначених у них послуг, однак в розумінні частини 7 статті 139 КАС України не є належними доказами понесення витрат по оплаті послуг адвоката щодо надання правової допомоги;
(3) позивач зазначив лише загальні відомості щодо розміру судових витрат, що будуть понесені ним в ході розгляду справи; до ухвалення у справі рішень не надав доказів на підтвердження понесення таких витрат, як і не вказав будь-яких причин, які унеможливлюють подання ним вчасно відповідних доказів; не повідомив про наявність поважних причин, які зумовлюють необхідність подання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення судових рішень, а також не надав доказів на підтвердження понесення таких витрат до заяв про ухвалення додаткових судових рішень.
У цій частині суд касаційної інстанції фактично вдався до переоцінки доказів, оскільки висновок судів першої та апеляційної інстанції щодо доведеності складу та розміру витрат на правову допомогу був протилежним.
Це не узгоджується з вимогами ч. 2 ст. 341 КАС України, яка передбачає, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
З наведених причин з рішенням більшості суддів не погоджуюся і вважаю, що суд мав підстави для задоволення касаційної скарги.
Суддя Кравчук В.М.