21 листопада 2024 року ЛуцькСправа № 140/11696/24
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Дмитрука В.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому з наступними позовними вимогами:
1) визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 13.09.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби;
2) зобов'язати нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 13.09.2024, виходячи з середньомісячного грошовою забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби;
3) зобов'язати нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення при звільненні за весь час затримки виплати (з 02.11.2023 по 13.09.2024).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що капітана Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 оперуповноваженого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, було звільнено зі служби 01.11.2023 за угодою сторін з достроковим припиненням (розірванням) контракту №60 від 29.03.2021. Проте не виплачено грошову компенсацію за невикористані 43 календарні дні щорічної відпустки.
Позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України за весь період затримки розрахунку при звільненні, а також на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, тому звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 18.10.2024 відкрито спрощене позовне провадження у справі без проведення судового засідання та виклику сторін.
Відповідач у відзиві на позов позовні вимоги не визнала. В обґрунтування своєї позиції вказала, що причинами виникнення затримки у виплаті компенсації за невикористану відпустку є не протиправна бездіяльність відповідача, а об'єктивні чинники, серед яких наявність законодавчої прогалини, строки розгляду справи про виплату компенсації за невикористану відпустку. Крім того, частиною другою статті 20 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» визначено, що на осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Представник відповідача вважає, що обрахована сума середнього заробітку за указаний ОСОБА_1 період, майже у 4,5 разів перевищує виплачений йому розмір компенсації за невикористані відпустки. Відтак, такі суми не відповідають вимогам розумності, співмірності та справедливості.
Також відповідно до статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» вбачається, що під доходами слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Спірні правовідносини, які склались у цій справі виникли з приводу невикористаної відпустки, за яку компенсацію відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку №159 не передбачено.
Крім того, представник відповідача зазначила, що сума судових витрат на правничу допомогу, яку представник позивача просить стягнути за рахунок відповідача, є необґрунтованою у зв'язку з відсутності ознак співмірності, визначених частиною п'ятою статті 134 КАС України.
З наведених підстав, просила у задоволенні адміністративного позову відмовити.
У відповіді на відзив представник позивача зазначила, що при звільненні позивачу було виплачено лише 53 432,28 грн, водночас невиплаченою була сума у розмірі 73 765,47 грн (сума, що отримана позивачем нарахована за утриманням військового збору). Таким чином, загальна сума до виплати була 127 197,75 грн, що є 100%.
Сума, що була невиплачена позивачу при звільненні становить 57,99% від загальної суми. Водночас, як слідує з довідки відповідача про середньоденне грошове забезпечення від 04.11.2024 №59, яка надана у відзиві, середньоденне грошове забезпечення позивача станом на дату звільненні (за останні два місяці, що передують даті звільнення) становить 2 362,84 грн. Період затримки (виходячи з терміну 6 місяців) становить 181 календарний день.
Таким чином, вся сума до виплати становить 181 день *2 362,84 = 427 674,04 грн (що теж становить 100% середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні).
З огляду на наведене, у разі прийняття судом рішення про застосуванні критеріїв співрозмірності, можливо сума до стягнення становить 248 008,18 грн.
Представник позивача вважає незрозумілим посилання відповідача на порядок розрахунку розміру середньоденного грошового забезпечення виходячи з розрахунку за останні 12 календарних місяців, оскільки нормами чинного законодавства для даних відносин при визначенні розміру одноденного заробітку необхідно виходити з виплат за 2 останні місяці (а не 12), тому розмір такого заробітку становитиме 2 362,84 грн (як визначено у довідці, що надана відповідачем).
Вказала, що законодавець до відносин між роботодавцем та працівником вже заклав у новій редакції статті 117 КЗпП України принцип співмірності та пропорційності шляхом обмеження періоду стягнення середнього заробітку, тому повторне його застосування суперечитиме чинному законодавству, а отже позиція відповідача з цього питання не відповідає чинному правовому регулюванню та не може бути застосована до даних відносин.
З приводу позиції відповідача щодо неможливості отримання позивачем компенсації втрати частини доходів, зазначила, що Закон №2050-ІІІ визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у розумінні приписів Закону №2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Враховуючи наявність факту невиплати позивачу грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2021-2022 роки, вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини грошового забезпечення у зв'язку з порушенням строків виплати такої компенсації. Представник позивача просила адміністративний позов задовольнити.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з наступних мотивів та підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованому у місті Хмельницькому, на посадах начальницького складу з 30.03.2021 по 01.11.202.
Згідно із витягу з наказу від 31.10.2023 №148-о/с/ДСК капітана Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 оперуповноваженого … Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, було звільнено зі служби 01.11.2023 за угодою сторін з достроковим припиненням (розірванням) контракту №60 від 29.03.2021.
При звільненні позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористані 43 календарні дні щорічної відпустки.
Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду про зобов'язання виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 у справі №140/728/24 позовну заяву ОСОБА_1 до ТУ ДБР у м. Хмельницькому задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 43 календарних дні; зобов'язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 43 календарних дні.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.09.2024 - рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 у справі №140/728/24 залишено без змін.
14.09.2024 Територіальне управління Державного бюро розслідувань у місті Хмельницькому на виконання рішень судів у справі №140/728/24 проведено із ОСОБА_1 розрахунок щодо грошової компенсації відпустки за 2021, 2022 роки в загальній кількості 43 календарних дні. Загальна сума нарахованої компенсації становила 74 888,80 грн із розрахунку: 1741,60 грн (одноденний розмір грошового забезпечення) х 43 (календарних дні відпустки).
Згідно із платіжною інструкцією від 13.09.2024 №900 перераховано всього разом 73 765,47 грн, військовій збір не підлягає компенсації (74 888,80 грн - 1 123,33 грн (військовий збір) = 73 765,47 грн).
У зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку (грошове забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Так, приписами частини другої статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначає Закон України від 12.11.2015 №794-III «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон №794-III).
Частинами першою та другою статті 14 Закону №794-VIII визначено, що до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР.
Служба в ДБР є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в ДБР зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
За приписами частин п'ятої та шостої згаданої статті, трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників ДБР на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.
Згідно частин першої та другої статті 19 Закону №794-VIII держава забезпечує соціальний захист працівників ДБР відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.
Особи рядового і начальницького складу ДБР користуються соціальними гарантіями відповідно Закону №580-VIII та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 20 Закону №794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців ДБР повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов'язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до ДБР висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.
На осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
З аналізу наведених норм права вбачається, що Закон №794-VIII не визначає умови надання, тривалість та порядок виплати компенсації у разі невикористання днів щорічних основних та додаткових відпусток особами рядового і начальницького складу ДБР, а натомість передбачає, що такі особи користуються соціальними гарантіями відповідно Закону України від 02.07.2015 №580-VIII «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Отже, до правовідносин, пов'язаних з соціальним захистом осіб рядового і начальницького складу ДБР, застосуванню підлягають відповідні норми Закону №580-VIII.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці посадових осіб ДБР, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з ДБР.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові від 21.03.2017 у справі № 826/5111/15, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Відтак, нормами трудового законодавства визначено обов'язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, згідно із витягу з наказу від 31.10.2023 №148-о/с/ДСК капітана Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 оперуповноваженого … Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, було звільнено зі служби 01.11.2023 за угодою сторін з достроковим припиненням (розірванням) контракту №60 від 29.03.2021.
Позивач вказує, що на дату закінчення проходження ним служби відповідач не виплатив у належному розмірі грошове забезпечення, належну при звільненні грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 у справі №140/728/24 Територіальне управління Державного бюро розслідувань у місті Хмельницькому 14.09.2024 проведено із ОСОБА_1 розрахунок щодо грошової компенсації відпустки за 2021, 2022 роки в загальній кількості 43 календарних дні. Загальна сума нарахованої компенсації становила 74 888,80 грн із розрахунку: 1741,60 грн (одноденний розмір грошового забезпечення) х 43 (календарних дні відпустки).
Згідно із платіжною інструкцією від 13.09.2024 №900 перераховано всього разом 73 765,47 грн, з урахуванням відрахування військового збору (74 888,80 грн - 1 123,33 грн (військовий збір) = 73 765,47 грн).
Відтак, оскільки виплата вищевказаної компенсації ОСОБА_1 за період проходження служби проведена відповідачем 14.09.2024, тому фактично затримка у розрахунку при звільненні склала з 02.11.2023 по 13.09.2024.
Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи, суд погоджується з твердженням позивача про те, що всупереч нормам чинного законодавства з ним не здійснено повного розрахунку при звільненні, чим допущено протиправну бездіяльність.
Матеріалами справи підтверджується, що на час звільнення ОСОБА_1 відповідачем не було здійснено з ним повний розрахунок, а тому підставними є вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Разом з тим, суд зазначає, що за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 КЗпП України у редакції Закону 2352-ІХ від 01.07.2022, згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов'язку виплатити позивачу його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
З огляду на таке законодавче регулювання Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
У підсумку у вказаній справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, а відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Отже, період затримки розрахунку при звільненні повинен обчислюватися з першого дня після звільнення, а закінчуватися днем, що передує дню остаточного розрахунку, але не більш як за шість місяців, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.
У розглядуваному випадку період затримки розрахунку при звільненні обчислюється з 02.11.2023 та обмежується шестимісячним строком до 02.05.2024, як це передбачено частиною першою статті 117 КЗпП України та становить 183 календарних дні.
Відповідно до п. 2 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затв. Постановою КМ України №100 від 08.02.1995, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п. 8 зазначеного Порядку).
Суд зазначає, що період затримки розрахунку при звільненні з 02.11.2023 (наступний день після звільнення позивача) по 13.09.2024 (день, що передує дню остаточного розрахунку).
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022, який набув чинності 19.07.2022 текст статті 117 викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
З вказаним позовом до суду позивач звернувся після набрання чинності положеннями закону, а відтак з урахуванням змін середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягає стягненню, але не більш як за шість місяців, тобто з 02.11.2023 по 02.05.2024, що становить 183 календарних дня.
Згідно з довідкою, виданою Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань у місті Хмельницькому від 04.11.2024 №59 середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 2 362,84 грн.
Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період не більш як за шість місяців становитиме 432 399,72 грн. Розрахунок: 2 362,84 грн (середньоденна заробітна плата позивача) * 183 (кількість днів затримки розрахунку).
При цьому суд звертає увагу на те, що при розмірі невчасно виплаченої компенсації за невикористану відпустку 73 765,47 грн згідно з випискою карткового рахунку позивача, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 432 399,72 грн, що значно перевищує розмір невчасно виплаченої компенсації за невикористану відпустку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц)
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок.
Синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 Кодексу законів про працю України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку.
Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18 (адміністративне провадження № К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Застосовуючи саме такий підхід при вирішенні цієї справи суд зазначає, що сума невиплачених вчасно позивачу коштів становить 73 765,47 грн. Відповідно, істотність частки невиплачених сум в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 02.11.2023 по 02.05.2024 становить 17% (73 765,47/432 399,72 х 100).
Таким чином, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 17% розраховується наступним чином: 2 362,84 грн (середньоденний заробіток позивача) х 17% = 401,68 грн середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 401,68 грн х 183 (днів затримки розрахунку) = 73 507,95 грн.
З урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 73507,95 грн з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.
Таким чином, ця сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні є співмірною та обґрунтованою з урахуванням правової позиції Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму та відповідно підлягає виплаті позивачу.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вирішуючи позовні вимоги щодо компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення при звільненні, суд враховує таке.
Згідно зі статтями 1- 3 Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяці виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Тобто, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів; 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини, так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; 5) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України 21.02.2011 прийняв постанову №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.
В силу приписів пункту 1 Порядку №159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, з 1 січня 2001 року (пункт 2 Порядку №159).
Детальний перелік грошових доходів, що підлягають компенсації, наведено у пункті 3 Порядку №159, яким встановлено, що компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).
Відтак, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, які вже були нараховані.
Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
При цьому, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1 - 3 Закону №2050-ІІІ, окремих положень Порядку №159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми попередньо нараховані, але не виплачені.
Зі змісту статті 1 Закону №2050-ІІІ слідує, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події) як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
У пункті 4 Порядку №159 прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14.05.2020 у справі №816/379/16, від 30.09.2020 у справі №280/676/19, від 13.09.2021 у справі №639/3140/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19 та від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.
Суд зазначає, що компенсація за не використану щорічну відпустку є складовою грошового забезпечення (заробітної плати). У разі несвоєчасної виплати сум грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
Фактична виплата компенсації грошового забезпечення за період з 02.11.2023 по 13.09.2024.
Таким чином, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення (компенсації за не використану щорічну відпустку) за період з 02.11.2023 по 13.09.2024 (по день фактичної виплати грошового забезпечення).
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч. 1 ст. 90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Шляхи (способи) захисту прав, свобод та законних інтересів особи, порушених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, визначено також статтею 5 КАС України. Зокрема, суд може визнати протиправними дії, а також бездіяльність суб'єкта владних повноважень, зобов'язати вчинити певні дії та в разі прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 ч. 1 ст. 5 КАС України, стягнути з відповідача - суб'єкта владних повноважень кошти на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження обумовленої суми гонорару на правову допомогу адвоката, представником позивача надано: договір про надання правової допомоги №01/01.2024 від 05.01.2024, акт прийому-передачі наданих послуг згідно договору №01/01.2024 про надання правової допомоги від 05.01.2024, детальний опис наданих адвокатом Захарець І.А. послуг та здійснених витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Разом з цим представником позивача не надано документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлених у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження, тощо).
Так, відповідно до статті 30 Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно із його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04, п. 268).
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про недоведеність представником позивача витрат, які він просить стягнути, оскільки останнім не надано доказів фактичного понесення таких витрат.
Враховуючи наведене, суд відмовляє в стягненні витрат на професійну правничу допомогу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір пропорційно частині задоволених позовних вимог у розмірі 1 816,80 грн, сплачений відповідно до платіжної інструкції від 09.10.2024.
Керуючись статтями 139, 243-246, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 02.05.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби.
Зобов'язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у період з 02.11.2023 по 02.05.2024, виходячи з середньомісячного грошовою забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення зі служби в сумі 73 507,95 грн.
В задоволені решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень 80 копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (29009, м. Хмельницький, вул. Юхима Сіцінського, 12, код ЄДРПОУ 42335958)
Суддя В.В. Дмитрук