?
22 листопада 2024 року
м. Київ
cправа № 910/2096/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Рогач Л. І.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Державного підприємства "Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2024 (колегія суддів: Тищенко А. І., Іоннікова І. А., Михальська Ю. Б.) у справі
за позовом Державного підприємства "Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр" до Київського квартирно-експлуатаційного управління про стягнення 977 143, 16 грн
Державне підприємство "Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Київського квартирно-експлуатаційного управління про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі 997 143, 16 грн за користування земельною ділянкою у місті Києві по вул. Деревообробна, буд 1 в розмірі частини земельного податку за 2022 та 2023 орендної плати на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
15.05.2024 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2024, повний текст якої складений 15.10.2024, про відмову у задоволенні позову.
Державне підприємство "Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.11.2024 справу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Рогач Л. І., Мачульського Г. М.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
У силу пункту 2 частини третьої статті 287 цього ж Кодексу не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Обґрунтовуючи можливість касаційного оскарження, заявник зазначає, що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також вважає, що справа була помилково віднесена до категорії малозначних (підпункти "а", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України).
Заявник зазначив, що рішення у цій справі фактично дає можливість сформувати єдину правову позицію судової системи щодо застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України в сукупністю із використанням аналогії з положенням пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України з питання необхідності повернення безпідставно збережених грошових коштів фактичними користувачами земельних ділянок, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, в тому числі для вирішення судами спорів у аналогічних справах. Також скаржник вважає, що суд першої інстанції відніс цю справи до категорії малозначних помилково. На обґрунтування такої позиції зазначає про:
- значну кількість нормативно-правових актів, положення яких регулюють спірні правовідносини між сторонами;
- нетиповість справи, яка пов'язана із наявністю позадоговірного користування земельною ділянкою однією юридичною особою, обов'язок із забезпечення діяльності якої покладено на іншу юридичну особу, що мало місце у зв'язку з використанням нежитлових приміщень ще до укладення відповідного договору їх оренди;
- наявність у відповідача статусу бюджетної установи, який використано відповідачем як обґрунтування для невиконання господарського зобов'язання з оплати відшкодування вартості комунальних послуг;
- наявність факту ухилення відповідача від укладення договору про відшкодування земельного податку, встановленого як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, незалежно від факту узгодження з відповідачем розміру такого відшкодування;
- наявність суперечливих правових позицій судів щодо обов'язку, пов'язаного з відшкодуванням збережених без достатньої правової підстави сум земельного податку, у фактичного користувача земельної ділянки;
- необхідність застосування аналогії права для визначення частки земельного податку, яку зобов'язаний відшкодувати відповідач у зв'язку з фактичним використання земельної ділянки;
- відсутність в платіжних документах, наданих позивачем на підтвердження оплати земельного податку, ідентифікаційних даних щодо земельної ділянки, внаслідок чого оцінка таких доказів повинна була бути здійснена судами з урахуванням стандарту доказування «вірогідність доказів»;
- не присвоєння земельній ділянці, використання якої стало підставою для виникнення спору між позивачем та відповідачем, кадастрового номера в Державному земельному кадастрі.
Щодо посилання скаржника на підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Колегія суддів виходить з того, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21).
Також Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15 вказала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Стверджуючи про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, скаржник лише окреслив характер правовідносин сторін цього спору, проте не навів якісного і кількісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Тому на переконання колегії суддів ця касаційна скарга не стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки скаржник не обґрунтував наявності існування кількісного та якісного критеріїв з цього правового питання.
Щодо посилання скаржника на підпункт "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Згідно з приписами частин п'ятої та сьомої статті 12 ГПК України малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" установлено 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2024 у розмірі 3 028 грн.
Пунктом 1 частини першої статті 163 ГПК України встановлено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Позов у цій справі подано у 2024 році, а його предметом є стягнення 977 143, 16 грн, що становило менше п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2024.
Як вбачається з ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2024, з огляду на предмет спору, оскільки ціна спору у даній справі не перевищує 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, враховуючи категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у справі, суд визнав справу малозначною та вирішив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, законодавець визначив повноваження господарського суду на визнання судом справ малозначними як дискреційні, що застосовуються судом на його розсуд, виходячи з власної оцінки обставин справи.
Колегія суддів враховує, що ця справа не належить до категорії справ, які розглядаються виключно в порядку загального позовного провадження (частина четверта статті 247 ГПК України).
Тобто доводи, викладені у касаційній скарзі щодо того, що вказана справа помилково віднесена до категорії малозначних не знайшли свого підтвердження.
Наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень фактично зводяться до незгоди скаржника з їх висновками стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для їх скасування та ухвалення нового рішення.
Учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, аргументованих обґрунтувань як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями ГПК України могли вимагати касаційного розгляду справи.
Законодавець надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас колегія суддів зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак необхідність доведення наявності випадків, визначених в пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України, було передбачуваним. Разом з тим скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями цього Кодексу могли вимагати касаційного перегляду справи.
Отже, обставин, з яких би вбачалася необхідність перегляду цієї справи у суді касаційної інстанції, з огляду зазначені мотиви не наведено.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зважаючи на конкретні обставини цієї справи та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр" на підставі пункту 1 частини першої статті 293 цього Кодексу, оскільки її подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 12, 234, пунктом 2 частини третьої статті 287 та пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 910/2096/24 за касаційною скаргою Державного підприємства "Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2024.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Є. В. Краснов
Суддя Г. М. Мачульський
Суддя Л. І. Рогач