Житомирський апеляційний суд
Справа №296/3686/23 Головуючий у 1-й інст. Драч Ю. І.
Категорія 31 Доповідач Трояновська Г. С.
21 листопада 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів: Павицької Т.М., Борисюка Р.М.
з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу №296/3686/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 21 травня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Драча Ю.І. у м. Житомирі,
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом та просив визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 18.01.2022 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. 18.01.2022 № 718, вирішити питання про відшкодування судових витрат.
В обгрунтування позову зазначив, що 18.01.2022 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 1/2 частину вказаної квартири.
Позивач вважає вказаний договір дарування недійсним, з огляду на наявність боргових зобов'язань ОСОБА_2 перед ним. Вказав, що у листопаді 2021 року він звернувся до Корольовського районного суду м. Житомира із позовом до ОСОБА_2 про стягнення з нього 231 903, 20 грн за договором позики, який рішенням вказаного суду від 25.10.2022 було задоволено (справа №296/9186/21). Назване рішення суду не виконано до цього часу у зв'язку із відсутністю майна боржника.
Позивач зазначив, що ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного правочину був обізнаний про наявність вказаного судового провадження, тому передбачав настання негативних наслідків у вигляді стягнення на належне йому майно. Наголосив, що оспорюваний правочин укладений між особами, які є близькими родичами, а саме син і матір, тобто договір укладений без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором, а дії сторін договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою уникнення звернення стягнення на майно боржника в порядку виконання судового рішення про стягнення коштів. Виходячи із наведеного, просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 21 травня 2024 року позов задоволено частково. Визнано недійсним з дня його укладення договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 січня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак Віктором Ярославовичем 18.01.2022 р.№718. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 536,80 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 536,80 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн. У задоволенні решти позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що укладаючи договір дарування 1/2 частини квартири за адресою АДРЕСА_2 , від 18 січня 2022 року, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. 18.01.2022 за реєстровим №718 сторони договору мали на меті реальне настання наслідків даного правочину, а саме перехід права власності на 1/2 частини квартири від ОСОБА_2 до його матері ОСОБА_3 . Дані дії були обумовлені загальними засадами цивільного законодавства щодо свободи договору, які закріплені ст. 3 ЦК України. Зазначена квартира ще за часів радянського союзу була отримана ОСОБА_3 і вона завжди вважала, що ця квартира по праву належить тільки їй. В період приватизації житлового фонду, правова конструкція норм права передбачала приватизацію житла на всіх зареєстрованих в даному житлі осіб, в зв'язку з чим ОСОБА_4 став власником частини квартири. ОСОБА_3 важко хворіє (два перенесених інсульта), але бажає після себе зберегти добру пам'ять, а тому мала на меті особисто вирішити кому має дістатися квартира в якості спадку. ОСОБА_2 , розуміючі бажання і вимоги своєї матері, погодився на укладення договору дарування 1/2 частини квартири за адресою АДРЕСА_2 .
Крім того зазначає, що позивач в своєму позові просив визнати недійсним договір дарування саме на підставі ч.5 ст.203, ч.ч. 1,3, ст.215, ст.216 ЦК України, тобто підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вважає, що позивачем не доведено, що оскаржуваний правочин не мав на меті реального настання правових наслідків. У відповідача ОСОБА_3 ніяк не могло бути бажання та умислу на укладення фіктивного договору, вона намагалася досягти правового результату, а тому прийняла дар та провела його державну реєстрацію в державному реєстрі речових прав.
За загальним правилом, передбаченим у ч. 2 ст. 264 ЦПК, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Разом з тим, в оскаржуваному рішенні, суд при прийняті рішення керувався іншими нормами права, а саме ст.ст. 4,5,10,11,259,263,264,265 ЦК України, які не регулюють дані спірні правовідносини. В описовій частині рішення суд застосовує п.6 статті З ЦК України (загальні засади цивільного законодавства- справедливість, добросовісність та розумність), та частину 2-4 статті 13 ЦК України (при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині). Дані норми права можуть застосовуватися в взаємозв'язку з ч. 1 ст. 203 ЦК України, але позивач не обирав саме такий спосіб захисту своїх прав, що свідчить про те, що оскаржуване рішення суду вийшло за межі позовних вимог.
ОСОБА_2 також не погоджується з розміром витрат на професійну правничу допомогу, яка прийнята судом першої інстанції. Позивачем при подачі позову не були виконані вимоги ст.ст.83, 84 ЦПК України. Копія оскаржуваного договору дарування не була подана при подачі позову, а заява про витребування доказів судом була подана тільки в передостанньому судовому засіданні. Такі дії свідчать про зловживання процесуальними правами з боку позивача. У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, поданні стороною явно необгрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо. У відповідності до ч.9 ст. 141 ЦПК України, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи 18 січня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , за яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 1/2 належної йому частини вказаної квартири. Договір посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. та зареєстрований в реєстрі за № 718 (а.с. 100-101).
Судом також встановлено, що у провадженні Корольовського районного суду м. Житомира перебувала цивільна справа № 296/9186/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 30.11.2021 відкрито провадження у цивільній справі № 296/9186/21 та призначено підготовче засідання на 31.01.2022 на 11-00 годину (а.с. 7).
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 25.10.2022 позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 23 грудня 2016 року в загальному розмірі 231 903,20 грн., 2 319,05 грн витрат по сплаті судового збору та витрати на правничу допомогу в розмірі 4 000 грн. (а.с. 8-10).
Із копії листа Корольовського ВДВС у м. Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 07.04.2023 № 32042/23.25-23/6 вбачається, що на примусовому виконанні у відділі ДВС перебуває зведене виконавче провадження №71448742, до складу якого входить три виконавчих провадження щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу на загальну суму 238 222, 25 грн.
Також у листі зазначено, що враховуючи те, що боржник рішення суду не виконує, на виклик не з'явився та з метою подальшого виконання рішення, державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника, яку направлено для виконання до банківських установ, які підключенні до Автоматизованої системи виконавчого провадження.
В ході примусового виконання державним виконавцем з метою перевірки майнового стану боржника було направлено запити до Державної податкової служби України щодо інформації про місце отримання доходів боржником та наявності відкритих рахунків у банківських та кредитно - фінансових установах. Згідно отриманої відповіді, боржник доходи не отримує, а на відкритих рахунках кошти відсутні.
З метою отримання інформації про місце роботи боржника та отримання ним пенсійних виплат, державним виконавцем направлено запити до Пенсійного фонду України, однак згідно отриманої інформації боржник офіційно не працевлаштований та на обліку, як пенсіонер, не перебуває.
Також державним виконавцем направлено запити до Міністерства внутрішніх справ України щодо отримання інформації про зареєстровані за боржником транспортні засоби та згідно отриманої відповіді транспортні засоби за боржником не зареєстровані.
Для забезпечення виконання судового рішення державним виконавцем накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника, про що внесено відповідний запис до Державного реєстру обтяжень рухомого майна за №30441186 та до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за № 49822915.
Згідно Інформації з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно за боржником нерухоме майно та земельні ділянки не зареєстровані (а.с. 13-15).
Із копії листа Корольовського ВДВС у м. Житомирі Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) від 20.02.2024 №33320/23.12-24/6 вбачається, що станом на 19.02.2024 загальна сума боргу по виконавчому провадженню № 70644459 становить 250 200, 27 грн, з яких 227 499, грн - борг по виконавчому документу на користь стягувача, 22 700, 99 грн - виконавчий збір (а.с. 108).
Відповідно до відповіді Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ) від 02.03.2024 № 961/16/29,18-32 в архіві відділу зберігається актовий запис № 624 про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно якого його матір'ю є ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 103).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на це майно. Дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних прав на виконання рішення суду про стягнення заборгованості за рахунок належного позичальнику нерухомого майна, а тому договір дарування спірного нерухомого майна, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 слід визнати недійсним.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 ЦК України установлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Подібні висновки про застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст.722 ЦК України).
Відповідно до ч.2 ст.719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Разом з тим, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з ч.ч.2,3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).
Правочин, який укладений з метою уникнути виконання зобов'язання зі сплати боргу, є формою зловживання правом на укладання правочину та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов'язання і завдає шкоди кредитору. Договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору називають фраудаторними правочинами. Наступна ознака фраудаторності правочину, це характеристика контрагента, з яким боржник укладає оскаржуваний договір (наприклад пов'язана особа).
Під час розгляду справи апеляційний суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що "договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)".
Правовідносини боржника, який вчиняє дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора і будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанови Верховного Суду у справі від 24 липня 2019 року № 405/1820/17 та від 28 листопада 2019 року № 910/8357/18).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Аналогічні за змістом висновки стосовно фраудаторних правочинів висловлено Верховним Судом у постановах: від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі №04/14-10/5026/2337/2011.
Сутність зловживання правом полягає у вчиненні особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Дії особи, які полягають у здійсненні свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Такий висновок наведений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17.
З матеріалів справи вбачається, що укладення спірного договору дарування від 18.01.2022 відбулось після відкриття провадження у справі № 296/9186/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики згідно ухвали Корольовського районного суду м. Житомира 30.11.2021. Отже, ОСОБА_2 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного рішення суду. Водночас, рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 25.10.2022 набрало законної сили та зобов'язання боржником за вказаним рішенням не виконані. Іншого майна чи коштів у боржника немає, що встановлено державним виконавцем під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № 70644459.
Судом встановлено, що внаслідок вчинення цього правочину відповідач безоплатно передав у власність нерухоме майно (1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ) своїй матері ОСОБА_3 , що свідчить про те, що сторони договору дарування є членами сім'ї першого ступеня споріднення.
Отже безоплатне відчуження майна відбулось в період відкритого судового провадження за позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, проте цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу (фраудаторний правочин). Такий договір може бути визнаний недійсним, якщо його сторони діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, укладаючи договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Такого ж висновку, дійшов Верховний Суд у постановах від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 379/1542/19 (провадження № 61-11684св20).
При розгляді справи, яка переглядається, суд встановив, що відповідач відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості, майно відчужене нa користь матері, після його відчуження у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором. Сукупність наведених обставин свідчить про те, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належної йому частини квартири відбулося з метою уникнення звернення стягнення на це його майно як боржника.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладення ОСОБА_2 договору дарування належної йому частини квартири з матір'ю ОСОБА_3 відбулось із метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Виходячи з того, що оспорюваний договір укладений між відповідачами, спрямований на перехід права власності на частину квартири із метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення коштів із боржника ОСОБА_2 , суд першої інстанції, зробив обґрунтований висновок про визнання оспорюваного правочину недійсними.
Висновки суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_5 щодо обраного позивачем способу захисту та обгрунтувань позову, колегія суддів зазначає, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.
Правом оспорювати правочин Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи».
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
У цій справі позов про визнання недійсними правочинів подала фізична особа, яка не була стороною оспорюваних правочинів, проте внаслідок оспорюваних правочинів позивач позбавлявся можливості отримати певні виплати, відтак він є заінтересованою особою.
Для вирішення питання про визнання недійсними правочинів, оспорюваних заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення таких правочинів на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину.
Сукупність установлених судом обставин дає підстави для висновку про те, що безоплатне відчуження нерухомого майна відповідачем не відповідає критеріям розумності та добросовісності, а правочин підлягає визнанню недійсними на підставі пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин 3, 6 статті 3 та статті 13 Цивільного кодексу України з підстав недопустимості зловживання правом, про що зокрема зазначено і в позовній заяві (а.с. 3 перший абзац зверху). Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього певного зобов'язання, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності. Отже, вимогу про визнання вчиненого відповідачами правочину недійсним суд визнає обґрунтованою, спосіб захисту обраний позивачем є належним та ефективним, а тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в цій частині не заслуговують на увагу.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем не доведено, що оскаржуваний правочин не мав на меті реального настання правових наслідків, оскільки у відповідача ОСОБА_3 ніяк не могло бути бажання та умислу на укладення фіктивного договору є безпідставними та спростовуються встановленими обставинами справи і нормами матеріального права, правильно застосованими судом першої інстанції до спірних правовідносин.
Доводи в апеляційній скарзі про те, що в оскаржуваному рішенні, суд при прийняті рішення керувався нормами права, а саме ст.ст. 4,5,10,11,259,263,264,265 ЦК України, які не регулюють дані спірні правовідносини також є безпідставними, оскільки розглядаючи справу, суд першої інстанції не застосовував зазначені норми цивільного законодавства.
Щодо витрат на правничу допомогу то необхідно зауважити, що у відповідності до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Зазначені положення застосовуються і до розгляду справ в порядку спрощеного позовного (письмового) провадження без повідомлення учасників справи.
Цивільним процесуальним законом визначено критерії, які необхідно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу у справі.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 4 ст.137 ЦПК України також передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст. 137 ЦПК України).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи представником позивача надано: договір про надання правової допомоги від 02.08.2021 року, протокол погодження договірної ціни гонорару адвоката від 02.03.2023 відповідно до якого вартість професійної правничої допомоги адвоката складає 40000,00 грн., копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на ім'я ОСОБА_6 , копія ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії АМ № 1015670.
Виходячи із наведеного, враховуючи наведені приписи, надані докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції, взявши до уваги конкретні обставини справи, складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов до висновку, що витрати на правничу допомогу в розмірі 40000,00 грн. є не співмірними зі складністю справи та часом, витраченим на надання правничої допомоги, тому дійшов обгрунтованого висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на професійну правову допомогу в сумі по 10 000,00 грн. з кожного.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що оскільки копія оскаржуваного договору дарування не була подана при подачі позову, а заява про витребування доказів судом була подана тільки в передостанньому судовому засіданні, що свідчить про зловживання процесуальними правами з боку позивача, тому підстав для стягнення витрат на правничу допомогу немає, не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами справи.
Так, із матеріалів справи вбачається, що заява про витребування доказів, зокрема оспорюваного договору дарування, була подана разом із позовною заявою та значиться в переліку додатків до позовної заяви (а.с. 5, 21-22).
Водночас, ухвала про витребування доказів Корольовським районним судом м. Житомира постановлена лише 21.02.2024. Відтак, позивачем виконані вимоги процесуального закону та обставини можливого зловживання процесуальними правами стороною спростовуються матеріалами справи.
Інших доводів щодо необгрунтованого чи завищеного розміру витрат на правничу допомогу, які стягнуті судом першої інстанції, апеляційна скарга не містить.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, судом надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли в застосуванні норм матеріального та процесуального законодавства до спірних правовідносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції, про що зазначено у мотивувальній частині цієї постанови.
Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи із наведеного, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено із дотриманням норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для його скасування відсутні.
Оскільки апеляційна скарга Житомирським апеляційним судом залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390, 391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 21 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 22.11.2024.
Головуючий Судді