Провадження № 22-ц/803/10564/24 Справа № 177/2261/24 Суддя у 1-й інстанції - Суботіна С. А. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
21 листопада 2024 року м.Кривий Ріг
справа № 177/2261/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк»
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Ахмедов Джейхун Ракиф огли, на ухвалу Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2024 року ОСОБА_2 , яка постановлена суддею Суботіною С.А. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,
Ухвалою Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання права власності на транспортний засіб - передано за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Ахмедов Д.Р. огли, просить скасувати ухвалу суду та направити справу до Криворізького районного суду Дніпропетровської області для продовження розгляду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неврахування того, що позов було подано з метою захисту порушених прав споживача, а тому цей позов може бути пред?явлений за місцем проживання позивача.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 2 ст. 369 ЦПК України, оскільки оскаржується ухвала суду, зазначена в п. 9 ч. 1 ст. 353 ЦПК України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Передаючи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання права власності на транспортний засіб за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва, суд першої інстанції виходив з того, що, у відповідності з вимогами ч.2 ст. 27 ЦПК України, позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Згідно матеріалів справи, місцезнаходженням АТ КБ «ПриватБанк», згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, зазначено: вул. Грушевського, буд. 1Д, м. Київ, 01001.
Отже, місцезнаходження юридичної особи АТ КБ «ПриватБанк» перебуває поза межами юрисдикції Криворізького районного суду Дніпропетровської області, у зв'язку з чим спір підлягає розгляду за територіальною підсудністю Печерським районним судом м. Києва.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Закону України «Про виконаннярішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, інститут підсудності безпосередньо пов'язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п.1 ст.6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу.
У пунктах 1, 2 та 36 Постанови № 3 Пленуму «Про деякі питання визначення юрисдикції та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що Конституцією Українизакріплено право кожного на судовийзахист та передбачено, що юрисдикціясудівпоширюється на всіправовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовийз ахист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі - Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону №2453-VI).
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду.
Територіальна підсудність - це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. За її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.
Критеріями даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце розгляду первісного позову тощо.
За загальним правилом, якщо інше не встановлено ЦПК України, у відповідності до ч.2 ст.27 ЦПК України позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Стаття 28 ЦПК України передбачає підсудність справ за вибором позивача.
Зокрема, згідно із ч. 5 ст. 28 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Відповідно до ч.3 п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 19 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» споживачем, права якого захищаються на підставі Закону, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних потреб. Закон регулює відносини споживача підприємством, установою, організацією чи громадянином - підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємства.
Абзацом другим п. 2 цієї постанови Пленуму встановлено, що оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема ті, що виникають із договорів про надання фінансово кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття і ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пп. 22, 23 ст.1, ст.11, ч. 8 ст.18, ч. 3 ст. 22 Закону у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Так, з дати набрання чинності спеціального Закону України «Про споживче кредитування», а саме з 10 червня 2017 року, відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування регулюються спеціальним Законом України «Про споживче кредитування».
Положеннями ст.3 Закону України «Про споживче кредитування» визначено, що він регулює відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування.
Між тим, згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Разом з цим, відповідно до ст. 3 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» відносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг клієнтам, регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийнятими згідно з цими законами нормативно-правовими актами. Відносини, що виникають у зв'язку із захистом прав споживачів фінансових послуг, регулюються законодавством про захист прав споживачів з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
За Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі №1-26/2011 держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (ч.1 ст. 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.
З матеріалів справи вбачається, що 11 жовтня 2019 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу № KRH0!00000368, предметом якого є транспортний засіб та позивач в даному позові просить визнати за нею право власності на вказаний транспортний засіб посилаючись на виконання нею умов договір фінансового лізинг.
Предметом позову є визнання права власності на транспортний засіб марки «Peugeot 301», VIN НОМЕР_1 , 2013 року випуску.
З посиланям на Закон України «Про захист прав споживачів» позивач ОСОБА_1 звернулась за захистом порушених прав і пред'явила позов до АТ КБ «ПриватБанк», обравши підсудність альтернативну - за місцем свого проживання (ч. 5 ст. 28 ЦПК України).
Оскільки законом надане право споживачу послуг пред'явити позов за місцем свого проживання підстав для надіслання справи за підсудністю за місцезнаходженням відповідача (вул. Грушевського, буд. 1Д, м. Київ, 01001) немає.
Отже, є очевидним, що до спірних правовідносин застосовуються положення Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ним регулюються відносини між споживачами товарів і послуг та продавцями товарів і надавачами послуг, визначається механізм захисту прав споживачів товарів і послуг, а при вирішенні спорів, що виникають між учасниками таких правовідносин, цей Закон підлягає застосуванню нарівні з іншими актами цивільного законодавства України, що регулюють ті самі питання.
Відтак, позивач, як споживач фінансових послуг (договір фінансового лізингу № KRH0!00000368), визначивши на власний розсуд місце пред'явлення позову в цивільній справі про захист прав споживачів, пов'язаних, у тому числі, й з вимогами про визнання недійсним кредитного договору та додаткових угод до нього, договорів поруки та іпотеки, стягнення завданої шкоди, як споживачу фінансових послуг, а саме пред'явивши позов за місцем проживання, скористалася своїм абсолютним правом, передбаченим ст.28 ЦПК України.
Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги та дійшов помилкового висновку про передачу позовної заяви до Печерського районного суду міста Києва для розгляду за підсудністю у зв'язку з непідсудністю справи Криворізькому районному суду Дніпропетровської області.
Хоча стаття 12 ЦПК України зобов'язує суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, суд підійшов до вирішення цього питання формально та безпідставно передав за територіальною підсудністю справу на розгляд іншому суду, пославшись на те, що основна позовна вимога пред'явлена до відповідача Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та не з?ясував питання щодо загального обсягу позовних вимог та їх об?єднання позивачем в одній позовній заяві.
Колегія суддів зважає на те, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим. Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Європейський суд з прав людини надаючи тлумачення принципу верховенства права в світлі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначав, що формальності не можуть бути підставами для виправдання несправедливості.
Підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до п. п. 1,4 ст. 379 ЦПК України є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Керуючись ст.ст. 374, 379, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Ахмедов Джейхун Ракиф огли, - задовольнити.
Ухвалу Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2024 року - скасувати.
Цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання права власності на транспортний засіб - направити для продовження розгляду до Криворізького районного суду Дніпропетровської області.
Повне судове рішення складено 21 листопада 2024 року.
Головуючий:
Судді: