11 листопада 2024 року Справа № 915/1337/23
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi Давченко Т.М.,
при секретарі судового засідання Дюльгер І.М.,
представники сторін в судове засідання не з'явилися
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження справу 915/1337/23
за позовом фізичної особи-підприємця Цибульського Сергія Сергійовича
( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
до відповідача Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м.Москва, вул.Житна, буд. 14, будівля 1)
про стягнення грошових коштів у сумі 9202743,43 грн.
Фізичною особою-підприємцем Цибульським Сергієм Сергійовичем пред?явлено позов про стягнення з держави Російська Федерація у порядку ст. 1166 ЦК України грошових коштів у сумі 9202743,43 грн., з посиланням на те, що зазначена сума є матеріальною шкодою, завданою позивачу внаслідок обстрілу російськими військами 26.07.2022 та влучання в об?єкт нерухомості, в якому знаходилося майно позивача вартістю 9202743,43 грн., яке пошкоджене та зруйноване до ступеню повної непридатності для подальшого використання внаслідок обстрілу.
При цьому, за твердженнями позивача, об?єкт нерухомості, знищений в результаті ракетного обстрілу, був цивільним об?єктом та використовувався в господарській діяльності.
24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію відносно України і ввела свої війська на її територію.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, указом Президента України 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан на всій території України, який триває на даний час.
Згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Згідно положень статті 5 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
Відповідно до статті 7 зазначеної Конвенції, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: а) міжнародної угоди; b) письмового договору; або с) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.
Згідно правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі 308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.
У постановах від 18.05.2022 по справам 428/11673/19 та 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
За приписами частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності.
Відповідно до частини 8 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Згідно частини 1 статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно пункту 3) частини 1 статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Відповідно до правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
За таких обставин, суд вважає, що дана справа підсудна Господарському суду Миколаївської області.
Ухвалою суду від 04.09.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 10.10.2023. Запропоновано відповідачу, в 15-денний строк від дня отримання цієї ухвали, надати суду відзив на позов, оформлений згідно вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
Ухвалою суду від 10.10.2023, яку занесено до протоколу судового засідання, продовжено строк підготовчого провадження у справі, підготовче засідання відкладено на 21.11.2023.
Ухвалою суду від 21.11.2023, яку занесено до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання у справі на 20.02.2024.
20.02.2024 підготовче засідання у справі не відбулося у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді Давченко Т.М.
Ухвалою суду від 26.02.2024 повідомлено учасників у справі про те, що підготовче засідання призначено на 22.04.2024.
15.04.2024 до суду від представника позивача надійшло клопотання вих.. 15/04-1 від 15.04.2023 про доручення доказів до матеріалів справи.
22.04.2024 підготовче засідання у справі не відбулося у зв'язку з перебуванням судді Давченко Т.М. у відпустці.
Ухвалою суду від 23.04.2024 повідомлено учасників у справі про те, що підготовче засідання призначено на 03.06.2024.
Ухвалою суду від 03.06.2024, яку занесено до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.07.2024.
12.06.2024 до суду від Міністерства закордонних справ України надійшов супровідний лист з матеріалами судових проваджень, що були направлені на адресу Російської Федерації.
22.07.2024 судове засідання у справі не відбулось у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді Давченко Т.М.
Ухвалою суду від 12.08.2024 повідомлено учасників у справі про те, що судове засідання призначено на 10.09.2024.
Ухвалою від 02.09.2024 суд постановив замінити первісного відповідача по справі - держава Російська Федерація на належного відповідача - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житна, буд. 14, будівля 1).
До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.
У зв'язку з указом Президента України 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та Організації Об'єднаних Націй, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно листа Міністерства юстиції України 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану», з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, у зв'язку з агресією з боку Російської Федерації та введенням воєнного стану Акціонерне товариство «Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.
Міністерство юстиції України листом 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст.8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією Міністерства закордонних справи України (лист 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справи України з органами влади Російської Федерації за посередництва третіх держав також не здійснюється.
За приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
За такого, суд прийшов до висновку, що за приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, належним повідомленням відповідача про відкриття провадження у даній справі та про дату, час і місце розгляду справи, буде публікація відповідного оголошення на веб-порталі судової влади України.
Враховуючи викладене, про час та місце розгляду даної справи суд щоразу повідомляв відповідача шляхом опублікування на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про виклик відповідача у порядку, встановленому приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України.
До того ж, відомості про судовий розгляд справи та відповідні процесуальні рішення судом своєчасно оприлюднювались в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними.
Відповідач не скористався, наданим йому статтями 161, 165 Господарського процесуального кодексу України, правом на подання відзиву на позовну заяву, вимоги та доводи позивача не спростував.
Згідно частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами.
Сторони явку повноважних представників у судове засідання 11.11.2024 не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, зокрема й шляхом опублікування на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про виклик відповідача у порядку, встановленому приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України.
Господарським судом також враховано, що явка представників сторін не визнавалась судом обов'язковою.
Згідно пункту 2) частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі, зокрема повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутності представників сторін.
Розгляд справи здійснено поза межами встановленого ГПК України строку у розумний строк, тривалість якого обумовлюється введенням в Україні Указом Президента України від 24.02.2022 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 2102-ІХ, воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України.
У судовому засіданні 11.11.2024 судом підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.
Між позивачем (орендарем) та Пукасенком А.В. (орендодавцем) було укладено договір оренди нежитлового приміщення від 31.08.2021, копія якого міститься в матеріалах справи, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення за адресою: м. Миколаїв, вул. Херсонське шосе 105-А: виробниче приміщення (п. 1.1 договору).
Приміщення передаються в оренду з метою здійснення орендарем господарської діяльності (п. 1.2 договору).
Відповідно до п. 1.3 договору приміщення належать орендодавцю згідно з договором купівлі-продажу об'єкта та земельної ділянки від 20.01.2021. Оренда приміщення не надає орендареві права власності на ці приміщення.
Відповідно до п. 2.2 договору право користування приміщенням виникає у орендаря з дати підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення.
Договір набирає чинності з дня підписання та діє до 31.08.2022 (п. 9.1 договору).
Позивач зазначає, що задля забезпечення здійснення господарської діяльності за основним видом діяльності «Будування суден і плавучих конструкцій» ФОП Цибульським С.С. було закуплено ряд обладнання, яке знаходилося в орендованому нежитловому приміщенні за адресою: м. Миколаїв, вул. Херсонське шосе 105-А. З метою реалізації своєї господарської діяльності позивачем протягом 2021 року було укладено ряд довгострокових контрактів на проектування та виготовлення катерів та човнів.
На підтвердження чого позивачем надано до суду копії наступних доказів: контракту 108 від 08.12.2020, укладеного між позивачем (виконавець) та FiberLine Sportboot GmbH (замовник), предметом якого є виготовлення виконавцем форм та виробів для катера, відповідно до умов контракту; договору 004 від 22.04.2021, укладеного між позивачем (виконавець) та ТОВ Миколаївський тепловозоремонтний завод» (замовник), предметом якого є розробка дизайну проекту пульта керування в кабіні машиніста тепловозу; контракту 007 від 20.07.2021, укладеного між позивачем (виконавець) та MS Marine GmbH (замовник), предметом якого є виготовлення виконавцем форм та корпусу катера.
Також на підтвердження набуття позивачем права власності на майно у вигляді технологічного оснащення, системи кондиціювання/опалення, станка ЧПУ з пультом управління та ручного інструменту/компресора, позивачем надано суду копії наступних документів: акту на обладнання від 11.08.2022, квитанції про перерахування коштів, виписки по рахунку ПАТ Приватбанк, Сенс Банк, товарного чеку 385 від 28.04.2016 на придбання ручного інструменту, рахунку 26/11 від 01.11.2021 на придбання та монтаж системи кондиціювання/опалення, договорів купівлі -продажу 1607/21, 1609/21 від 16.07.2021, 16.09.2021 відповідно, на придбання станка ЧПУ з пультом управління, з відповідними додатками та рахунками - фактурами.
24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію відносно України і ввела свої війська на її територію.
Як зазначає позивач, 26.07.2022 в ході ракетного обстрілу невстановленими військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації цивільної інфраструктури Інгульського району Миколаївської області за адресою: м. Миколаїв, вул. Херсонське шосе, 105А, було пошкоджено цех по виготовленню катерів та човнів.
За вказаними подіями було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 26.07.2022 та розпочато досудове розслідування.
Відповідно до акту попереднього обстеження (фото фіксації) пошкодженого та знищеного майна (товару), внаслідок збройної агресії Російської Федерації 120-0292 від 17.08.2022 комісією проведено попереднє обстеження та встановлено, що все майно у вигляді: технологічного оснащення, системи кондиціювання/опалення, станка ЧПУ з пультом управління та ручного інструменту/компресора, яке було розташоване у виробничому приміщенні (в строковому платному користування ФОП Цибульського С.С. на підставі договору оренди нежитлових приміщень від 31.08.2021), за адресою: АДРЕСА_2 та знаходиться у власності ФОП Цибульського С.С., було знищено та пошкоджено (до ступеню повної непридатності для подальшого використання) внаслідок руйнації виробничого приміщення, яка виникла після артилерійського (ракетного) обстрілу військами РФ 26.07.2022.
Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме копіями: витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за кримінальним провадженням 22022150000001149, з якого вбачається, що слідчим відділом УСБУ в Миколаївській області 26.07.2022 було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статтею 438 Кримінального кодексу України; акту попереднього обстеження (фото фіксації) пошкодженого та знищеного майна (товару), внаслідок збройної агресії Російської Федерації 120-0292 від 17.08.2022.
Позивач зазначає, що внаслідок артилерійського (ракетного) обстрілу цивільної інфраструктури, здійсненого збройними силами Російської Федерації 26.07.2022, він зазнав суттєвих матеріальних збитків завданих знищенням належного йому майна.
Також позивач посилається на висновки судового експерта Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області 137-0051 від 31.05.2023, за якими сумарний розмір заподіяної матеріальної шкоди (збитків), завданих ФОП Цибульському С.С., в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, а саме внаслідок обстрілу військовими формування Російської Федерації 26.07.2022, завданого по території за адресою: м. Миколаїв, Херсонське шосе, 105-А, на якій у виробничому приміщенні знаходилось зруйноване (знищене) рухоме майно, становить (без урахування ПДВ) 9202743,43 грн., що станом на дату оцінки еквівалентно 251656,98 доларів США.
На підтвердження даної обставини, позивачем надано суду копію висновку експерта Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області 137-0051 від 31.05.2023.
Вказані обставини зумовили позивача звернутися до суду з даним позовом.
Дослідивши надані докази, суд прийшов до наступного.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
В силу статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Так, при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України, доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
Згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародновизнаних кордонів України.
Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд Організації Об'єднаних Націй, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов'язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Згідно Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України від 14.04.2022, визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі 210/4458/15-ц, від 30.01.2020 у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 у справі 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Таким чином, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України в розумінні частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні та визнано міжнародними організаціями.
Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.
З урахуванням вищевикладеного та з наявних в матеріалах справи доказів, вбачається, що саме внаслідок артилерійського (ракетного) обстрілу цивільної інфраструктури, здійсненого збройними силами Російської Федерації 26.07.2022, було зруйновано (знищено) належне йому рухоме майно вартістю 9202743,43 грн. (станом на дату оцінки еквівалентно 251656,98 доларів США), що знаходилося в орендованому ним виробничому приміщенні за адресою: м. Миколаїв, вул. Херсонське шосе, 105-А.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21.04.2021 у справі 648/2035/17, постанові від 14.02.2018 у справі 686/10520/15-ц.
Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, суд приходить до висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v.the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява 38722/02).
З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
З урахуванням вищевикладеного, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.
Підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд доходить висновку про задоволення позову у повному обсязі, як обґрунтованого та підтвердженого наданими до матеріалів справи доказами.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 липня 2006 року по справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, 303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Щодо розподілу судових витрат, суд доходить наступних висновків.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у разі задоволення позову, судовий збір підлягає покладенню на відповідача.
Згідно пункту 22) частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету.
Відповідно підпункту 1) пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір за ставкою 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» у 2023 році встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2023 року - 2684,00 грн.
Таким чином, суд доходить висновку, що судовий збір у цій справі в сумі 138041,15 грн. (9202743,43 грн. х 1,5%) підлягає стягненню з відповідача в дохід державного бюджету України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житна, буд. 14, будівля 1) на користь фізичної особи-підприємця Цибульського Сергія Сергійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) збитки у розмірі 9202743,43 грн.
3. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації в дохід державного бюджету України 138041,15 грн. судового збору.
Рішення суду, у відповідності до ст.241 ГПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч.1 ст.254 ГПК України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено та підписано суддею 21.11.2024.
Суддя Т.М. Давченко