Справа № 420/17503/24
13 листопада 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду 05.06.2024 надійшов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно у сумі 449 522 гривні 78 копійок.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 з 10.04.2017 року по 15.03.2020 року проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (попередня назва НОМЕР_2 ) та була зарахована на грошове забезпечення до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. 15.03.2020 року позивача відповідно до наказу від 15.03.2020 року №80 було звільнено з військової служби у зв'язку із закінченням строку контакту. У період проходження військової служби позивачу не у повному обсязі виплачувалось грошове забезпечення. 17 лютого 2021 року позивачем було направлено заяву до відповідача з проханням виплатити всю наявну заборгованість. Відповідачем відмовлено у задоволенні заяви позивача. Для вирішення спору позивач звернувся до суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2021 року у справі №420/8698/21 зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017 року по 28.02.2018 року. 31.01.2023 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2021 року у справі №420/8698/21 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) березень 2016 року у загальній сумі 3413,90 грн., з урахуванням утриманого військового збору 1,5%, що підтверджується банківською випискою. Не погоджуючись із застосованим відповідачем базовим місяцем та як наслідок сумою виплаченою на виконання рішення суду позивач був вимушений повторно звертатись до суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 року у справі №420/2864/23 з урахуванням постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.01.2024 року у справі №420/2864/23 зобов'язано відповідача: - нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року з урахуванням виплачених сум; - здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у фіксованому розмірі 4090,51 грн. в місяць за період з 01.03.2018 року по 15.03.2020 року включно, у загальному розмірі - 100151,52 грн., у відповідності до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078, з урахуванням раніше виплачених сум. 08.05.2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 року у справі №420/2864/23 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017 року по 28.02.2018 року із застосування базового місяця січень 2008 року та індексацію-різницю грошового забезпечення у розмірі за період з 01.03.2018 по 15.03.2020 включно у загальній сумі 133639,25 грн., із одночасним утримання військового збору 1,5%, що підтверджується банківською випискою. Таким чином повідомленнями про надходження коштів підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні.
Як стверджує позивач, оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 15.03.2020 року, а крайню виплату відповідачем здійснено 08.05.2024 року, то відповідачем затримано розрахунок з 16.03.2020 року по 07.05.2024 року на 1514 днів.
Ухвалою суду від 19.06.2024 року прийнято до розгляду позов та відкрито провадження по справі.
04.07.2024 року (вх.№ЕС/27545/24) від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що із заявленими позовними вимогами військова частина НОМЕР_1 не погоджується, вважає їх безпідставними та необґрунтованими.
У відзиві вказано, що у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідно часу. Тобто механізм гарантування своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби передбачений нормами спеціального законодавства, цей механізм має свої відмінності від загальних норм права, якими є норми Кодексу законів про працю України. Відповідач звертає увагу, що позивач своїм правом, передбаченим абзацом 3 пункту 242 Положення № 1153/2008, не скористалась, дала згоду на звільнення на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 15.03.2020 №80 (по стройовій частині) про виключення зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення та виплати належного їй на день звільнення грошового забезпечення. Вказаний наказ позивачем оскаржено не було. Усі розрахунки з позивачем та виключення зі списків військової частини при її звільненні з військової служби проводились на підставі наказів командира військової частини НОМЕР_1 . Порядок розрахунків з військовослужбовцями при їх звільненні передбачений Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу». Як стверджує відповідач, законних підстав для зобов'язання щодо нарахування та виплати Позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у військовій частині НОМЕР_1 (який є окремою військовою установою, не є та не може бути жодним чином роботодавцем у Позивача навіть) немає.
Також, у відзиві зазначено, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2021 у справі № 420/8698/21, військовою частиною НОМЕР_1 проведено нарахування індексації грошового забезпечення позивача за період з 10.04.2017 року по 28.02.2018 року в розмірі 3413,90 грн. Не погоджуючись із застосованим відповідачем базовим місяцем для розрахунку індексації грошового забезпечення, позивач звернулася до суду повторно. На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 у справі №420/2864/23, зміненого постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.01.2024, так як військова частина НОМЕР_1 не є розпорядником бюджетних коштів, не має власного відкритого реєстраційного рахунку в органах державного казначейства та знаходиться на фінансовому забезпеченні у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону, тільки після подання відповідної заявки, з надходженням цільових коштів, індексація грошового забезпечення за період з 10.04.2017 по 28.08.2018, з 01.03.2018 по 15.03.2020 була виплачена позивачу у загальній сумі 133639,25 грн., тобто у повному обсязі.
Таким чином, як стверджує відповідач, право на виплату визначеної суми індексації грошового забезпечення за період за вказані вище періоди виникло у позивача на підставі судового рішення, яке було ухвалено вже після її звільнення. Відповідач вважає, що за таких підходів підприємства та установи, військові частини та інші, які фінансуються з державного бюджету України не самостійно, а через розпорядників коштів вищих рівнів, об'єктивно будуть не в змозі оперативно реагувати на виконання судових рішень по аналогічним справам, що призведе до безкінечних позовних заяв від одного й того самого позивача на виплату компенсаційних сум чого б то ні було та виплату надмірних неоправданих сум бюджетних коштів.
Зважаючи на вищевикладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову позивача.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом на позов, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено таке.
Позивач - старший солдат ОСОБА_1 у період з 10.04.2017р. по 15.03.2020 р. проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 (попередня назва НОМЕР_2 ) та знаходилася на грошовому забезпеченні у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону.
Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 10.04.2017р. №110, ОСОБА_1 з 10.04.2017р. зараховано до списків особового складу, на всі види забезпечення.
Згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.03.2020р. за №80, старшого солдата ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за пп. «а» (у зв'язку з закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з 15.03.2020р. виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
29.07.2021 р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/8698/21, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2021р., було зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017р. по 28.02.2018р.
31.01.2023р. на виконання вказаних судових рішень на картковий рахунок ОСОБА_1 було зараховано індексацію грошового забезпечення в сумі - 3413,90 грн.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2023 року по справі №420/2864/23 позов ОСОБА_1 - задоволено частково, визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо застосування березня 2016р. як місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення позивача в період з 10.04.2017р. по 28.02.2018р. включно, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017р. по 28.02.2018р. включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008р. з урахуванням виплачених сум, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 належних сум індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 15.03.2020р. включно відповідно до абз.4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078), зобов'язано відповідача нарахувати і виплатити на користь позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 15.03.2020р. включно із застосуванням базового місяця - березень 2018р., за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення, у відповідності до приписів абз.4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078), з урахуванням раніше виплачених сум, в іншій частині позову - відмовлено.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.01.2024 року змінено рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2023 року та викладено абзац 5 його резолютивної частини в наступній редакції: «Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у фіксованому розмірі 4090,51 грн. в місяць за період з 01.03.2018 року по 15.03.2020 року включно, у загальному розмірі - 100151,52 грн., у відповідності до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078, з урахуванням раніше виплачених сум», в іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2023 року залишено без змін.
08.05.2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 року у справі №420/2864/23 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017 року по 28.02.2018 року із застосування базового місяця січень 2008 року та індексацію-різницю грошового забезпечення у розмірі за період з 01.03.2018 по 15.03.2020 включно у загальній сумі 133639,25 грн.
Вважаючи протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з такого.
Відповідно до ч.1 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до ст. 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та Кодексом законів про працю України (надалі - КЗпП України).
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Суд зазначає, що Верховний суд України у постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами вищезазначених норм матеріального права, виклав таку правову позицію: “Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум», яка є обов'язковою для суду апеляційної інстанції при вирішенні цього спору.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення за період з 16.03.2020 по 18.01.2023 включно з урахуванням норм абз.2 ч.3 ст.9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Суд зауважує, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-IX, яким внесено зміни до статті 117 КЗпП України за змістом яких роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Верховний Суд у постановах від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів ст. 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
За висновком Верховного Суду у вказаних справах у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій ст. 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ так і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на дві частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 і після цього.
Судом встановлено, що спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з невиплатою відповідачем позивачу індексації.
Як вже встановлено судом, 08.05.2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 року у справі №420/2864/23 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 10.04.2017 року по 28.02.2018 року із застосування базового місяця січень 2008 року та індексацію-різницю грошового забезпечення у розмірі за період з 01.03.2018 по 15.03.2020 включно у загальній сумі 133639,25 грн.
Спірний період щодо права на нарахування та виплату на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року і після цього.
Період з 16.03.2020 до 18.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19.07.2022 до 18.01.2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Саме таку позицію щодо порядку обчислення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку висловив Верховний Суд в своїй постанові від 15.02.2024 у справі №420/11416/23.
Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22.
Тож, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постановах від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22.
Виходячи з наведених обставин справи, суд приходить до висновку про те, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні з військової служби остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи правові висновки Верховного Суду, наведені зокрема у постановах від 29 січня 2024 року по справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, спірний період стягнення середнього заробітку у даній справі умовно варто поділити на 2 частини:
- з 16.03.2020 по 18.07.2022;
- з 19.07.2022 по 18.01.2023 року (не більше як за 6 місяців).
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Відповідно до п. 5 розділу IV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Керуючись абз.1-3 п. 2 Порядку №100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Встановлено, що п. 5 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п.8 вказаного Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
З наявної в матеріалах справи картки особового рахунку судом встановлено, що у січні 2020 року позивач отримала грошове забезпечення у сумі 17621,06 грн, а у лютому 2020 року - 17621,06 грн.
Кількість робочих днів за цей період складає 41 дні (21+20).
Таким чином середньоденне грошове забезпечення позивача складає 859,56 грн (17621,06 +17621,06 грн: 41 робочих дні).
Вирішуючи спірні правовідносини, застосовуючи вищенаведені зміни, період затримки розрахунку при звільненні позивача складає:
з 16.03.2020 по 18.07.2022 - 589 робочих днів;
з 19.07.2022 по 18.01.2023 - 132 робочих днів.
Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 16.03.2020 року по 18.07.2022 року складає 506280,84 грн. (589 робочих дні х 859,56 грн.).
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Істотність частки невиплаченої суми (133639,25) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 16.03.2020 по 18.07.2022 становить 26,40 % (133639,25 / 506280,84 * 100%).
Виходячи з принципу пропорційності, на користь позивача (за період з 16.03.2020 по 18.07.2022) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 133658,14 грн, тобто 26,40 % від 506280,84 грн.
Період стягнення з 19.07.2022 по 18.01.2023 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», на користь позивача (за період з 19.07.2022 по 18.01.2023) сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі складає 113461,92 грн (859,56 *132) грн.
Отже, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача складає 247120,06 грн. (133658,14 +113461,92).
Таким чином, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є такими, що підлягають частковому задоволенню шляхом:
- визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно;
- зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно у сумі 247120,06 грн.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд доходить висновку, що адміністративний позов належить задовольнити частково.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.03.2020 року по 18.01.2023 року включно у сумі 247120,06 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
Суддя О.А. Вовченко