14 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 684/388/23
провадження № 61-5596св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником Калініченко Катериною Юріївною , на ухвалу Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року в складі судді Малюти А. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року в складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,
Історія справи
Короткий зміст клопотання
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся із клопотанням про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, заінтересована особа: ОСОБА_2 .
Клопотання мотивоване тим, що рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 Б 350/23 за позовом ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , затверджено угоду про врегулювання спору щодо тимчасового встановлення опіки над дитиною. Відповідно до затвердженої угоди вирішено спір щодо визначення місця проживання дитини, участі батьків у вихованні дитини, а також тимчасового встановлення опіки над дитиною та встановлені умови надання дозволу на тимчасове залишення місця проживання дитини за межі Федеративної Республіки Німеччина (далі - ФРН) в Україну в супроводі одного з батьків, а саме ОСОБА_1.
Всупереч зазначеному рішенню суду заінтересована особа ОСОБА_2 не повернулась до постійного місця проживання дитини до 17 квітня 2023 року, як зобов'язувалась вчинити відповідно до згаданого судового рішення.
Матір також не виконує інших обов'язків, які покладені на неї згідно із вказаним судовим рішенням.
З метою захисту законних прав заявника, а також дитини ОСОБА_5 , зокрема для звернення до органів опіки та піклування, а також до суду із відповідним позовом, необхідним є визнання в Україні рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 Б 350/23.
ОСОБА_1 просив визнати рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 Б 350/23 за позовом ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про тимчасове встановлення опіки над дитиною ОСОБА_5 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року, яка залишена без змін постанову Волинського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року, визнано на території України рішення від 27 березня 2023 року Ерлангенського окружного суду у сімейній справі № 4 F 350/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про тимчасове встановлення опіки над дитиною ОСОБА_6
Суди виходили з того, що між Україною та ФРН міжнародні договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах не укладалися, а тому визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності.
Принцип взаємності полягає в тому, що держава, що дотримується цього принципу, надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов'язання.
Україна та ФРН є Договірними Державами Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі - Конвенція).
Проаналізувавши норми Конвенції та статті 468 ЦПК України, врахувавши те, що рішення від 27 березня 2023 року Ерлангенського окружного суду ОСОБА_2 не оскаржувалось і набрало законної сили, суди зробили висновок, що клопотання ОСОБА_1 про визнання рішення іноземного суду підлягає задоволенню.
Крім того, суди констатували, що підстав, передбачених частиною сьомою статті 473 ЦПК України для відмови у визнанні в України рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23 немає.
Апеляційний суд також звернув увагу на те, що під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд вирішує лише процесуальне питання щодо виконання рішення іноземного суду, а не спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини. Таким чином доводи заінтересованої сторони в частині її незгоди із визначеним судом місцем проживання дитини, можуть вирішуватись лише у позовному провадженні судом, який приймав рішення по суті спору.
За змістом апеляційної скарги заінтересована сторона фактично висловлює незгоду із рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23, проте правом на апеляційне оскарження цього рішення вона не скористалась. Разом з тим, заперечуючи проти задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду, ОСОБА_2 фактично просила суд ревізувати рішення іноземного суду, що очевидно є незаконним.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу за підписом представника Калініченко К. Ю. , у якій просить ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 F 350/23,яке заявник просить визнати на території України, затверджено домовленість батьків, крім іншого, про те, що малолітня дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , буде постійно проживати за адресою: АДРЕСА_1 . Проте з 30 квітня 2023 року за зазначеною у рішенні іноземного суду адресою не проживає жоден з батьків, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Ці обставини також не заперечувались представником заявника у засіданні апеляційного суду 05 лютого 2024 року. Тому рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року в справі № 4 F 350/23, яким визначено місце постійного проживання дитини в приміщенні, де не мешкає батько та (або) мати дитини, є таким, що порушує інтереси малолітньої дитини та його права на проживання в сім'ї та участь батьків у вихованні дитини. При цьому вказане рішення іноземного суду не можливо виконати, тому воно не може бути визнано на території України;
правова концепція публічного порядку існує для того, щоб захистити державу від іноземних рішень, які порушують діючі в державі фундаментальні принципи справедливості і правосуддя. Ці положення покликані встановити правовий бар'єр на шляху рішень, ухвалених всупереч кардинальним процесуальним і матеріально-правовим принципам, на яких тримається публічний і державний порядок. Конвенція про права дитини та Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей ратифіковані Україною. Враховуючи те, що рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 F 350/23суперечить вимогам вказаних міжнародних договорів, порушує права малолітньої дитини та не відповідає її інтересам, а також суперечить публічному порядку України, це рішення не може бути визнане на території України;
у частині першій статті 468 ЦПК України передбачено, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є громадянами України. Вони народилися, навчалися, працювали та до теперішнього часу офіційно зареєстровані в Україні. До ФРН переїхали у березні 2022 року в зв'язку з початком війни на території Україні, отримали статус тимчасового захисту, дію якого буде припинено після закінчення військових дій в державі. Їх малолітній син також є громадянином України, народився в Україні, більшість свого життя проживає, відвідує дошкільний навчальний заклад в Україні, розмовляє українською мовою. Таким чином, на переконання заінтересованої особи, місцем постійного проживання батьків та дитини є Україна, і саме з українським законодавством у батька, матері та дитини існує тісний зв'язок. Тому є очевидним, що питання визначення місця проживання малолітньої дитини, громадянина України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , має вирішуватися виключно органами опіки та піклування або судом місця постійного перебування дитини, а саме судом України. При цьому згідно з пунктом 3 частини другої статті 468 ЦПК України у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду може бути відмовлено, зокрема, якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;
під час розгляду справи суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме: не повідомив адвоката ОСОБА_2 - Калініченко К. Ю. про відмову у задоволенні її клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції; безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про перенесення судового засідання. При цьому суд не надав жодної оцінки письмовим та електронним доказам, які були долучені до клопотання про перенесення судового засідання, і тому факту, що ОСОБА_2 та її представник просили перенести розгляд справи у зв'язку із обставинами, які не залежать від них. ОСОБА_2 отримала ухвалу суду про відмову у задоволенні клопотання її адвоката про перенесення розгляду справи вже після винесення ухвали по суті. Таким чином, під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_2 була позбавлена можливості надати пояснення по суті справи, а також подати суду наявні докази: фотокопію листа про припинення договору оренди житла від 30 квітня 2023 року за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 і ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з перекладом українською мовою. Ці процесуальні порушення суду першої інстанції фактично позбавили ОСОБА_2 права доступу до суду. Про зазначені порушення було вказано в апеляційній скарзі, але апеляційний суд не надає жодної оцінки доводам ОСОБА_2 . Крім того, у судовому засіданні 05 лютого 2024 року суд апеляційної інстанції не дослідив і не висловив свою думку щодо долучених до матеріалів справи письмових доказів. Таким чином, суди не виконали обов'язку щодо повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин, на які посилалась ОСОБА_2 та ії представник у запереченнях;
суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про те, що ОСОБА_2 фактично просила суд ревізувати рішення іноземного суду. У її письмових запереченнях наводились факти, які підтверджені доказами, що доводять неможливість визнання і подальше виконання рішення іноземного суду, а питання про скасування чи перегляд рішення іноземного суду не ставилось;
Україна не зобов'язана виконувати рішення іноземного суду, яке повністю суперечить вимогам її законодавства. Така позиція узгоджується з принципами, визначеними Конвенцією про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей.
У травні 2024 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Багінського А. О. надійшов відзив, в якому він просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 .
Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що:
рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23 за позовом ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , затверджено угоду про врегулювання спору щодо тимчасового встановлення опіки над дитиною. Відповідно до затвердженої угоди вирішено спір щодо визначення місця проживання дитини, участі батьків у вихованні дитини, а також тимчасового встановлення опіки над дитиною та встановлені умови надання дозволу на тимчасове залишення місця проживання дитини за межі ФРН в Україну в супроводі одного із батьків - ОСОБА_2 . Усупереч зазначеному рішенню заінтересована особа не повернулась до постійного місця проживання дитини до 17 квітня 2023 року, як зобов'язувалась вчинити відповідно до судового рішення. Матір також не виконує інших обов'язків, які покладені на неї зазначеним рішенням. З метою здійснення захисту законних прав заявника, а також дитини ОСОБА_5 , зокрема звернення до органів опіки та піклування, а також до суду із відповідним позовом, є необхідним визнання в Україні рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23;
ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року, яка залишена без змін постановою Волинського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року, клопотання ОСОБА_1 задоволено, визнано на території України рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 F 350/23. Заінтересована особа помилково обґрунтовує касаційну скаргу тим, що рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23 не можливо виконати з огляду на те, що договір оренди за адресою Альтмюльштрассе 12 припинений. Також заінтересована особа безпідставно стверджує, що ця справа є справою у спорі про визначення місця проживання дитини та у зв'язку із цим посилається на норми законодавства, які регулюють такі правовідносини;
між Україною та ФРН відсутні двосторонні міжнародні договори щодо правової допомоги у цивільних та сімейних справах. Тому визнання рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23 має відбуватись на загальних підставах, які передбачені нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та ЦПК України. У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено лише з підстав, встановлених статтею 468 ЦПК України. Проте суди не встановили існування жодної з підстав для відмови у визнанні в Україні рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23;
заінтересована особа у апеляційній скарзі не вказувала та не доводила існування підстав, викладених у статті 468 ЦПК України, для відмови в задоволенні клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Тому відповідні аргументи в силу статті 400 ЦПК України не можуть бути предметом перевірки касаційним судом. При цьому закон пов'язує обов'язок суду відмовити у визнанні рішення іноземного суду виключно за наявності зазначених підстав;
заінтересована особа безпідставно намагається обґрунтувати касаційну скаргу існуванням порушення публічного порядку, який спричинить визнання рішення іноземного суду на території України, помилково ототожнюючи порушення публічного порядку з наявністю виключної компетенції органу опіки та піклування або суду у питанні визначення місця проживання дитини, а також те, що іноземний суд не вправі був приймати відповідне рішення. Проте ОСОБА_2 брала участь у засіданні Ерлангенського окружного суду і в межах цього судового провадження переконала суд у власній добросовісності відносно свого чоловіка та до спільної дитини. При цьому наголошувала, що її виїзд в Україну має тимчасовий характер (до 17 квітня 2024 року), вона не має наміру позбавляти ОСОБА_1 можливості брати участь у вихованні спільного сина, добровільно погодилась, що місце проживання спільного із заявником сина є територія ФРН і не висловлювала жодних застережень щодо цього. Тому під час судового розгляду між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 було укладено мирову угоду про визначення місця проживання дитини та зобов'язання заінтересованої особи повернутись до ФРН разом із сином. Крім того, визначення місця проживання дитини як за українським законодавством, так і за законодавством ФРН, може відбуватися за рішенням суду. ФРН також є учасницею Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Водночас заінтересована особа не наводить жодного конкретного доводу в чому є загроза як найкращих інтересів дитини у випадку визнання в Україні рішення іноземного суду.
дії ОСОБА_2 , які вчиненні вже після ухвалення рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23, свідчать, що вона не мала наміру його виконувати і готова була пообіцяти суду та ОСОБА_1 все, що завгодно аби отримати можливість залишити територію ФРН разом із сином і опинитись поза юрисдикцією правосуддя цієї держави. Зокрема, доказом відповідних обставин є обґрунтування її апеляційної скарги, у якій вона стверджує, що не мала можливість з'явитись до суду першої інстанції через вагітність (29 тижнів). Якщо у вересні строк вагітності становив 29 тижнів, то ОСОБА_2 завагітніла у квітні 2024 року, тобто після прибуття в Україну;
твердження заінтересованої особи, що рішення іноземного суду суперечить найкращим інтересам дитини з огляду на те, що батько вже не проживає за адресою, яка вказана у рішенні іноземного суду, є лише спробою виправдати свою недобросовісну поведінку. У разі якщо батько змінив місце проживання, то відповідно змінюється і місце проживання дитини. Натомість, як підтверджується фактичними обставинами справи, заінтересована особа, ввівши в оману правосуддя ФРН, а також ОСОБА_1 , просто виїхала із спільним із заявником сином до іншого чоловіка;
матеріали справи містять докази, що ОСОБА_1 звернувся до компетентних органів ФРН із заявою про вчинення злочину, пов'язаного з викраденням дитини. Вказане свідчить, що заявник як люблячий батько вживає усіх належних від нього заходів, щоб відновити контакт із власним сином;
під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд вирішує лише процесуальне питання щодо виконання рішення іноземного суду, а не спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини. Таким чином, доводи заінтересованої сторони в частині, що стосуються її незгоди із визначеним судом місцем проживання дитини може вирішуватись лише у позовному проваджені судом, який приймав рішення по суті спору. Заінтересована особа фактично висловлює незгоду із рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23, але правом на апеляційне оскарження цього рішення заінтересована сторона не скористалась. Заперечуючи проти задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду, ОСОБА_2 фактично просить суд переглянути рішення іноземного суду, що очевидно є незаконним.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року повернуто особі, яка її подала.
Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження ухвали Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року та постанови Волинського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року, відкрито касаційне провадження у справі № 684/388/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У травні 2024 року матеріали справи № 684/388/23 надійшли до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 з 14 лютого 2019 року перебували у шлюбі, зареєстрованому Луганським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Луганській області за актовим записом № 72.
Від спільного проживання у сторін є син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Старосинявського районного суду Хмельницької області від 09 червня 2023 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Судовим наказом Старовижівського районного суду від 08 червня 2023 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/4 заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 07 червня 2023 року і до досягнення дитиною повноліття.
Певний період часу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх малолітній син ОСОБА_5 проживали у ФРН.
Рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 F 350/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про тимчасове встановлення опіки над дитиною ОСОБА_6 сторони погодилися, що їхній спільний син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , буде постійно проживати за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до вказаного рішення суду батько дитини дає згоду на поїздку матері дитини зі спільним сином ОСОБА_10 до Хмельницької області, Україна, у період з 31 березня 2023 року найпізніше до 17 квітня 2023 року. Під час перебування там, батько дитини та їхній спільний син ОСОБА_10 щодня проводитимуть щонайменше один відеодзвінок. Мати дитини повинна повідомити батькові дитини точну адресу, за якою вона буде тимчасово проживати, як тільки їй стане відомо, але не пізніше 30 березня 2023 року. Мати дитини зобов'язується вжити всіх необхідних заходів для захисту свого сина ОСОБА_10 , як тільки виникне конкретна загроза його життю, зокрема, повернутися до ФРН в більш ранній термін.
Мати дитини погоджується, що батьки батька дитини та його племінниця відвідають їх вдома щонайменше один раз до 31 березня 2023 року. Витрати, пов'язані з розглядом справи сторони покривають у рівних частинах.
ОСОБА_2 брала участь в судовому засіданні. Згідно з протокольним записом у справі від 07 червня 2023 року ОСОБА_2 апеляцію проти угоди не подавала. Таким чином рішення суду набуло чинності.
На вказаному судовому рішенні проставлений апостиль. Переклад на українську мову нотаріально завірений.
Заявник стверджує, що ОСОБА_2 всупереч рішенню Ерлангенського окружного суду не повернулась до постійного місця проживання дитини до 17 квітня 2023 року як зобов'язувалась вчинити.
ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділу поліції Ерланген-Ланд стосовно незаконного відібрання неповнолітньої дитини у батьків.
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Згідно з пунктом 10 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання рішення іноземного суду - поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом.
В Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили (частина перша статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Відповідно до статті 82 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.
Рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше (стаття 462 ЦПК України).
Вказана норма кореспондується зі статтею 11 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності (стаття 471 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 472 ЦПК України клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 464-466 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою.
У частині сьомій статті 473 ЦПК України у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 468 ЦПК України якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.
Цілями Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі - Конвенція) є: визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; визначити, яке право застосовується такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; визначити право, що забезпечується до батьківської відповідальності; забезпечити визнання та виконання таких заходів в усіх Договірних Державах; запровадити таке співробітництво між органами Договірних держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.
Відповідно до пункту 1 статті 52 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з цією Конвенцією, а в не передбачених нею випадках - відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ юстиції останньої. Положення цієї статті відносяться і до рішень з опіки і піклування, а також до рішень про розірвання шлюбу, винесеними установами, компетентними відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої винесене рішення.
Згідно з статтею 2 Конвенції вона застосовується до дітей до моменту їхнього народження до досягнення ними 18 року.
У статті 3 Конвенції визначено, що заходи, згадані у статті 1, можуть стосуватися, зокрема, права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.
Відповідно до статті 5 Конвенції судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Відповідно до статті 24 Конвенції без шкоди для пункту 1 статті 23, будь-яка зацікавлена особа може звернутися до компетентних органів Договірної Держави з проханням про прийняття рішення щодо визнання або невизнання заходу, ужитого в іншій Договірній Державі. Процедура визначається правом Держави, в якій було подано прохання.
Ужиті органами Договірної Держави, визнаються в силу закону в усіх інших Договірних Державах (пункт 1 статті 23 Конвенції).
У пункті 2 статті 23 Конвенції у визнанні, однак, може бути відмовлено: a) якщо захід було вжито органом, юрисдикція якого не ґрунтувалася на одній з підстав, передбачених у Розділі II; b) якщо заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, у рамках судового або адміністративного провадження, без надання дитині можливості бути заслуханою в порушення основних принципів процедури Держави, в якій було подано прохання; c) на прохання будь-якої особи, яка стверджує, що захід порушує її батьківську відповідальність, якщо такого заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, без надання такій особі можливості бути заслуханою; d) якщо таке визнання явно суперечить публічному порядку Держави, в якій було подано прохання, з урахуванням найвищих інтересів дитини; e) якщо захід є несумісним із заходом, ужитим пізніше в не-Договірній Державі звичайного місця проживання дитини, у разі, якщо останній задовольняє вимоги визнання в Державі, в якій було подано прохання; f) якщо не дотримано процедури, передбаченої в статті 33.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2020 року в справі № 367/2761/17 (провадження № 61-22318св19).
Під публічним порядком слід розуміти правопорядок держави, визначені принципи і засади, які становлять основу існуючого у ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості й основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). Публічний порядок будь-якої держави включає фундаментальні принципи і засади правосуддя, моралі, які держава має намір захистити навіть тоді, коли це не має прямого стосунку до самої держави; правила, які забезпечують фундаментальні політичні, соціальні та економічні інтереси держави; обов'язок держави з дотримання своїх зобов'язань перед іншими державами та міжнародними організаціями (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року в справі № 761/39565/17 (провадження № 61-5333св19)).
Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок. Такі принципи та засади стосуються, насамперед, національної безпеки країни, тобто захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з клопотанням про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, ОСОБА_1 зазначав, що рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 Б 350/23 за позовом ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , затверджено угоду про врегулювання спору щодо тимчасового встановлення опіки над дитиною. Відповідно до затвердженої угоди вирішено спір щодо визначення місця проживання дитини, участі батьків у вихованні дитини, а також тимчасового встановлення опіки над дитиною та встановлені умови надання дозволу на тимчасове залишення місця проживання дитини за межі ФРН в Україну в супроводі одного з батьків, а саме ОСОБА_4 . Усупереч зазначеному рішенню суду заінтересована особа ОСОБА_2 не повернулась до постійного місця проживання дитини до 17 квітня 2023 року як зобов'язувалась вчинити. Матір також не виконує інших обов'язків, які покладені на неї згідно із вказаним судовим рішенням. Тому з метою захисту законних прав заявника, а також дитини ОСОБА_5 , зокрема для звернення до органів опіки та піклування, а також до суду із відповідним позовом, необхідним є визнання в Україні рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 Б 350/23;
суди встановили, що між Україною та ФРН міжнародні договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах не укладалися, а тому визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності. У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше (частина друга статті 462 ЦПК України; стаття 11 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Таким чином, принцип взаємності полягає в тому, що держава, що дотримується цього принципу, надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов'язання;
крім того, Україна та ФРН є Договірними Державами Конвенції;
рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року
№ 4 Б 350/23 ОСОБА_2 не оскаржувалось і набрало законної сили;
клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до них будь-які зміни. Під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд вирішує лише процесуальне питання щодо виконання рішення іноземного суду, а не спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини;
суди перевірили підстави для відмови у визнанні в України рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 F 350/23, проте їх не встановили;
апеляційний суд правильно вважав, що заінтересована сторона фактично висловлює незгоду із рішенням Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у справі № 4 F 350/23, проте правом на апеляційне оскарження цього рішення вона не скористалась. Заперечуючи проти задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду, ОСОБА_2 фактично просить суд ревізувати рішення іноземного суду, що очевидно є недопустимим.
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок, що клопотання ОСОБА_1 про визнання рішення іноземного суду підлягає задоволенню.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 638/1720/20 (провадження № 61-6497св21) є необґрунтованими, оскільки вказана постанова ухвалена за інших фактичних обставин.
Аргументи касаційної скарги про те, що визнання рішення Ерлангенського окружного суду від 27 березня 2023 року у сімейній справі № 4 F 350/23 порушуватиме публічний порядок України є безпідставними, не доведені належними доказами та зводяться до неправильного тлумачення заінтересованою особою норм законодавства.
Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі ОСОБА_2 на те, що під час розгляду справи суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме: не повідомив адвоката ОСОБА_2 - Калініченко К. Ю. про відмову у задоволенні її клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції; безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про перенесення судового засідання; не надав жодної оцінки письмовим та електронним доказам, які були долучені до клопотання про перенесення судового засідання, а суд апеляційної інстанції відповідні аргументи апеляційної скарги проігнорував.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (абзац другий частини другої статті № 376 ЦПК України).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що:
ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 30 жовтня 2023 року призначено судовий розгляд клопотання ОСОБА_1 про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню на 09-30 год. 21 листопада 2023 року (арк. спр. 55);
04 листопада 2023 року ОСОБА_2 отримала вказану ухвалу (арк. спр.57);
20 листопада 2023 року ОСОБА_2 через Електронний Суд подала заперечення на клопотання ОСОБА_1 за підписом представника Калініченко К. Ю. , до якого додані: копія довідки ВПО, рішення суду про розірвання шлюбу, судовий наказ про стягнення аліментів (арк. спр.68-75) та клопотання про участь у судовому засіданні, яке призначене на 21 листопада 2023 року в режимі відеоконференції, а у разі неможливості відкласти розгляд справи (арк. спр.79);
ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 20 листопада 2023 рокув задоволенні клопотання Калініченко К. Ю. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено, оскільки клопотання подано з порушенням строку, передбаченого статтею 212 ЦПК України (арк. спр.83);
21 листопада 2023 року під час судового засідання ОСОБА_2 підтримала клопотання представника Калініченко К. Ю. про відкладення розгляду справи, яке було задоволено ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 21 листопада 2023 року, судове засідання відкладено на 30 листопада 2023 року, про що повідомлена ОСОБА_2 під особистий підпис на розписці про явку в судове засідання (арк. спр.87-90);
21 листопада 2023 року до суду поштою надійшли заперечення на клопотання про визнання рішення іноземного суду за підписом представника Калініченко К. Ю. , до якого додані: копія довідки ВПО, довідка закладу дошкільної освіти, рішення суду про розірвання шлюбу, судовий наказ про стягнення аліментів (арк. спр.68-75);
27 листопада 2023 року до суду поштою надійшла заява про участь у судовому засіданні, яке призначене на 21 листопада 2023 року в режимі відеоконференції, а у разі неможливості відкласти розгляд справи, яке було вирішено судом 20 листопада 2023 року;
29 листопада 2023 року представник ОСОБА_2 - Калініченко К. Ю. через Електронний Суд подала клопотання про відкладення розгляду справи, в якому обгрунтовано відмовлено ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року.
За таких обставин ОСОБА_2 не довела, яким чином відмова у задоволенні заявлених клопотань призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду прийняті без додержання норм процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Оскільки оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, то судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання касаційної скарги, покладаються на особу, яка її подала.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником Калініченко Катериною Юріївною , залишити без задоволення.
Ухвалу Старовижівського районного суду Волинської області від 30 листопада 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко