12 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 363/1320/23
провадження № 61-13639ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 09 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної компанії з експорту та імпорту продукції та послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної компанії з експорту та імпорту продукції та послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просив: визнати незаконними його звільнення з роботи у Державній компанії з експорту та імпорту продукції та послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт», наказ Державної компанії з експорту та імпорту продукції та послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» від 03 лютого 2023 року №90-к, поновити його на роботі, та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку 1 017,11 грн та моральну шкоду в сумі 21 359,36 грн, а також судові витрати.
Рішенням від 09 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року, Вишгородський районний суд Київської області відмовив у задоволенні позовних вимог.
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 09 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 жовтня 2024 року касаційну скаргу призначено судді-доповідачу Пророку В. В., судді-учасники колегії Литвиненко І. В., Петров Є. В.
11 листопада 2024 року судді Литвиненко І. В. були передані матеріали касаційного переведення № 61-13639ск24 та службова записка № 884/0/214-24, за змістом якої судді-доповідач Пророк В. В. підготував проєкт ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 . Зазначений проєкт був підписаний суддею-доповідачем та переданий для підпису іншим суддям-учасникам колегії. 07 листопада 2024 року проект був повернутий судді-доповідачу без підписів інших суддів в зв'язку з їх незгодою зі змістом проєкту. На підставі наведеного шляхом подання цієї службової записки суддя-доповідач просить учасників колегії підготувати альтернативний проєкт ухвали, погоджений більшістю учасників колегії суддів, щодо вирішення питання про відкриття (відмову у відкритті) касаційного провадження. Проєкт ухвали був підготовлений суддею-доповідачем про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі того, щ ціна позову у справі не перевищує суму двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
В касаційній скарзі заявник порушує питання про поновлення строку на касаційне оскарження, в обґрунтування якого посилається на те, що 10 серпня 2024 року копія оскаржуваної постанови надійшла на електронну пошту представника заявника. За таких обставин вважає, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин та просить його поновити.
Відповідно до статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Повний текст оскаржуваної постанови складений 06 вересня 2024 року. Останній день строку на касаційне оскарження припав на 07 жовтня 2024 року (понеділок). Касаційну скаргу подано 09 жовтня 2024 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
З доданих до скарги документів вбачається, що текст оскаржуваної постанови надіслано на електронну пошту заявника 10 вересня 2024 року.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що строк на касаційне оскарження був пропущений з поважних причин, а тому заява про поновлення строку є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а строк - поновленню.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, від 13 листопад 2019 року у справі № 207/1385/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 569/4763/16-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17-ц, від 09 червня 2021 року у справі № 333/4222/19.
Отже, судові рішення заявник оскаржує на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 394 ЦПК України одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
В ході вирішення питання про прийняття касаційної скарги до розгляду, колегія суддів надала оцінку тому, що зазначена справа не може бути визнана малозначною на підставі пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, оскільки сума позову за вимогою майнового характеру про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу перевищує встановлену законодавцем межу у розмірі 80 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений станом на 01 січня 2024 року у розмірі 3 028 грн. Так середній заробіток нараховується за період з моменту звільнення до дати набрання законної судовим рішенням про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З огляду на кількість днів з моменту звільнення позивача і до ухвалення Верховним Судом остаточного судового рішення за умови задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку ціна позову значно перевищуватиме встановлену законодавством межу, що унеможливлює застосування пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України до цієї касаційної скарги. Окрім того, неможливо відмовити у відкритті касаційного провадження у зв'язку з тим, що ціна позову у справі не перевищує суму двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, оскільки крім стягнення середнього заробітку позивач заявляв також вимоги немайнового характеру.
Вивчивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на такі обставини.
Спірні правовідносини виникли внаслідок порушення відповідачем права позивача на працю внаслідок незаконного на думку позивача звільнення.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Згідно зі статтею 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця» 1982 року, ратифікованої Україною 04 лютого 1994 року, коли роботодавець планує припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного або аналогічного плану, він своєчасно надає відповідним представникам працівників інформацію щодо цього питання, зокрема, інформацію про причини передбачуваних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, та строк, протягом якого їх буде проведено.
Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
Суд при розгляді спору про поновлення працівника на роботі зобов'язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення чисельності працівників), але він не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників.
Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника за його згодою.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.
При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Такий порядок застосування норми права у подібних правовідносинах неодноразово формулювався Верховним Судом, зокрема, у постанові від 22 грудня 2022 року у справі № 211/471/19.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем з 02 грудня 2002 року на посаді водія у різних структурних підрозділах, а з 01 липня 2020 року - на посаді водія автотранспортних засобів сектору автотранспортного забезпечення Управління адміністративно-господарського забезпечення.
Наказом Державної компанії «Укрспецекспорт» від 26 листопада 2022 року № 115-ШР було скорочено штат та чисельність працівників Компанії, всього 105 посад.
У Державній компанії «Укрспецекспорт» відбулось скорочення як структурних підрозділів у повному складі, так і окремих посад в інших структурних підрозділах в організаційно-штатній структурі та штатному розписі Державної компанії «Укрспецекспорт». Зокрема, прийнято рішення про скорочення в Управлінні адміністративно-господарського забезпечення 17 посад водіїв автотранспортних засобів з 32.
Наказом відповідача «Про затвердження та введення в дію організаційної структури та штатного розпису Державної компанії «Укрспецекспорт» № 117-ШР від 26 листопада 2022 року було затверджено та введено в дію з 26 січня 2023 року організаційну структуру та штатний розпис Державної компанії «Укрспецекспорт».
Згідно з даними штатного розпису станом на 06 лютого 2023 року у відповідача значилося 15 посад водіїв транспортних засобів.
На підтвердження обставин скорочення штату та чисельності працівників Управління адміністративно-господарського забезпечення Державної компанії «Укрспецекспорт» відповідачем надано суду відповідні витяги зі штатного розпису станом на день видання наказу від 26 листопад 2022 року № 115-ШР та станом на день звільнення позивача з роботи в Державній компанії «Укрспецекспорт».
06 грудня 2022 року позивача було повідомлено про майбутнє звільнення у зв'язку з скороченням посади, яку він обіймав та проінформовано про відсутність іншої роботи, яку б позивач міг виконувати з урахуванням освіти, кваліфікації та досвіду.
Наказом відповідача від 03 лютого 2023 року № 90-к ОСОБА_1 звільнено з роботи з 06 лютого 2023 року за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівників.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Правилами частин першої та другої 42 КЗпП України передбачено, що при скорочені чисельності чи штату працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам із більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам, зазначеним у частині другій цієї статті. Зокрема, сімейним - при наявності двох більше утриманців; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Суди попередніх інстанцій встановили факт відсутності доказів на підтвердження наявності на підприємстві відповідача вакантних посад в період з 06 грудня 2022 року - з дня повідомлення позивача про вивільнення, до 06 лютого 2023 року.
Аналізуючи законність дій відповідача та надаючи оцінку підставам для залишення на роботі позивача, суди попередніх інстанцій дослідили докази у справі та дійшли висновку щодо недоведеності перебування на утриманні позивача осіб, які потребують від нього допомогу, для яких позивач є постійним і єдиним джерелом засобів до існування. Суди встановили, що відповідач перевірив обставини, пов'язані з наявністю у нього переважного права на залишення на роботі та дійшли висновку про відсутність таких підстав. Зокрема, судами було порівняно обставини для залишення на роботі позивача з іншими працівниками ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , зокрема, продуктивність роботи в період з 01 січня 2022 року до 26 листопада 2022 року, наявність утриманців, кваліфікаційні переваги, наявність вищої освіти. Оцінив суд апеляційної інстанції і доводи позивача щодо інших працівників - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , зазначивши про перебування на утримання зазначених осіб трьох і більше осіб. Щодо ОСОБА_10 суд апеляційної інстанції перевірив, що підставою для залишення зазначеного працівника на роботі стала наявність вищої освіти вчителя іноземних мов, що використовувалося компанією для супроводу іноземних делегацій у якості перекладача.
Предметом аналізу судів попередніх інстанцій також стала та обставина, що порівняно з іншими залишеними на роботі працівниками внаслідок дій позивача ОСОБА_1 була заподіяна матеріальна шкода компанії-відповідачу внаслідок настання двох дорожньо-транспортних пригод.
За таких умов висновки судів попередніх інстанцій не суперечать чинній правозастосовній практиці Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме у відносинах щодо вивільнення працівників внаслідок скорочення посад у штаті підприємства.
Доводи касаційної скарги такого висновку не спростовують, зводяться до надання суб'єктивного порівняльного аналізу перевагам позивача порівняно з іншими працівниками.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Водночас, правильність застосування судами попередніх інстанцій заявником неспростована та відповідає, зокрема, і правовому висновку Верховного Суду, сформульованому у постанові від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22, на незастосування судами якого ОСОБА_11 посилається як на підставу касаційного оскарження.
Не заслуговують на увагу посилання в касаційній скарзі на незастосування судами попередніх інстанцій правового висновку у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, оскільки у цій справі суди встановили незаконність звільнення працівника, оскільки йому не було запропоновано роботодавцем вакантні посади, наявність яких на підприємстві було встановлено на підставі доказів у справі. Отже, зазначена справа відрізняється результатом розгляду позовних вимог з огляду на інші фактичні обставини від справи, в якій подано цю касаційну скаргу. Водночас, правові висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеному ОСОБА_1 правовому висновку.
У постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 207/1385/16-ц Верховний Суд формулював правовий висновок за результатами розгляду правовідносин про стягнення невиплаченої компенсації за невикористану відпустку при звільненні, середньої заробітної плати за час затримки остаточного розрахунку та відшкодування моральної шкоди. Отже зазначений правовий висновок не є релевантним для застосування при вирішенні справи про поновлення на роботі внаслідок порушення процедури вивільнення внаслідок скорочення посад у штаті.
Не є релевантним правовий висновок у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 569/4763/16-ц, оскільки в процесі розгляду справи судами було встановлено порушення трудового законодавства, неповноту порівняльного аналізу доказів при вивільненні працівника зі скороченої посади, а саме звільнення позивача із займаної посади було проведено за відсутності згоди профспілки, членом якої він є.
За аналогічних обставин не є релевантним правовий висновок Верховного Суду у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17-ц. Так суди встановили порушення трудового законодавства роботодавцем, оскільки позивачу не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії.
Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 333/4222/19 також не є релевантним, оскільки висновок судів попередніх інстанцій не суперечить йому. Суди проаналізували процедуру звільнення позивача, зокрема надали оцінку діям роботодавця щодо порівняльного аналізу здібностей та переваг позивача перед іншими працівниками, внаслідок чого не встановили порушень трудового законодавства і такий висновок не суперечить зазначеному правовому висновку щодо узагальненого порядку застосування норм права у подібних правовідносинах.
За таких обставин колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість касаційної скарги.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень та доданих до касаційної скарги матеріалів убачається, що вона є необґрунтованою, оскільки застосування норми права не суперечить правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а тому за таких підстав у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України слід відмовити.
Керуючись статтями 261, 394 ЦПК України, суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 09 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної компанії з експорту та імпорту продукції та послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України ухвалу оформила суддя І. В. Литвиненко.
Судді /підпис/ В. В. Пророк
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров