18 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 460/1912/24 пров. № А/857/16789/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П., Обрізко І.М.,
розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року (головуючий суддя Нор У.М.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в м. Рівне у справі № 460/1912/24 за адміністративним ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про зобов'язання вчинити певні дії,-
19.02.2024 ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про зобов'язання вчинити певні дії, в якому просила зобов'язати відповідачів призначити та виплачувати пенсію із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 05.02.2024.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року позов задоволено частково: визнано протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії від 09.02.2023 №172050005535; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити ОСОБА_1 з 05.02.2024 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку, відповідно до ст.55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та яка проживала або працювала на території зони гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС до 01.01.1993 протягом не менше 3 років, має право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку. При цьому постійне проживання такої особи або постійна робота у зазначеній зоні дає особі право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 1 рік за кожні 2 повних роки проживання або роботи на такій території, але не більше 6 років. Суд першої інстанції вказав, що наявність у позивача посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3) Серія НОМЕР_1 , виданого 30.08.1994, підтверджує той факт, що з моменту аварії на ЧАЕС та станом на 1 січня 1993 року вона постійно проживала у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років, що дає право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку. Суд першої інстанції зазначив, що період проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення є достатнім для призначення її з 05.02.2024 пенсії із зменшенням пенсійного віку, відповідно до ст. 55 Закону України №796-XII від 28.02.1991. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що оскаржуване рішення від 09.02.2024 №17205005535 прийняте ГУ ПФУ в Запорізькій області не на підставі, не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року та в задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що період проживання в зоні гарантованого добровільного відселення з 26.01.1986 по 21.05.2007 року перетинається з періодами навчання та роботи ОСОБА_1 в м. Рівне, а саме з 01.09.1987 року по 16.06.1988 року та з 24.06.1988 по 19.01.1994 року, яке не є зоною гарантованого добровільного відселення. Стаж проживання Позивача у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 року складає 1 рік 04 місяці 13 днів. Тому, 09.02.2024 року було прийнято рішення № 172050005535 про відмову Позивачу в переході на інший вид пенсії. Скаржник вказує, що відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також з використанням повноважень з метою, з якою ці повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, добросовісно та розсудливо. Скаржник зазначає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення суду винесене з порушенням норм матеріального права, а тому оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України.
Копією посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого Рівненською обласною державною адміністрацією 30.08.1994 підтверджується, що позивач є потерпілим від Чорнобильської катастрофи (категорія 3).
Позивач 26.01.2024 звернувся до відповідача з письмовою заявою про призначення йому пенсії за віком на підставі ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Рішенням від 09.02.2024 №17250005535 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області відмовлено у призначенні пенсії за віком. В якості підстави зазначено: у зв'язку з перетинанням періодів навчання та роботи в м.Рівне (01.09.1987 - 16.06.1988 та 24.06.1988 - 19.01.1994) яке не є зоною гарантованого добровільного відселення.
Не погоджуючись з відмовою у призначенні пенсії та вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Ключовим питанням у цій справі є визначення наявності у позивача права на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до вимог частини першої статті 55 Закону №796-XII.
Згідно з положеннями статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі - Закон №1058-ІV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право на пенсію за віком мають особи після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31.12.2017.
Починаючи з 01.01.2018 право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 01.01.2018 по 31.12.2018 - не менше 25 років; з 01.01.2019 по 31.12.2019 - не менше 26 років; з 01.01.2020 по 31.12.2020 - не менше 27 років; з 01.01.2021 по 31.12.2021 - не менше 28 років; з 01.01.2022 по 31.12.2022 - не менше 29 років; з 01.01.2023 по 31.12.2023 - не менше 30 років; з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року - не менше 31 року; з 01.01.2025 по 31.12.2025 - не менше 32 років; з 01.01.2026 по 31.12.2026 - не менше 33 років; з 01.01.2027 по 31.12.2027 - не менше 34 років; починаючи з 01.01.2028 - не менше 35 років.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 45 Закону №1058-ІV пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Закон №796-XII визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Згідно з частиною першою статті 55 Закону №796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Пунктом 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII передбачено, що потерпілі від Чорнобильської катастрофи, зокрема, особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 01.01.1993 прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років мають право на зменшення пенсійного віку на 3 роки та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років. При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Відповідно до частини третьої статті 55 Закону №796-XII призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» і цього Закону.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що умовою для виникнення в особи права на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до абзацу 5 пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII є факт проживання та (або) праці такої особи у зоні гарантованого добровільного відселення протягом трьох років до 01.01.1993.
Початкова величина зменшення пенсійного віку (3 роки) встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період. Додатково такі особи мають право на зменшення пенсійного віку на 1 рік за 2 роки проживання, роботи на відповідній місцевості. При цьому максимальна межа зниження пенсійного віку відповідно до положень абзацу 5 пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII становить 6 років, незалежно від того застосовувалась початкова величина зменшення пенсійного віку до таких осіб чи ні.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач є потерпілою від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням від 30.08.1994 серії НОМЕР_1 .
В період з 26.04.1984 по 21.05.2007 ОСОБА_1 проживала в с. Степангород Рівненської області області, яке віднесено до зони гарантованого добровільного відселення відповідно до постанови №106, що підтверджується довідкою Володимирецької селищної ради від 26.01.2024 №150, виданою головним спеціалістом відділу економіки, інвестицій, житлово-комунального господарства Мельник Любов'ю.
Наявність у позивача посвідчення громадянина, який потерпів від Чорнобильської катастрофи підтверджує факт проживання або роботи станом на 01.01.1993 у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років, оскільки наведена обставина є умовою для видачі такого посвідчення відповідно до пункту 10 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1992 №501 (в редакції чинній на момент видачі позивачці посвідчення).
Відмовляючи позивачу в призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку, Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області в повідомленні про відмову у призначенні пенсії від 09.02.2024 №172050005535 посилалось на те, що розглянувши документи, які були надані для перерахунку та дані електронної пенсійної справи, встановлено, що період проживання в зоні гарантованого добровільного відселення з 26.01.1986 по 21.05.2007 перетинається з періодами навчання та роботи ОСОБА_1 в м. Рівне.
Проте слід зазначити, що в зазначених відомостях міститься лише інформація про навчання та роботу позивача в м. Рівне (01.09.1987-16.06.1988 та 24.06.1988-19.01.1994) та не міститься інформації щодо місця проживання позивача.
Так, наявна в таких відомостях інформація, на переконання суду апеляційної інстанції, за наявності у позивача посвідчення громадянина, який потерпів від Чорнобильської катастрофи, не спростовує обставини, що позивач таким потерпілим від Чорнобильської катастрофи є, та проживав і працював станом на 01.01.1993 у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що витребування та перевірка додаткових документів і довідок є обов'язком пенсійного органу. Проте, неналежне виконання пенсійним органом свого обов'язку щодо перевірки відомостей, зазначених у поданих документах не може бути підставою для обмеження конституційного права особи на отримання належної їй пенсії.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відмова пенсійного органу носить формальний характер та не ґрунтується на нормах закону, оскільки ОСОБА_2 є особою, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи, та проживала або працювала станом на 01.01.1993 у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років, що підтверджується посвідчення, а також довідкою від 26.01.2024 №150 в якій чітко зазначено, що така підтверджує факт її проживання на території гарантованого добровільного відселення з 26.04.1986 по 21.05.2007, що є достатньою умовою для призначення позивачу пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Оскільки сторони не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, в силу приписів статті 308 КАС України, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави задоволення позовних вимог, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року у справі №460/1912/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко