14 листопада 2024 року Чернігів Справа № 620/9199/24
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови,
Позивач звернувся до суду з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті, в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу від 12.06.2024 №074521.
Обґрунтовуючи вимоги позивачем зазначено, що на момент перевірки у водія була наявна заповнена Індивідуальна контрольна книжка водія, що звільняє позивача від обов'язку встановлення тахографу, оскільки під час перевірки контролюючим органом він послуг з перевезень не здійснював, а тому не є перевізником в розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт» і підстави для застосування штрафних санкцій відсутні.
Суд ухвалою від 04.07.2024 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.
Відповідач, у встановлений судом строк, подав відзив на позов, в якому позовні вимоги не визнав, просив у їх задоволенні відмовити. Вказав, що відповідачем кваліфікація виявлених під час перевірки порушень позивачем, а в подальшому застосування до нього адміністративно-господарського штрафу була здійснена із дотриманням норм Закону №2344-ІІІ.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
15.05.2024 посадовими особами Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області була проведена рейдова перевірка транспортного засобу марки КАМАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1 .
Рейдова перевірка була проведена у строк, визначений щотижневим графіком проведення рейдових перевірок Відділом державного нагляду (контролю) у Чернігівській області у період з 13.05.2024 по 19.05.2024 та відповідно до направлення на рейдову перевірку від 10.05.2024 №НР001251.
Під час перевірки водієм були надані посвідчення водія, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, товарно-транспортна накладна від 14.05.2024 поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, індивідуальна контрольна книжка водія.
Оскільки водій не надав протокол перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу, державним інспектором відносно позивача, було складено Акт додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 15.05.2024 №056668, який відповідно до пункту 21 Порядку №1567, складається в одному примірнику.
20.05.2024 позивачу було направлено повідомлення про розгляд справи про правопорушення законодавства про автомобільний транспорт із зазначенням часу 12.06.2024 з 10 год. 00 хв. до 11 год. 00 хв. і місця розгляду справи.
Повідомлення про розгляд справи позивачем отримане 23.05.2024, про що свідчить зворотнє повідомлення.
07.06.2024 до територіального органу Укртрансбезпеки від позивача надійшли заперечення з додатками до акту від 15.05.2024 №056668.
12.06.2024 до приміщення територіального органу Укртрансбезпеки на розгляд справи з'явився позивач з представником, надавши свої усні пояснення.
Заслухавши позивача, представника позивача, ознайомившись з викладеними в письмових запереченнях доводами, на підставі зазначених в Акті додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 15.05.2024 №056668 порушень була винесена постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу від 12.06.2024 №074521 відносно Позивача на суму 17000 грн.
Вважаючи зазначену постанову протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, суд зважає на таке.
Відповідно до абз.3 п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 №442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті реорганізовується шляхом злиття з Державною інспекцією України з безпеки на морському та річковому транспорті, а також підпорядкувавши службі, що утворюється - Державній службі України з безпеки на транспорті, Державну спеціальну службу транспорту.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №103 затверджено Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека).
Відповідно до п.1 Положення, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства).
У відповідності до п.8 Положення, Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи та Держспецтрансслужбу.
Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 26.06.2015 №592 «Деякі питання забезпечення діяльності Державної служби з безпеки на транспорті» утворені територіальні органи Державної служби з безпеки на транспорті як структурні підрозділи апарату Служби за переліком згідно з додатком 3, зокрема, Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1378-р «Питання Державної служби з безпеки на транспорті» здійснення функцій і повноважень, покладених на Державну інспекцію України з безпеки на наземному транспорті (Укртрансінспекцію), припинено та забезпечено можливість їх виконання Укртрансбезпекою.
Відповідно до положень розпорядження Кабінету Міністрів України від 03.03.2020 №196-р «Про оптимізацію діяльності територіальних органів Державної служби з безпеки на транспорті» та наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 09.09.2020 №340 Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області шляхом об'єднання з Київським міжрегіональним управлінням Укртрансбезпеки утворили Північне міжрегіональне управління Укртрансбезпеки.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2021 №1579-р «Про оптимізацію діяльності територіальних органів Державної служби з безпеки на транспорті» відповідні міжрегіональні територіальні органи зазначеної Служби реорганізовано за переліком згідно з додатком.
В результаті реорганізації Північного міжрегіонального управління Укртрансбезпеки утворено Відділ державного нагляду (контролю) у Чернігівській області як територіальний орган Державної служби з безпеки на транспорті без статусу юридичної особи.
Відповідно до ст.1 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» (далі - Закон №2344-ІІІ) автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.
Відповідно до п.2, 4 Порядку проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567 (далі - Порядок №1567), рейдовим перевіркам (перевіркам на дорозі) підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних автомобільних перевізників (далі - транспортні засоби), що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Рейдові перевірки (перевірки на дорозі) на автомобільному транспорті проводяться посадовими особами Укртрансбезпеки та її територіальних органів (далі - посадові особи) у форменому одязі, які мають відповідне службове посвідчення, направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) згідно з додатком , сигнальний диск (жезл) та індивідуальну печатку.
Рейдова перевірка додержання суб'єктом господарювання вимог, визначених пунктом 15 цього Порядку №1567, здійснюється на підставі щотижневого графіка. Рейдова перевірка (перевірка на дорозі) може проводитися однією посадовою особою Укртрансбезпеки. Рейдова перевірка проводиться у строк, зазначений у направленні на перевірку.
Рейдова перевірка додержання суб'єктом господарювання вимог, визначених пунктом 15 цього Порядку №1567, здійснюється на підставі щотижневого графіка.
Пунктом 15 Порядку №1567 вказано виключний перелік питань, що перевіряється контролюючими особами під час здійснення рейдової перевірки: наявність визначених статтями 39 і 48 Закону документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом; додержання вимог статей 53, 56, 57 і 59 Закону; додержання водієм вимог Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення (ЄУТР); відповідність зовнішнього і внутрішнього спорядження (екіпірування) транспортного засобу встановленим вимогам; оснащення таксі справним таксометром; відповідність кількості пасажирів, що перевозяться, відомостям, зазначеним у реєстраційних документах, або нормам, передбаченим технічною характеристикою транспортного засобу; додержання водієм автобуса затвердженого розкладу та маршруту руху; наявність у всіх пасажирів квитків на проїзд та квитанцій на перевезення багажу, а у разі пільгового проїзду - відповідного посвідчення; додержання водієм режиму праці та відпочинку, а також вимоги щодо наявності в автобусі двох водіїв у разі перевезення пасажирів на відстань 500 і більше кілометрів або перевезення організованих груп дітей за маршрутом, який виходить за межі населеного пункту та має протяжність понад 250 кілометрів; виконання приписів щодо усунення порушень вимог законодавства про автомобільний транспорт, винесених за результатами розгляду справ про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт, які можливо перевірити під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі); виконання водієм інших вимог Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, інших нормативно-правових актів.
Статтею 48 Закону №2344-ІІІ передбачено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є:
для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством;
для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.
При оформленні товарно-транспортної накладної вантажовідправник зазначає такі обов'язкові реквізити:
дата і місце складання;
вантажовідправник (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті);
автомобільний перевізник (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті), прізвище, ім'я, по батькові водія та номер його посвідчення;
вантажоодержувач (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті);
транспортний засіб (марка, модель, тип, реєстраційний номер автомобіля, причепа/напівпричепа), його параметри із зазначенням довжини, ширини, висоти, загальної ваги, у тому числі з вантажем, та маси брутто;
пункти завантаження і розвантаження.
Даний перелік документів не є вичерпним. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №820/4624/17.
Генеральна конференція Міжнародної організації праці 27.06.1979 у м. Женева ухвалила Конвенцію №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті. Ця Конвенція застосовується до найманих водіїв, які працюють або на підприємствах, що займаються перевезеннями для третіх сторін, або на підприємствах, що перевозять вантажі чи пасажирів за свій рахунок на автомобілях, які використовуються професійно для внутрішніх чи міжнародних автомобільних перевезень товарів або пасажирів. Ця Конвенція застосовується також, якщо в ній не передбачено іншого, до власників транспортних засобів, зайнятих професійно автомобільними перевезеннями, та до членів їхніх сімей, які не отримують заробітної плати, коли вони працюють водіями.
Відповідно до статті 10 цієї Конвенції компетентні власті чи органи в кожній країні:
передбачають ведення індивідуальної контрольної книжки та визначають умови її видачі, її зміст і спосіб її заповнення водіями;
установлюють процедуру оголошення годин, відпрацьованих відповідно до положень пункту 1 статті 9 цієї Конвенції та умов, які їх обґрунтовують.
Кожен роботодавець:
веде відповідно до зразка, затвердженого компетентними властями чи органами в кожній країні, відомість із зазначеною в ній кількістю годин роботи й відпочинку кожного водія, який працює в нього;
надає цю відомість у розпорядження контрольних органів у спосіб, установлений компетентними властями чи органами в кожній країні.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.01.2012 №51 «Про виконання Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті» визначено Міністерство інфраструктури компетентним органом з питань виконання Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті в частині внутрішніх автомобільних перевезень.
Особливості регулювання робочого часу та часу відпочинку водіїв колісних транспортних засобів та порядок його обліку встановлює Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів, затверджене наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 07.06.2010 №340, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 14.09.2010 за №811/18106 (далі - Положення №340).
Відповідно до п.4 цей наказ (Положення №340) набирає чинності з дня його офіційного опублікування (07.06.2010), крім пункту 6.1 Положення, затвердженого цим наказом, який набирає чинності для:
нерегулярних і регулярних спеціальних пасажирських перевезень, регулярних пасажирських перевезень на міжміських автобусних маршрутах протяжністю понад 150 км, перевезення небезпечних вантажів - з 01.06.2012;
перевезення вантажів колісними транспортними засобами з повною масою понад 12 тонн, нерегулярних і регулярних спеціальних пасажирських перевезень, регулярних пасажирських перевезень на міжміських автобусних маршрутах протяжністю від 50 до 150 км- з 01.06.2013;
перевезення вантажів колісними транспортними засобами з повною масою від 3,5 тонн до 12 тонн - з 01.06.2015.
Так, згідно з п.6.1. Положення №340, з 01.06.2015, вантажні автомобілі з повною масою понад 3,5 тонн повинні бути обладнані діючими та повіреними тахографами.
Згідно з п.6.2 Положення №340 облік робочого часу водіїв здійснюється на основі табеля обліку використання робочого часу. Перевізник, який використовує водіїв за наймом, щомісяця складає графік змінності водіїв, веде відомість обліку робочого часу та відпочинку водія (додаток 2), у якій щодо кожної робочої зміни зазначаються планові та фактичні дані щодо маршруту, початок та кінець робочої зміни.
Відповідно до п.6.3 Положення №340 водій, що керує ТЗ, який не обладнаний тахографом, веде індивідуальну контрольну книжку водія (додаток 3).
У відповідності до ст.18 Закону №2344-ІІІ з метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв транспортних засобів автомобільні перевізники зобов'язані:
організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України;
здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху;
забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці;
здійснювати організацію та контроль за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечувати їх санітарно-побутовими приміщеннями й обладнанням.
Контроль за роботою водіїв транспортних засобів має забезпечувати належне виконання покладених на них обов'язків і включає організацію перевірок режимів їх праці та відпочинку, а також виконання водіями транспортних засобів вимог цього Закону та законодавства про працю.
Положення щодо режимів праці та відпочинку водіїв транспортних засобів визначається законодавством.
В розумінні вказаної норми контроль за роботою водіїв повинен здійснюватися роботодавцем незалежно від протяжності маршрутів та інших обставин.
За визначенням, наведеним у п.1.5. Положення №340 тахограф - це обладнання, яке є засобом вимірювальної техніки, призначене для встановлення на транспортних засобах для показу та реєстрації в автоматичному чи напівавтоматичному режимі інформації про рух таких транспортних засобів та про певні періоди роботи їхніх водіїв.
Іншим способом контролю водіїв є індивідуальна контрольна книжка, яка відображає відомості про тривалість змінного періоду керування.
Як зазначалось вище у відповідності до п.«а» ч.1 ст.10 Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті (ратифікованої Україною у 2008 році) компетентні власті чи органи в кожній країні передбачають ведення індивідуальної контрольної книжки та визначають умови її видачі, її зміст і спосіб її заповнення водіями.
Згідно з ч.3 ст.10 даної Конвенції традиційні засоби контролю, зазначені в пунктах 1 та 2 цієї статті, якщо це потрібно для деяких категорій транспорту, заміняються або доповнюються, наскільки це можливо, сучасними засобами, такими, наприклад, як тахографи згідно з правилами установленими компетентними властями чи органами в кожній країні.
Приписи п. «а» ч.1 ст.10 вказаної Конвенції, на думку суду, є універсальними для будь-якого транспортного засобу, на якому використовується наймана праця водія.
В той же час, ведення тахографу передбачене для деяких категорій транспорту, в тому числі масою від 3,5 тонн до 12 тонн.
Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що водії зобов'язані мати при собі діючий та повірений тахограф. У разі, якщо ТЗ не обладнаний тахографом, водій веде індивідуальну контрольну книжку водія.
Аналогічний висновок наведено у постанові Верховного Суду від 19.03.2020 у справі №823/1199/17 та постанові Верховного Суду від 31.10.2023 у справі №440/17062/21.
До такого ж висновку Верховний Суд дійшов і у постанові від 14.12.2023 у справі №340/5660/22, зазначивши, що «у постанові від 11.02.2020 у справі №820/4624/17 Верховний Суд вже зауважував на тому, що положеннями статті 48 Закону №2344-III визначено необхідність наявності як у перевізника, так і у водія інших документів, передбачених законодавством, зокрема протоколу про перевірку та адаптацію тахографа до транспортного засобу, або індивідуальної контрольної книжки водія - в разі не обладнання транспортного засобу тахографом, які передбачені Інструкцією №385 та Положенням №340.
А отже, для здійснення внутрішніх перевезень обов'язковими документами є картка водія у випадку обладнання транспортного засобу тахографом або індивідуальна контрольна книжка водія, завдяки якій здійснюється державний контроль за додержанням водієм режиму праці та відпочинку у випадку відсутності тахографа. Уповноважені особи мають право перевіряти наявність вказаних документу під час здійснення як міжнародних, так і внутрішніх перевезень.».
Судом встановлено та не заперечується, що на момент перевірки у водія була наявна заповнена Індивідуальна контрольна книжка водія, копія якої додана до позовної заяви.
З огляду на наведене, суд вважає помилковими посилання відповідача на те, що виключень щодо критеріїв вказаних в п.6.1 Положення №340 законодавством не передбачено, а індивідуальну контрольну книжку водія, яка передбачена п.6.3 Положення №340, водій зобов'язаний вести, якщо він керує транспортними засобами, які не визначені п.6.1. Наведений висновок, на думку суду, не відповідає меті Конвенції №153, оскільки тахограф як і індивідуальна книжка, є по суті одним і тим же засобом контролю робочого часу водіїв.
Таким чином, висновки відповідача про перевезення позивачем вантажу без наявності на момент проведення перевірки документів, визначених ст.48 Закону України «Про автомобільний транспорт» є протиправними.
Крім цього, варто звернути увагу, що законодавець, хоч і передбачив наявність обов'язку надання для перевірки товарно-транспортної накладної або інших документів на вантаж та обладнання транспортного засобу тахографом або наявність індивідуальної контрольної книжки водія для автомобільних перевізників, проте не визначив процедури дотримання цього обов'язку для категорії осіб, які не надають послуги з перевезення вантажів, а перевозять вантаж для власних потреб власними засобами, без залучення безпосередніх перевізників.
Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем (покупець) та Менським районним дочірнім агролісогосподарським спеціалізованим підприємством «Манарайагролісництво» (продавець) укладено договір купівлі продажу необробленої деревини від 10.05.2024 №22.
Відповідно до п.5.1 цього договору, поставка товару по даному договору здійснюється на умовах франко-верхній склад Продавця автотранспортом покупця і за його рахунок. Згідно до п.6.2 Договору датою передачі товару продавцем та прийому його покупцем, тобто датою поставки, вважається дата товарно-транспортної накладної.
Зі змісту товарно-транспортної накладної серії ЧАА №132254 від 15.05.2024 вбачається, що ФОП ОСОБА_1 одночасно є перевізником і вантажоодержувачем товару. А тому, в контексті умов договору купівлі продажу необробленої деревини від 10.05.2024 №22, позивач перевозив власну деревину, а тому не є перевізником в розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт».
Враховуючи все вищевикладене, постанова від 12.06.2024 №074521 про застосування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17000,00 грн є такою, що підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.
Згідно із ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, керуючись основними засадами адміністративного судочинства, вимогами законодавства України, що регулюють спірні правовідносини, суд вважає, що наявні правові підстави для задоволення позовних вимог.
Визначаючись щодо розподілу судових витрат, суд зважає на наступне.
Так, право на правову допомогу гарантовано ст.ст.8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16.11.2000 №13-рп/2000, від 30.09.2009 №23-рп/2009 та від 11.07.2013 №6-рп/2013.
У рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Згідно з ч.1 ст.132 КАСУ, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частина третя вказаної статті).
Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.
За змістом ст.134 КАСУ, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч.7 та ч.9 ст.139 КАСУ розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Згідно з частиною 1 статті 139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Також, за змістом частиною 9 статті 139 КАСУ, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмету спору.
При цьому, з огляду на принципи диспозитивності та змагальності, суд не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (висновок Об'єднаної Палати Верховного Суду у справі №922/445/19, викладений у постанові від 03.10.2019).
З матеріалів справи вбачається, що позивачем понесені судові витрати в сумі 11023,00 грн (витрати на правову допомогу - 8000 грн та судовий збір - 3028,00 грн). В підтвердження понесених витрат на правову допомогу, стороною позивача надано: договір про надання правових послуг від 29.05.2024, Ордер серії СВ №1027039, квитанцію до прибуткового касового ордеру від 29.05.2024 №15/24, Акт виконаних робіт від 19.06.2024.
Як вбачається з відзиву на позов, відповідач заперечує проти розміру витрат на правову допомогу, наголошуючи на незначній складності справи, предмету спору.
Правова позиція Верховного Суду щодо необхідності доведення та врахуванням того чи були витрати на правничу допомогу фактичними, а їх розмір обґрунтованим та розумним викладена, зокрема у постанові від 05.05.2018 у справі №821/1594/17.
Верховним Судом у постанові від 19.02.2019 у справі №803/1032/18 (касаційне провадження №К/9901/69188/18) підкреслюється, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв'язку з розглядом справи втрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Суд погоджується з думкою відповідача, що справа не є складною з урахуванням її фактичних обставин, предмету спору, змісту порушення, предмету доказування, аналізу наведених доказів, враховуючи, що правова позиція з розгляду справ з таким предметом спору є сталою та, зокрема, викладена у численних постановах Верховного Суду. Таким чином, оскільки наявна усталена судова практика з аналогічного предмету спору, тому дослідивши обґрунтування розміру витрат на правничу допомогу, суд звертає увагу на не співмірність понесених позивачем витрат з реальною складністю справи та реальним часом, необхідним для надання консультації та підготовки позовної заяви адвокатом, а тому вважає, що обґрунтованим і пропорційним до предмету спору розміром витрат на правничу допомогу, є сума 4000,00 грн.
Згідно з частиною 1 статті 139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст.72-74, 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови - задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області Державної служби України з безпеки на транспорті від 12.06.2024 №074521.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 7 028,00 грн (сім тисяч двадцять вісім гривень) судових витрат.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції.
Позивач: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: Державна служба України з безпеки на транспорті (вул. Фізкультури, 9, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 39816845).
Повне рішення суду складено 14.11.2024.
Суддя Л.О. Житняк