18 листопада 2024 року м.Київ № 640/7197/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Головенко О.Д., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами срощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідувань Соколова Олександра Володимировича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державне бюро розслідувань про встановлення відсутності компетенції та заборони вчинення дій,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідувань Соколова Олександра Володимировича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державне бюро розслідувань та просить суд:
визнати відсутність у заступника Директора Державного бюро розслідувань Соколова Олександра Володимировича компетенції (повноважень) виконувати обов'язки Директора Державного бюро розслідувань;
заборонити заступнику Директора Державного бюро розслідувань Соколову Олександру Володимировичу виконувати обов'язки директора Державного бюро розслідувань.
Ухвалою Окружного адміністративного суду у місті Києві від 13.04.2020 справу прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
15.12.2022 набрав чинності Закон України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду".
Відповідно до абзаців 1-3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного закону Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя, а до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відтак, розгляд зазначеної справи підпадає під територіальну юрисдикцію Київського окружного адміністративного суду.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим суддею у даній справі визначено суддю Головенка О.Д.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.07.2024 справу прийнято до провадження та розпочато розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, призначено підготовче засідання.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що на його думку відповідач протиправно займає посаду Виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідувань, оскільки повноваження Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2 достроково припинені відповідно до вимог п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» та на підставі Указу Президента України від 27.12.2019 № 960/2019 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади Директора Державного бюро розслідувань», а інший Директор Державного бюро розслідувань у порядку, встановленому ст. 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», не призначений; повноваження призначеної Указом Президента України від 27.12.2019 № 961/2020 «Про призначення тимчасово виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідувань» тимчасово виконуючої обов?язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3 , припинено Указом Президента України від 17.03.2020 № 89/2020, а інший тимчасово виконуючий обов?язки Директора Державного бюро розслідувань Президентом України не призначений; - у заступника Директора Державного бюро розслідувань Соколова 0., як і у першого заступника Директора Державного бюро розслідувань чи іншого заступника Директора Державного бюро розслідувань, до обрання Директора Державного бюро розслідувань у порядку, визначеному ст. 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», відсутні повноваження на виконання обов?язків Директора Державного бюро розслідувань у порядку, визначеному ч. 1 ст. 10, ч. 4 ст. 10, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».
Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.
Від представника третьої особи було подано пояснення, останній проти позову заперечує та просить суд відмови у його задоволення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
25.02.2020 ОСОБА_1 та іншими переможцями рейтингового інтернет голосування було направлено електронне звернення до Державного бюро розслідувань за посиланням «https://dbr.gov.ua/zvernennya» («Зверення громадян»).
23.03.2020 позивачем на електронну пошту «ІНФОРМАЦІЯ_1» надійшла відповідь Державного бюро розслідувань № К0-879/1020-785/20 від 23.03.2020 за підписом в.о. Директора Державного бюро розслідувань Олександра Соколова щодо вжиття заходів для відновлення роботи РГК при Державному бюро розслідувань; опублікування на офіційному сайті Державного бюро розслідувань наказу про затвердження складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань за результатами інтернет голосування до складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань, яке відбулось 3 та 04.10.2019 та забезпечення діяльності Дисциплінарної комісії Державного бюро розслідувань, як один із тих хто направляв відповідне електроне звернення позивач вважає, що Олександр Соколов надаючи вище вказану відповідь, як в.о. Директора Державного бюро розслідувань діяв за відсутності повноважень, оскільки незаконно займає дану посаду, у зв'язку з чим позивач звернувся з даним позовом до суду.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 № 305-ІХ (далі - Закон № 305), який набрав чинності 27.12.2019, внесені зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань», зокрема змінено правовий статус Державного бюро розслідування з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.
При цьому, п.п. 2 п. 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 305 установлено, що з дня набрання чинності цим Законом повноваження Директора Державного бюро розслідування, першого заступника Директора Державного бюро розслідування і заступника Директора Державного бюро розслідування припиняються достроково, а Президент України упродовж 5 робочих днів з дня набрання чинності цим Законом призначає тимчасово виконуючого обов'язки (далі - т.в.о.) Директора Державного бюро розслідування, який має повноваження Директора Державного бюро розслідування, передбачені Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
Крім того, для Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України установлено 30- денний строк з дня набрання чинності цим Законом для визначення (заміни) своїх представників у Конкурсній комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора Державного бюро розслідування, а Конкурсній комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора Державного бюро розслідування у 60-денний строк із дня формування її персонального складу провести конкурс на зайняття посади Директора Державного бюро розслідування у порядку, визначеному Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
Відтак, на виконання вимог абзацу 2 п.п. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305 Указом Президента України від 27.12.2019 № 961/2019 ОСОБА_3 призначено т.в.о. Директора Державного бюро розслідування з усіма повноваженнями Директора Державного бюро розслідування, передбаченими Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
У подальшому Указом Президента України від 17.03.2020 № 89/2020 ОСОБА_3 звільнено від тимчасового виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідування.
Після звільнення т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, у зв'язку з відсутністю Першого заступника Державного бюро розслідування, відповідно до вимог ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідування приступив заступник Директора Державного бюро розслідування - Соколов О.В .
Повноваження Директора Державного бюро розслідування заступник Директора Державного бюро розслідування Соколов О.В. виконував на підставі наказів Державного бюро розслідування від 17.03.2020 № 179-ос з 17.03.2020 до 15.05.2020 включно та від 18.05.2020 № 327-ос з 18.05.2020 до 16.07.2020 включно, які в судовому порядку не оскаржувались та не скасовувались.
Примітно, що Верховний Суд неодноразово підтверджував, що призначення заступника Директора Державного бюро розслідування Соколова О.В. виконуючим обов'язки Директора Державного бюро розслідування відповідає вимогам ч. 1 ст. 10 та ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».
Зокрема, в постанові від 02.06.2022 у справі № 420/3541/20 Верховний Суд зауважив, що тимчасове виконання обов'язків за певною посадою запроваджується з метою виконання функції відсутнього працівника задля безперебійного функціонування певного органу, установи.
Положення ч. 1 ст. 10, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» не передбачають покладення обов'язків Директора Державного бюро розслідування на інших осіб, окрім першого заступника та одного з двох заступників Директора Державного бюро розслідування.
При цьому, вказані положення Закону не передбачають і жодних обмежень у повноваженнях особи під час виконання повноважень Директора Державного бюро розслідування, в тому числі і щодо прийняття кадрових рішень.
Факт того, що 17.03.2020 до виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідування приступив Соколов О.В. , узгоджується із положенням ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на час спірних відносин.
Аналогічні висновки неодноразово були підтримані Верховним Судом, зокрема, в постановах від 29.12.2021 у справі № 420/3825/20, від 11.08.2022 у справі № 400/4034/20 та від 29.02.2024 у справі № 640/21715/20.
Відповідно до приписів ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, та враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Щодо тверджень позивача, про те що у заступника Директора Державного бюро розслідування Соколова О.В. , як і у інших заступників Директора Державного бюро розслідування відсутні повноваження на виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідування, аж до моменту призначення нового Директора Державного бюро розслідування у порядку, визначеному ст. 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», оскільки після звільнення ОСОБА_3 , Президент України, на виконання вимог абзацу 2 п.п. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305 мав би призначити нового т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, суд не погоджується з такими обгрунтуванням, з урахуванням наступного.
Так, відповідно до абзацу 2 п.п. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305 Президент України упродовж 5 робочих днів з дня набрання чинності цим Законом призначає т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, який має повноваження Директора Державного бюро розслідування, передбачені Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
Зазначена правова норма є зобов'язальною, оскільки встановлює обов'язок для Президента України здійснити активну дію - призначити т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, при цьому таке призначення має бути здійснено у обмежений, конкретно визначений строк - упродовж 5 робочих днів з дня набрання чинності цим Законом.
Таким чином можна дійти висновку, що передбачені цією нормою обов'язок для Президента України призначити т.в.о. Директора Державного бюро розслідування мав разовий характер, та відповідно і його право призначити т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, вичерпували свою дію одночасно з таким призначенням, тобто з прийняттям Указу Президента України від 27.12.2019 № 961/2019.
Метою цієї норми було забезпечення безперебійної роботи державного органу, оскільки цим же Законом № 305 повноваження Директора Державного бюро розслідування, першого заступника Директора Державного бюро розслідування і заступника Директора Державного бюро розслідування припинялися достроково.
Водночас Закон № 305 не містить норм, які б уповноважували Президента України на призначення т.в.о. Директора Державного бюро розслідування поза межами визначеного строку, або на перепризначення т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, як власне і не врегульовано у вказаному Законі порядку дій у разі необхідності заміщення або призначення іншого виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідування, наприклад у випадках хвороби, смерті або відсутності відомостей про місце його перебування такої особи.
Натомість відповідні випадки врегульовані ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», відповідно до якої у разі відсутності Директора Державного бюро розслідування його повноваження здійснює Перший заступник Директора Державного бюро розслідування, а в разі його відсутності - один із заступників Директора Державного бюро розслідування згідно із розподілом обов'язків.
Частиною 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» регламентовано, що у разі звільнення Директора Державного бюро розслідування з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідування протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового Директора Державного бюро розслідування у порядку, передбаченому цим Законом.
Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення Директора Державного бюро розслідування, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідування було відомо.
Слід наголосити, що саме положення ст. 10 та 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» регламентують випадки і встановлюють правило поведінки для суб'єктів їх правозастосування у разі відсутності Директора Державного бюро розслідування, та мають імперативний характер, який передбачає впорядкування поведінки суб'єктів цих відносин шляхом її категоричної та докладної регламентації, а також неможливість встановлення цими суб'єктами інших правил поведінки на власний розсуд.
Разом з тим, дія ст. 10 та 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» положеннями Закону № 305 не обмежена, а приписи Прикінцевих та перехідних положень Закону № 305 щодо призначення т.в.о. Директора Державного бюро розслідування Президентом України виконували тимчасову роль, коли реалізація положень ст. 10 та 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» була неможлива, з огляду на одночасне дострокове припинення повноважень керівництва Державного бюро розслідування (Директора та його заступників).
Відтак після звільнення т.в.о. Директора Державного бюро розслідування, у зв'язку з відсутністю Першого заступника Державного бюро розслідування на виконання вимог ч. 1 ст. 10 та ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідування приступив заступник Директора Державного бюро розслідування - Соколов О.В .
Таким чином, заступник Директора Державного бюро розслідування Соколов О.В. приступивши до виконання повноважень Директора Державного бюро розслідування, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України «Про Державне бюро розслідувань», з урахуванням вимог інших нормативно правових актів.
З огляду на таке, позовна вимога про заборону заступнику Директора Державного бюро розслідування Соколову О.В. виконувати обов'язки Директора Державного бюро розслідування, як похідна, також не підлягає задоволенню.
На думку суду, відсутні будь-які фактичні передумови та правові підстави для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання відсутності у заступника Директора Державного бюро розслідування Соколова О.В. компетенції (повноважень) виконувати обов'язки Директора Державного бюро розслідування.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України (п. 1 резолютивної частини рішення № 6-зп від 25.11.1997; п. 1 резолютивної частини рішення № 9-зп від 25.12.1997; та п. 1 резолютивної частини рішення № 19-рп/2011 від 14.12.2011).
У рішенні № 19-рп/2011 від 14.12.2011 Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Отже, системне тлумачення ст. 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що ч. 2 цієї статті гарантує "кожному" захист "своїх прав", які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано ч. 3, 5 та 6 ст. 55 Конституції України.
Тобто обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Особа не може скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що вважає, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.
До аналогічного правового висновку Верховний Суд дійшов в постановах від 30.01.2020 у справі № 826/25717/15, від 14.02.2020 у справі № 570/378/17, від 03.03.2020 у справі № 331/5314/16-а.
Зокрема, в постанові від 30.01.2020 у справі № 826/25717/15 Верховний Суд зауважив, що оскаржувані дії або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин. При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Водночас, в постанові Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 140/13065/21 в межах аналізу вимог п. 9 ч. 5 ст. 160 КАС України зазначено, що порушення вимог закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача.
Натомість, у ОСОБА_1 відсутнє будь-яке обґрунтування порушення його особистих прав або законних інтересів в.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколовим О.В., зокрема не зазначено, яким актом, дією або бездіяльністю заступника Директора Державного бюро розслідувань Соколова О.В. , під час виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідувань порушено чи можуть бути порушені його права чи інтереси.
За відсутності обґрунтування порушеного права у позивача не виникає право на судовий захист, а суд об'єктивно позбавлений можливості забезпечити ефективний спосіб захисту, який був би спрямований на відновлення таких прав у випадку задоволення позовних вимог.
Ураховуючи відсутність порушення прав та законних інтересів позивача, недоведеність останнім протилежного, наявні самостійні та достатні підстави для відмови у задоволенні цього позову.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в рішення у справі "Серявін та інші проти України": згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain).
Відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Головенко О.Д.