12 листопада 2024 року Справа №826/17562/14
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтович І.І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора ,
Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону,
про визнання протиправним наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії,
В листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із позовом до Офісу Генеральної прокуратури України (далі - відповідач-1), Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (далі - відповідач-2), у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить:
1. Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) від 23.10.2014 №1500-к від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Центрального регіону України у зв'язку з припиненням трудового договору за п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
2. Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді першого заступника військового прокурора Центрального регіону України з 24 жовтня 2014 року.
3. Стягнути із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (вулиця Петра Болбочана, 8, місто Київ, 01014, код ЄДРПОУ 38347014) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 до моменту поновлення судом на публічній службі відповідно до вимог ч.2 ст. 235 КЗпП України, ст. 27 Закону України «Про оплату праці», п. п. 2, 5, 8, 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, а саме:
середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 31.12.2023 року в сумі 3085 948,8 грн.;
середній заробіток за час вимушеного прогулу у 2024 році, виходячи із середньоденної заробітної плати позивача в розмірі 784,55 грн., до моменту винесення судом рішення у даній справі включно.
4. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді першого заступника військового прокурора Центрального регіону України з 24 жовтня 2014 року.
5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (вулиця Петра Болбочана, 8, місто Київ, 01014, код ЄДРПОУ 38347014) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
Позиції сторін
Позивач вказує, що у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 послідовно обіймав посади старшого помічника військового прокурора Центрального регіону України з питань організації роботи та контролю виконання - з жовтня 2004 року по січень 2011 року, першого заступника військового прокурора Центрального регіону України - з січня 2011 року по серпень 2012 року, першого заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері - з серпня 2012 року по серпень 2014 року, з 28 серпня по 23 жовтня 2014 року обіймав посаду першого заступника військового прокурора Центрального регіону України.
Наказом від 23.10.2014 №1500к звільнено з посади першого заступника військового прокурора Центрального регіону України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Позивач застосовуючи серед іншого положення ст. 8-1 КЗпП України, ст. 5 та ст. 7 Конвенції Міжнародної організації праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, Європейської соціальної хартії ратифікованої Україною 14.09.2006, ст.ст. 21, 23, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року наполягає, що головною гарантією від незаконного звільнення є те, що підстави припинення трудових відносин вичерпно перелічені в законодавстві.
Позивач вважає, що підпункт 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону суперечить правилам міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, тому в даному випадку при вирішенні питання подальшої трудової діяльності особи відповідно до ст. 8-1 КЗпП України підлягають застосуванню норми міжнародних угод.
У випадку його звільнення з посади принципи проведення люстрації і міжнародні норми щодо прав людини порушені, посаду старшого помічника військового прокурора з питань організації роботи та контролю виконання обіймав ще з 2004 року, безпосередньо виконував свої прямі обов'язки, направлені виключно на захист інтересів громадян та держави, просування по службі на керівні посади відбувались з часів чотирьох президентів, зауважує, що він не є «ставлеником режиму ОСОБА_2 », не виконував жодного наказу направленого на підрив основ національної безпеки і оборони України, протиправне порушення прав і свобод громадян, а також наказів, що спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_3 .
Законом України «Про очищення влади» фактично установлено додаткову підставу для припинення трудових відносин як звільнення керівника самостійного підрозділу на підставі люстрації уз в'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої ст. 3 даного Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян, які своїми діями та прийнятими рішеннями вчинили відповідні дії. Наполягає, що питання про звільнення з посади можливо ставити лише після проведення належної перевірки та встановлення фактів здійснення особою заходів (та/або сприйняття їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президента України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Відповідач належних доказів для застосування до нього люстрації не має, довідка про результати вивчення особової справи, як підстава для видання спірного наказу, не є належним доказом.
ОСОБА_1 зазначає, що враховуючи положення ст.ст. 12, 13, 47 Закону України «Про прокуратуру» його посади у визначений законодавством період не підпадали під дію та застосування вимог ч. 3 ст. 1 та п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади, та додав, що враховуючи п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», звільнення має бути ініційовано військовим прокурором на підставі відомостей особової справи військового прокурора шляхом надсилання відповідних документів до Генерального прокурора України, як керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення з посади. Листом за вих.№11-1555 вих-786 окв-14 Генеральний прокурор України доручив прокурорам обласного рівня, у тому числі військовому прокурору Центрального регіону України, провести відповідну роботу щодо вивчення особових справ підпорядкованих працівників, визначити осіб які підпадають під заборону згідно ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» та провести процедуру звільнення за наявності відповідних підстав. Натомість, військовим прокурором Центрального регіону України на адресу Генерального прокурора листом за вих.№11/558 вих.-14 від 21.10.2014 проінформовано про відсутність таких осіб, щодо яких застосовується заборона зазначена в ч. 3 ст.1 Закону України «Про очищення влади».
Наказ про звільнення позивач вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки він суперечить принципам 4, 8, 12 та 13 Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 1996 року, ст.ст. 3, 8, 21, 22, 24, ч. 2 ст. 38, ст.ст 43, 55, 58, ч. 2 ст. 61 Конституції України, положенню ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», ст. 46-2 Закону України «Про прокуратуру», ст. 2, ст. 4 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» ратифікованої Україною 04.08.1961, наполягає, що звільнення відбулось у порушення вимог Конституції України, міжнародних норм, та у спосіб, який нею не передбачений. Наказом про звільнення порушено конституційні принципи рівності громадян перед законом та індивідуального характеру юридичної відповідальності, порушено право на працю та доступ до державної служби, інформація щодо звільнення за пп. 2 п. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про очищення влади» внесена до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
Просить скасувати наказ про звільнення, поновити на посаді першого заступника військового прокурора Центрального регіону України, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, застосовуючи ч. 2 ст. 235 КЗпП України, положення пунктів 5, 8, 10, Порядок №100 та методику розрахунку враховуючи висновки Верховного Суду викладені у постанові від 16.08.2023 у справі №826/6779/15, постанов зокрема, від 12.08.2020 у справі №2-а-3279/10/1970, від 11.02.2021 у справі №814/197/15, від 16.08.2023 у справі №826/6779/15 розрахунок середньої заробітної плати з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів прокурорів враховуючи середньоденну заробітну плату в розмірі 784,55 грн. по день винесення судового рішення, допустити рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць до негайного виконання.
Відповідач -1 Офіс Генеральної прокуратури, застосовуючи положення п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону зазначає, що оскільки ОСОБА_1 сукупно більше одного року (3 роки 0 місяців 26 днів) обіймав посади, визначені п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 1500к його звільнено з посади першого заступника військового прокурора Центрального регіону України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
Відповідач-1 щодо доводів позивача про те, що його звільнено без встановлення підстав та його вини у вчиненні конкретних правопорушень, зазначив, що звільнення ОСОБА_1 відбулося зважаючи на те, що вказані норми Закону є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у визначений Законом строк. При цьому Законом не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону. Закон не передбачає вимог щодо обов'язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб для вирішення питання про їх звільнення на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посадах, які віднесено до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України» (п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону).
Відповідач-1 вважає безпідставними доводи про те, що його посада не входить до переліку посад передбачених п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, враховуючи те, що вказаний Закон оперує, зокрема, поняттям «керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України в АРК, областях, містах Києва та Севастополі, відповідно, враховуючи положення Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» поняття «територіальний орган» застосовується до органів виконавчої влади обласного рівня (АРК, міста Києва та Севастополя). Вказуючи на ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» до військових прокурату належить Головна військова прокуратура на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури, військові прокуратури регіонів на правах обласних, військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів. Відповідно, військові прокуратури входять до єдиної системи органів прокуратури України та єдиними в системі органів прокуратури є штатно-посадові категорії посад, у тому числі у військових прокуратурах. Зокрема, посада першого заступника військового прокурора регіону, яка є адміністративною посадою, відноситься до загальної категорії заступник керівника органу прокуратури. Таким чином, посади першого заступника прокурора Центрального регіону з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, першого заступника військового прокурора Центрального регіону України відповідають визначеному у Законі поняттю «заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».
Щодо доводів про невідповідність Закону Конституції України не заслуговують на увагу, оскільки повноваженнями визнавати закон чи окремі його положення такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), наділений єдиний орган Конституційний Суд України. Жодних рішень з приводу Закону України «Про очищення влади» зазначеним органом не приймалось.
Щодо доводів про застосування міри юридичної відповідальності, вказує на те, що юридична відповідальність - це вид відповідальності, що полягає в застосуванні державою до правопорушника певних заходів примусу, передбачених санкціями правових норм. Юридична відповідальність класифікується за чотирма основними видами на підставі належності до правової галузі та виду правопорушення, з яким вона пов'язана, а саме: кримінальна, адміністративна, цивільна та дисциплінарна відповідальність. Лише наявність складу правопорушення є підставою для юридичної відповідальності. Для кожного виду відповідальності передбачено конкретні види правопорушення, за які особа несе відповідальність, а також визначені конкретні суб'єкти такої відповідальності. І тільки здійснення передбаченого законом правопорушення тягне за собою юридичну відповідальність. Люстрація згідно з ч. 1 ст. 1 Закону № 1682-VII є встановленою цим Законом або рішенням суду забороною окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Відповідач-1 відмітив, що у даному випадку не перевірялися факти здійснення позивачем правопорушень, а підстави, передбачені п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, за своєю суттю не є видом будь-якого стягнення.
Щодо вимог про стягнення середнього заробітку, вказує на положення Порядку №100, висновки Верховного Суду, серед інших, у постанові від 04.11.2021 у справі №640/537/20, від 21.09.2022 у справі №826/17808/14, постанову КМУ №1155 та рішення Конституційного Суду від 26.03.2020 №6-р/2020, Закону №113-ІХ, постанови КМУ №505, а також постанови Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 120/1674/21-а, від 05.04.2023 у справі №160/21426/21, від 30.06.2021 у справі №826/17798/14, відмічає, що розрахунок середнього заробітку має застосовуватись в день винесення судового рішення про поновлення на роботі та визначати розмір виплат за нормами, які діють на час проведення такого розрахунку, та враховуючи законодавство про прокуратуру виплата заробітних плат прокурорам, що не були переведені за наслідками атестації, здійснювалась за чинною постановою КМУ №505. Та, оскільки працюючі прокурори регіональних прокуратур, які не призначені до обласних прокуратур продовжують отримувати заробітну плату відповідно до постанови КМУ №505, то застосовувати коефіцієнт підвищення посадового окладу згідно ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» при розрахунку ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 до 31.12.2023 підстав не має. Постанова КМУ №505 є чинною, не визнана такою що суперечить чинному законодавству. При розрахунку вважає, що слід застосовувати довідку від 17.10.2023 №21-53вих-23 із визначеним розміром середньоденної заробітної плати 784,55 грн. та навівши свої розрахунки, вважає, що загальна кількість робочих днів у період з 24.10.2014 до 31.12.2023 становить 2306 робочих днів, у зв'язку з чим сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу становить 1 809 172,30 грн. (784,55 грн. х 2306 робочих дні).
Відповідно, відповідач-1 вважає спірний наказ від 23.10.2004 №1500к таким, що виданий Генеральним прокурором України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України «Про прокуратуру», «Про очищення влади».
Відповідач-2 Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону покликаючись на ч. 3 ст. 1, ст. 2, п.п. 7 та 8 ч. 1, ч.ч. 3, 5, 6, 7 ст. 3, ч. 1 ст. 4 Закону України «Про очищення влади» зазначає, що дані норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Закон у цій частині не передбачає жодних застережень чи виключень, які б слугували підставою для заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII, як і не передбачає встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, доведення їх вини у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_3 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод громадян, для вирішення питання про їх звільнення на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
Застосовуючи вимоги п. 15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. ч. 3, 4 ст. 1 Закону № 1682-VII, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, згідно якого в разі виявлення відповідальним структурним підрозділом відомостей щодо застосування до особи, яка підлягає перевірці заборони, передбаченої п. 14 Порядку, керівник органу не пізніше ніж на третій день з дня виявлення таких відомостей приймає рішення про звільнення такої особи, зазначає, що позивач у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав посади, визначені п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII, що стало підставою для його звільнення. Відповідно наказом від 23.10.2014 №1500к ОСОБА_1 звільнено з посади.
Відповідач-2 вважає спірний наказ правомірним та таким, який виданий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством, з дотриманням встановленої процедури та з урахуванням всіх обставин.
Щодо вимог про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, відповідач-2 у відповідній частині підтримав позицію відповідача-1 Офісу Генерального прокурора.
Стосовно вимоги про допущення рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимішеного прогулу до негайного виконання, відповідач-2 вказує на відсутність боргового обов'язку перед позивачем.
Вчинені процесуальні дії у справі
13.11.2014, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі, призначено попереднє судове засідання.
24.11.2014, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва закінчено підготовче провадження у справі №826/17562/14.
22.01.2015, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва вирішено звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України Про очищення влади положенням Конституції України, а саме: пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України Про очищення влади положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
22.01.2015, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відповідно до п. 4 ст. 2 ст. 156 КАС України зупинено провадження у справі № 826/17562/14 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України Про очищення влади Конституції України, питання щодо чого порушено ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2015 року.
11.01.2022, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва за статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України поновлено провадження у справі № 826/17562/14, подальший розгляд справи вирішено здійснювати одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, розгляд справи ухвалено продовжувати з належною назвою відповідача - Офіс Генерального прокурора відповідно до актуальної назви державної організації за кодом ЄДРПОУ 00034051.
Відповідно до Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-ІХ ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа надіслана до Київського окружного адміністративного суду за належністю.
06.07.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 06.07.2023 справа розподілена судді Войтович І.І.
20.07.2023 ухвалою суду адміністративну справу прийнято до провадження розгляд визначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
11.12.2023 до суду надійшов відзив від відповідача.
11.12.2023 та 18.12.2023 до суду надійшли клопотання від позивача та відповідача про призначення справи в судове засідання із зазначенням п. 1 ч. 6 ст. 12 Кодексу адміністративного судочинства України.
18.12.2023 позивач подав до суду заяву про уточнення позовних вимог.
12.02.2024, розглянувши заяви позивача та відповідача про призначення справи в судове засідання, суд своєю ухвалою перейшов до розгляду адміністративної справи №826/17562/14 за правилами загального позовного провадження, та призначив підготовче засідання на 28 березня 2024 року о 10:00 год.
Також, ухвалою суду вирішено подану позивачем заяву про уточнення позовних вимог, враховано, що позивач змінює процесуальний статус третьої особи в даній справі, вказуючи її відповідачем, зазначає про обставини правонаступництва, уточнив відповідно позовні вимоги, у зв'язку з чим, заява позивача про уточнення позовних вимог визначена до розгляду та вирішенню в підготовчому судовому засіданні.
28.03.2024 в підготовче судове засідання прибули сторони по справі, представник відповідача та третьої особи заявили клопотання про оголошення перерви з метою надання останнім часу для ознайомлення із заявою про уточнення позовних вимог.
Суд задовольнивши клопотання представника відповідача та третьої особи, відклав розгляд справи на 30.04.2024 о 13:15 год.
29.03.2024 позивач подав до суду заяву про уточнення позовних вимог разом з орієнтовним розрахунком суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
12.04.2024 до суду надійшли пояснення від третьої особи.
25.04.2024 від Офісу генерального прокурора до суду надійшов відзив на заяву позивача про уточнення позовних вимог, у якому відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Судове засідання призначене на 30.04.2024 о 13:15 год знято з розгляду у зв'язку з перебуванням судді у відпустці.
Наступна дата судового засідання визначена на 12.06.2024 о 10:30 год про що сторони повідомлені належним чином.
За наслідками проведених підготовчих дій у справі, ухвалою суду від 12.06.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 24.07.2024 року о 09:30 год.
24.07.2024 в ході проведення судового засідання, за участю представників сторін, судом встановлено необхідність у визначенні процесуального статусу третьої особи у справі враховуючи, що позивач наполягає на заміні вказаної третьої особи на відповідача - Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Центрального регіону.
За відсутності заперечень сторін по справі, суд порадившись на місці ухвалив повернутись на стадію підготовчого провадження, та призначити підготовче засідання на 26.07.2024 року о 10:00 год.
26.07.2024 до суду прибули представники по справі.
У підготовчому судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини ухвали суду від 26.07.2024, задоволено клопотання позивача, замінено статус третьої особи Військової прокуратури Центрального регіону України - на другого відповідача Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону, та призначено підготовче судове засідання на 08.08.2024 року об 11:00 год.
05.08.2024 від представника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
08.08.2024 ухвалою суду за участю у підготовчому судовому засіданні позивача, та представника відповідачів Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, закрито підготовче провадження; призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 07 жовтня 2024 року о 09:30 год.
07.10.2024 в судове засідання прибули позивач ОСОБА_1 , представник позивача Лисий М.І., представники відповідачів Бублієв Д.О., Мамедов Р.Г.
Позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали та позов просили задовольнити.
Представники відповідачів проти позову заперечували, в задоволенні позову просили суд відмовити.
За відсутності заперечень сторін по справі, судом на місці ухвалено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів, враховуючи встановлені позиції сторін, наведені ними доводи та подані до суду докази.
Встановлені обставини судом
ОСОБА_1 проходив службу в органах прокуратури, відповідно до довідки за підписом начальника відділу по роботі за кадрами військової прокуратури Центрального регіону України старшого радника юстиції с. Шекшевич від 24.10.2014, та безпосередніх наказів, наявних у справі:
З травня 1997 р. по вересень 1997 р. - слідчий військової прокуратури Полтавського гарнізону Центрального регіону України;
З вересня 1997 р. по травень 1998 р. - старший слідчий військової прокуратури Полтавського гарнізону Центрального регіону України;
З травня 1998 р. по січень 1999 р. - старший помічник військового прокурора Полтавського гарнізону Центрального регіону України;
З січня 1999 р. по жовтень 2004 р. - заступник військового прокурора Полтавського гарнізону Центрального регіону України;
З жовтня 2004 р. по січень 2011 р. - старший помічник військового прокурора Центрального регіону України (з питань організації роботи і контролю виконання);
З січня 2011 р. по серпень 2012 р. - перший заступник військового прокурора Центрального регіону України (наказ Генерального прокурора України №70к від 26.01.2011);
З 15 серпня 2012 р. по серпень 2014 р. - перший заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері (наказ Генерального прокурора №946к від 08.08.2012);
З 23 серпня 2014 р. по 23 жовтня 2014 р. - перший заступник військового прокурора Центрального регіону України (наказ Генерального прокурора №1223к від 28.08.2014).
Згідно довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» за підписом начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури ОСОБА_4 від 22.10.2014 вбачається, що за результатами вивчення встановлено, що у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 0 місяців 26 днів) посади, які віднесені до категорії "керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України":
перший заступник військового прокурора Центрального регіону України - з 26.01.2011 по 14.08.2012;
перший заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері - з 15.08.2012 по 22.02.2014.
Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №1500-к від 23 жовтня 2014 року звільнено ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Центрального регіону України у зв'язку з припиненням трудового договору за п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Підстава зазначена: довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із наказом про звільнення позивач звернувся до суду із даним позовом за захистом порушених прав та інтересів.
Застосовано судом норми права та висновки суду
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зокрема, в силу ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 826/15741/18, з метою безумовного дотримання конституційного принципу, визначеного у статті 129 Конституції України, в частині третій статті 2 та статті 9 КАС України закріплено, що до основних засад (принципів) адміністративного судочинства належить, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Загалом принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.
Принцип змагальності судового провадження охоплює собою право особи, крім можливості подавати власні докази, знати про існування всіх представлених доказів та пояснень іншими учасниками справи, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду, мати можливість знайомитись з матеріалами справи та робити з них копії, а також володіти відповідними знаннями (залучати професійного представника) та змогу коментувати представлені докази та пояснення у належній формі та у встановлений час.
Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття "право на справедливий суд", що гарантоване Конвенцією.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вказана норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 КАС України).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно статті 22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до положень статті 38, частини 1, 2 статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку.
Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абзац 4 пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення).
Рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абзац 4 пункт 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
У рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за №7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини 1 статті 92 Конституції України) .
Згідно статті 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-XII, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.
Згідно пункту 7-2 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади».
Відповідно до преамбули Закону України «Про очищення влади» № 1682-VII, який набрав чинності 16 жовтня 2014 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
За визначенням частини 1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Відповідно до частини 3, 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Особи, зазначені у частинах третій, п'ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п'яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.
Статтями 2, 3 наведеного Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.
Згідно підпункту 7 частини 1 статті 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо, зокрема, посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.
Відповідно до пунктів 1 та 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року:
керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції;
керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Згідно з пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Згідно наказу Генерального прокурора України № 1500к від 23.10.2014 позивача звільнено із займаної посади першого заступника військового прокурора Центрального регіону України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
Тобто, позивача звільнено з посади саме з підстав обіймання останнім у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року сукупно не менше одного року посади (з серпня 2012 року по серпень 2014 року, з серпня 2014 року по жовтень 2014 року), передбачені пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», на чому наполягають відповідачі.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи ОСОБА_1 з 15 серпня 2012 року по 23 серпня 2014 року призначений на посаду першого заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері згідно наказу Генерального прокурора №946к від 08.08.2012 та з 23 серпня 2014 року по 23 жовтня 2014 року призначений першим заступником військового прокурора Центрального регіону України згідно наказу Генерального прокурора №1223к від 28.08.2014.
Суд враховує та вважає необхідним зазначити наступне.
Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Частинами першою-другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Відповідно до частин першої-другої 1 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
Суд зазначає, що положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Відтак, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».
Доводи позивача про те, що його посада не відноситься до таких (п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади»), яка підлягає перевірці, суд вважає необґрунтованою враховуючи положення ст. 13 Закону України «Про прокуратуру», яка передбачає, що до військових прокурату належить Головна військова прокуратура на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури, військові прокуратури регіонів на правах обласних, військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів. Військові прокуратури входять до єдиної системи органів прокуратури України та єдиними в системі органів прокуратури є штатно-посадові категорії посад, у тому числі у військових прокуратурах. Посада першого заступника військового прокурора регіону, яка є адміністративною посадою, відноситься до загальної категорії заступник керівника органу прокуратури, у зв'язку з чим, посади першого заступника прокурора Центрального регіону з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, першого заступника військового прокурора Центрального регіону України відповідають визначеному у Законі поняттю «заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України». Лист військового прокурора Центрального регіону України за вих.№11/558 вих.-14 від 21.10.2014 з інформуванням того що відсутні особи, щодо яких застосовується заборона зазначена в ч. 3 ст.1 Закону України «Про очищення влади», не є підставою для скасування спірного наказу в даній справі враховуючи підстави, мету проведення люстрації вказаним Законом.
Суд зазначає, що підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства у суду є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини 2 статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.
Заборона перебування на посадах, визначених в частині 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина 2 статті 1 Закону «Про очищення влади»), що, на думку суду, вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину 2 статті 61 Конституції України.
Більш того, суд зазначає, що положення пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України та статті 3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями статті 1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов'язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
При цьому, при застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади» мало б бути з'ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.
В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.
Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною 1 статті 62 Конституції України.
Таким чином слідує, що фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
Суд наголошує на тому, що приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Наведене в сукупності свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в будь-якому разі не відповідає частині 3 статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів, зокрема, Закону України «Про очищення влади» не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, а саме, осіб, які перебувають на публічній службі, та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відтак, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії), а саме статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, встановлено про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункті «а» частини 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року №111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17 липня 97 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).
У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року №57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації.
Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. пункт 115 вказаного рішення).
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. пункт 25 «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16 грудня 1992 року.
У висновку, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. пункт 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява №50222/99, пункт 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, пункт 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (), заява № 49382/06, пункт 48, ECHR 2012 (витяги)).
Суд вважає за необхідне наголосити, що відповідачами не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-яких дій чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, та оскаржуваний наказ Генерального прокурора України №1500к від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з відповідної посади базується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, тобто, є таким що порушує закріплені Конституцією права позивача та підлягає скасуванню.
Також, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_6 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду. Також, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2, рішення Конституційного Суду 2010 р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану . Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_7 .
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстаційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_6 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, а оскільки рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» є судовою практикою та прийняте саме щодо держави України, а відтак суд не може її не враховувати.
У висновку суду, спірний наказ не відповідає вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України, є протиправним та підлягає скасуванню.
Як згадано судом вище за статтею 43 Конституції України держава гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться і в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11). У цьому рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд звертає увагу, що визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії (розпорядження про звільнення) має наслідком його недійсність з моменту прийняття. Тобто такий акт індивідуальної дії від моменту прийняття не породжує жодних правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його скасуванням.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній посаді.
Вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду викладених у постановах від 31.05.2021 у справі № 840/3202/18, від 06.07.2021 у справі № 640/3456/20, від 06.07.2021 у справі № 640/1627/20.
Відповідно до 2.27 наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за №110 «Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається, на підставі чого внесено запис, - наказ (розпорядження), його дата і номер. Днем звільнення вважається останній день роботи.
Враховуючи наведене, належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача поновити його на попередній займаній посаді, з якої його було звільнено та за таких обставин, враховуючи скасування судом наказу №1500к від 23.10.2014 ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі на посаді першого заступника військового прокурора Центрального регіону України з 24.10.2014, з наступного робочого дня після звільнення.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню (ч. 9 ст. 235 КЗпП України).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Враховуючи вказане, суд вважає за необхідне звернути рішення до негайного виконання в частині поновлення позивача на посаді з 24.10.2014.
Також, частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13 березня 2018 року справа №2а-11888/10/1370 та від 05 листопада 2019 року у справі №2а-2243/11/1370.
Суд враховує, що ОСОБА_1 на момент звільнення перебував у трудових відносинах з військовою прокуратурою Центрального регіону України.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про прокуратуру» обласні прокуратури входять до системи прокуратури України. При цьому вони є розпорядниками нижчого рівня, які самостійно приймають рішення щодо фінансових зобов'язань в межах виділених їм бюджетних повноважень та здійснюють їх облік.
У зв'язку з проведенням організаційних заходів в органах прокуратури згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих акті України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури, від 19.09.2019 №113-ІХ, Закону України «Про прокуратуру» №1697, враховуючи накази Офісу Генерального прокурора від 05.02.2020 № 66, від 03.09.2020 № 410, від 08.09.2020 № 414, від 17.03.2023 № 74, правонаступником Військової прокуратури Центрального регіону України на даний час є Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону (код ЄДРПОУ 38347014) (на правах обласної прокуратури), проти чого сторони у справі не заперечували.
Відповідно, середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати працівника, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі - Порядок №100).
Згідно з п. 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до п. 2 Порядку 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з п. 5 Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
За п. 10 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України від 28 грудня 2014 року №76-VІІІ "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (набрав чинності 01.01.2015) установлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, прокурорів, працівників державних органів (крім Національного антикорупційного бюро та Національного агентства з питань запобігання корупції) та інших бюджетних установ, працівників Національного банку України, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі).
Положеннями Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (28.03.2015 набрав чинність) визнано таким, що втратив чинність, пункт 10 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України».
Тобто, обмеження максимального місячного розміру заробітної плати, встановлені п. 10 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», діяли лише три місяці.
Відповідно до п. 10 Порядку № 100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.
Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
У пункті 38 постанови від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, Верховний Суд, скасовуючи судові рішення, звернув увагу судів першої та апеляційної інстанції на необхідність суворого дотримання положень пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, згідно з яким, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.
Вказані висновки суду узгоджуються із правовими висновкам сформованими Верховним Судом у постановах від 16.08.2023 у справі № 826/6779/15, від 25.01.2023 у справі № 826/17614/14, від 04.09.2024 №826/20158/14.
Відповідно, слід врахувати наступне.
Згідно довідки Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону від 17 жовтня 2023 року № 21/53вих-23 вбачається, що за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням: серпень 2014 року (20 робочих днів) - 14 680,89 грн.; вересень 2014 року (22 робочих дні) - 18 270,00 грн. Середня заробітна плата ОСОБА_1 становить 16 867,83 грн (14 680,89 грн + 18 270,00 грн). Середня кількість робочих днів визначена - 21,5.
Відповідно, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 , яка обчислена, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи та числа робочих днів, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», складає 784,55 грн.
Сторони у справі не заперечують щодо визначеного середньоденного розміру заробітної плати ОСОБА_1 у розмірі 784,55 грн.
На день звільнення позивача розмір посадових окладів прокурорів визначався постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Зокрема, відповідно до Схеми посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур, яка є Додатком 2 до вказаної постанови, посадовий оклад прокурора, який обіймає посаду першого заступника військового прокурора Центрального регіону України, становить 3108 грн.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09.12.2015 №1013 (далі - Постанова № 1013) установлено, що у межах видатків на оплату праці, затверджених у кошторисах органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, прокуратури та інших органів, за рахунок виплат, пов'язаних з індексацією, надбавок, доплат, премій підвищуються на 25 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено, у тому числі постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Згідно з пунктом 6 цієї Постанови №1013 передбачено, що вона набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 01 грудня 2015 року.
Відповідно, перше підвищення посадового окладу позивача відбулося з 01 грудня 2015 року, коефіцієнт якого склав 1,25 [(3108*25%)/3108].
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505» (далі - Постанова №657), яка набрала законної сили 06 вересня 2017 року, змінено розміри посадових окладів прокурорів, зазначених у додатку 2 до постанови №505 «Схема посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур». Відповідно до якої розмір посадового окладу першого заступника військового прокурора Центрального регіону України становить 8870 грн.
Таким чином, з 06 вересня 2017 року відбулося друге підвищення посадового окладу позивача, коефіцієнт якого становить 2,85 (8870/3108).
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ (далі - Закон №113-1Х), який передбачав низку новел до Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697- VII «Про прокуратуру», зокрема щодо розміру оплати праці прокурорів.
16 січня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів».
Пунктом 6 Постанови №1155 визначено, що для прокурорів, умови оплати праці, яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Відповідно, прокурори, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, обласні, окружні прокуратури отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови №505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно з Постановою №1155 та статтею 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру».
Щодо обчислення коефіцієнту підвищення на підставі Постанови №1155 та/або статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру», слід зазначити, що Верховний Суд вже вирішував питання застосування пункту 10 Порядку №100 в контексті можливості обчислення коефіцієнту підвищення, виходячи з посадового окладу, встановленого для прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур і прирівняних до них прокуратур.
У постанові від 25.01.2023 у справі №826/17614/14 Верховний Суд зазначив, що середня заробітна плата прокурорів не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів, установлених Постановою № 1155 за відсутності факту успішного проходження ними атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.
Такий висновок Верховний Суд підтримав також, зокрема, у постановах від 01.12.2021 у справі № 640/26041/19, від 20.01.2022 у справі № 826/17709/14 та від 28.04.2022 у справі № 826/18143/14.
Відтак, коефіцієнт підвищення посадового окладу для цілей застосування пункту 10 Порядку №100 необхідно обчислювати виходячи з того посадового окладу, який отримував би позивач як прокурор (чи прирівняні до нього за посадою прокурори), будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили.
Суд зазначає також, що постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 (далі Постанова №1213), яка набрала чинності 12 грудня 2020 року, пункт 10 Порядку №100 виключено.
Згідно згаданої постанови Верховного Суду від 25.01.2023 у справі №826/17614/14 викладено правову позицію, відповідно до якої у зв'язку з виключенням пункту 10 Порядку №100 з 12 грудня 2020 року відсутні правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення для цілей обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Подібну правову позицію Верховний Суд неодноразово висловлював також у постановах від 04 листопада 2021 року у справі №826/6301/15, від 09 грудня 2021 року у справі №340/588/20, від 20 січня 2022 року У справі №826/17709/14, від 04 жовтня 2022 року №826/18033/14, від 08 листопада 2022 року №460/15639/21, від 29 листопада 2022 року № 826/17616/1, від 27 грудня 2022 року №826/18270/14, від 28 грудня 2022 року №826/4854/15, від 22 лютого 2023 року та від 14 вересня 2023 року у справах № 826/17709/14 та № 813/7874/14.
Враховуючи листи Міністерства соціальної політики України про розрахунок тривалості робочого часу за відповідний рік: від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13, від 09.09.2014 №10196/0/14-14/13, від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13, від 05.08.2016 №11535/0/14-16/13 (також роз'яснення), від 08.08.2018 №78/0/206-18, від 29.07.2019 №1133/0/206, від 12.08.2020 №3501-06/219, роз'яснення від 19.08.2021, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», слідує, що кількість робочих днів у 2014 році - 49, у 2015 році - 251, у 2016 році - 251, у 2017 році - 249, у 2018 році- 250, у 2019 році - 250, у 2020 році - 251, у 2021 році - 251, у 2022 році - 249, у 2023 році - 260, у 2024 році по 12.11.2024 (дата прийняття рішення судом) - 227 днів.
Відповідно:
з 24.10.2014 (наступний за днем звільнення день) по 30.11.2015 розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу має становити 217 320,35 грн. (49 робочих днів у 2014 році + 228 робочих днів у 2015 році = 277 робочих днів х 784,55 грн.);
з 01.12.2015 (Постанова №1013) по 05.09.2017 розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу має становити 432 483,18 грн. (23 робочих дні у 2015 році + 251 робочий день у 2016 році + 167 робочих днів у 2017 році = 441 робочий день х 784,55 грн. х 1,25);
з 06.09.2017 (Постанова №657) по 11.12.2020 (Постанова №1213) розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу має становити 1 831 257,38 грн. (819 робочих днів х 784,55 грн х 2,85);
з 12.12.2020 по 31.12.2023 розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу має становити 604 888,05 грн. (12 робочих днів у 2020 році + 250 робочих днів у 2021 + 249 робочих днів у 2022 році + 260 робочих днів у 2023 році = 771 робочий день х 784,55 грн.);
з 01.01.2024 по 12.11.2024 розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 178 092,85 грн. (227 робочих дні х 784,55 грн.).
Враховуючи вищезазначене, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 12.11.2024 становить 217 320,35 грн. + 432 483,18 грн.+ 1 831 257,38 грн. + 604 888,05 грн.+178 092,85 грн. = 3 442 134,66 грн. та вказана сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу 3 442 134,66 грн. підлягає стягненню з відповідача-2 Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону.
Суд зазначає, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача який підлягає стягненню із відповідача-2 є обґрунтованим в силу конституційних гарантій держави щодо захисту особи на працю, від незаконного звільнення, зважаючи на мету стягнення середньої заробітної плати при поновленні на посаді (відповідно до статті 235 КЗпП України), яка полягає саме у компенсації втраченого заробітку, який би отримував позивач як військовий прокурор будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили.
Така позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду викладені у постанові від 04.09.2024 у справі №826/20158/14.
Протилежних достатніх та обґрунтованих доводів зазначеному судом вище відповідачами до суду не надано.
Щодо доводів відповідача-1 стосовно визначення позивачу середнього заробітку враховуючи серед іншого висновки у постановах від 30.06.2021 у справі № 826/17798/14, від 21.09.2022 у справі № 826/17802/14, щодо п. 10 Порядку 100, постанов КМУ №505 та №1155, ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», суд застосовує висновки Верховного Суду викладені у постанові від 04.09.2024 у справі №826/20158/14, в якій Судом зазначено, що прокурори, зокрема Генеральної прокуратури України, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови № 505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (далі - Постанова № 1155) та статтею 81 Закону № 1697-VII. Верховний Суд зауважив, що виплата заробітної плати згідно з Постановою № 1155 і статтею 81 Закону № 1697-VII пов'язувалася із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).
Зважаючи на мету стягнення середньої заробітної плати при поновленні на посаді (відповідно до статті 235 КЗпП України), тобто компенсувати втрачений заробіток, Суд зазначив, що його розрахунок потрібно проводити на основі того посадового окладу (з урахуванням коефіцієнту підвищення, якщо таке було у розрахунковому періоді), який отримував би позивач як прокурор (чи прирівняні до нього за посадою прокурори), будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили (тобто в Генеральній прокуратурі України, а не в Офісі Генерального прокурора). У вимірі обставин справи і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже його туди з об'єктивних причин не переводили. Водночас прирівнювати посадовий оклад позивача до прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру (без попереднього проходження атестації як умови для переведення) суперечило б меті і вимогам Закону № 113-ІХ.
У вказаних постановах Верховним Судом також зазначено, що з набранням чинності Постанови № 1155 не всім прокурорам України одночасно збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону № 113-ІХ). Цей процес був триваючим, тож вочевидь виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітні плати відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до Постанови № 505 і Постанови № 1155).
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що середня заробітна плата прокурорів не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів, встановлених Постановою № 1155, за відсутності факту успішного проходження ними атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.
Відтак, доводи відповідача про те, що застосовувати коефіцієнт підвищення посадового окладу згідно ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» при розрахунку ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за спірний період підстав не має, суд вважає необґрунтованими.
Згідно з п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 74 КАС України).
Відповідно до ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування та питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).
Відповідачами належними та достатніми доказами не наведено та не спростовано.
Згідно ч. ч. 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно з вимогами пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Решта доводів сторін не впливають на висновки суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно положень ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач сплатив судовий збір за подання позову до суду (12.11.2014) у розмірі 73 грн., що підтверджується квитанцією наявною у справі №182 від 12.11.2014, та враховуючи положення п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, на час вирішення справи судом були уточнені позовні вимоги, виключено вимоги зобов'язального характеру щодо інформування Міністерства юстиції України про поновлення на посаді та відсутності підстав застосування заборон Законом України «Про очищення влади», підстави для повернення, розподілу сплаченого судового збору у суду відсутні.
Інших витрат до розподілу судом сторонами не заявлено.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України №1500-к від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Центрального регіону України у зв'язку з припиненням трудового договору за п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника військового прокурора Центрального регіону України з 24 жовтня 2014 року.
Стягнути із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (вулиця Петра Болбочана, 8, місто Київ, 01014, код ЄДРПОУ 38347014) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 12.11.2024 у розмірі 3 442 134,66 (три мільйони чотириста сорок дві тисячі сто тридцять чотири гривні 66 копійок) грн.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника військового прокурора Центрального регіону України з 24 жовтня 2014 року.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (вулиця Петра Болбочана, 8, місто Київ, 01014, код ЄДРПОУ 38347014) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Войтович І.І.