18 листопада 2024 рокуСправа №160/20792/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сластьон А.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: 01 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.09.2016 по 04.07.2024 року включно;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.09.2016 по 04.07.2024 в розмірі 506990,19 грн.
Позов обґрунтований тим, що на дату звільнення ОСОБА_1 зі служби відповідач не провів з ним повний розрахунок та не виплатив усіх належних сум. З метою відновлення порушеного права позивач звертався до суду. На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.05.2023 у справі №420/8462/23 відповідач виплатив 05 липня 2024 року індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 29.06.2016 у розмірі: 24066,45 грн.
З огляду на невчасну виплату указаної суми індексації, позивач вважає, що відповідач зобов'язаний виплатити йому середній заробіток у сумі 506990,19 грн. за весь час затримки виплати з моменту звільнення до дня фактичного розрахунку.
05.08.2024 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
07.08.2023 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов відзив на адміністративний позов, у якому відповідач проти заявлених позовних вимог заперечує. Вказує, що позивачем пропущено строк звернення до суду, оскільки про порушене право позивачу було відомо ще в 2023 році. З вимогою про нарахування та виплату середньої заробітної плати позивач до відповідача не звертався, що, на думку відповідача, свідчить про передчасність звернення до суду. Також, відповідач не погоджується зі здійсненим позивачем розрахунком середнього заробітку за час затримки виплат при звільненні. Вважає, що з урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (05.07.2024) до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
ОСОБА_1 , громадянин України, проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 в період з 30.09.2015 по 29.09.2026.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 29.09.2016 №225 позивача було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та знято з усіх видів забезпечення.
При звільненні зі служби 29.09.2016 позивачу не було виплачено грошове забезпечення у повному розмірі.
У лютому 2023 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо надання інофрмації про виплату індексації за період з 01.12.2015 по 03.09.2016.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 31.05.2023, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2023, у справі №420/8462/23 позов ОСОБА_1 задоволено частково:
-визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати в повному обсязі ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з 01.12.2015 по 29.09.2016 включно;
-зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 29.09.2016 включно, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум.
05.07.2024 на виконання рішення суду у справі №420/8462/23 Військовою частиною НОМЕР_1 виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 29.09.2016 на загальну суму 24 066, 45 грн.
Тобто, остаточний розрахунок із позивачем відбувся 05.07.2024, що не заперечується сторонами.
Позивач вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні повинен розраховуватися за період з 30.09.2016 (наступний день після звільнення) по 04.07.2024 (дата фактичного розрахунку).
При цьому, за період затримки розрахунку при звільненні з 30.09.2016 по 18.07.2022 повинна застосовуватися редакція статті 117 КЗпП України до 19.07.2022, а за період затримки після 19.07.2022 - редакція статті 117 КЗпП України, яка обмежує період розрахунку середнього заробітку 6 місяцями.
Також, позивач просить суд при розрахунку середнього заробітку за період з 30.09.2016 по 18.07.2022 застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, з урахуванням формули, наведеної у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Натомість, відповідач вважає, що з урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (05.07.2024) до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.17 ч.1 ст.4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних засадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Частинами 1, 4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
З матеріалів справи слідує, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 31.05.2023, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2023, у справі №420/8462/23 встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 з військової служби з ним не в повному обсязі проведено розрахунок. Зокрема, позивачу не нараховано та не виплачено індексацію грошового забезпечення за періоди з 01.12.2015 по 29.09.2016 включно.
Кошти за вказаним судовим рішенням у загальній сумі 24 066, 45 грн. були перераховані відповідачем на розрахунковий рахунок позивача 05.07.2024, що не заперечується сторонами та на підтвердження чого позивачем надана банківська виписка з карткового рахунку.
Суд враховує, що вищевказаними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 р. у справі № 822/3307/17.
Відповідно до ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з положеннями ст.177 КзПП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби), в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 (далі - Закон №2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку як при наявності, так і при відсутності спору про розмір належних сум, здійснюються не більш, як за шість місяців.
Тобто, починаючи з 19 липня 2022 року у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Таким чином, обов'язок роботодавця виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", а починаючи з 19 липня 2022 року період, за який з роботодавця може бути стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку, обмежений строком у шість місяців.
Визначаючись із застосовним до спірних правовідносин нормативним регулюванням щодо періоду, за який може бути стягнутий середній заробіток, з огляду на внесені до ст. 117 КЗпП України зміни, суд виходить з наступного.
Так, у Рішенні Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року №955-VIII зі змінами, від 12 липня 2019 року №5-р (I)/2019 зазначено, що Конституційний Суд України вважає, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.
У справі №6-уп/98 Конституційний Суд України зазначає, що з прийняттям нормативно-правового акту в новій редакції втрачають чинність норми акту в попередній редакції.
Приписами ст. 58 Конституції України також визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першоюстатті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи (абзаци перший - другий пункту 4 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідностіКонституції України (конституційності)Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (справа про податки) від 05.04.2001 N 3-рп/2001).
За змістом частини першої статті 58 Конституції України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування. Закон не має зворотної дії в часі, таким чином спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності.
Таким чином, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності.
Підставою для виникнення правовідносин є наявність юридичного факту. Юридичні факти - обставини, що виникають у житті певних суб'єктів, з настанням яких правові норми пов'язують суб'єктів, з якими норми права пов'язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач набув за наслідком розгляду справи №420/8462/23, коли судом був вирішений спір про право щодо належних позивачу при звільненні сум та встановлена протиправна бездіяльність відповідача в частині непроведення належного розрахунку при звільненні. Відтак, зобов'язання з виплати середнього заробітку виникло у відповідача та, відповідно, почали існувати правовідносини щодо реалізації права на отримання середнього заробітку не раніше дати вирішення судом спору про належні позивачу при звільненні суми.
Також, застосування в спірних правовідносинах статті 117 КзпП України в редакції до 19.07.2022 суперечило б меті, яка закладена законодавцем у зміст процедури відшкодування, передбаченої ст. 117 КЗпП, щодо компенсації працівникові майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, оскільки до набрання чинності Закону №2352-ІХ позивач взагалі не заявляв про наявність спору про право в частині належних йому при звільненні сум. Так, позивач був звільнений у вересні 2016 року, із заявою щодо надання інформації про виплату індексації за період з 01.12.2015 по 03.09.2016 звернувся до відповідача у лютому 2023 року, а до суду з позовною заявою щодо належної йому при звільненні суми індексації - у квітні 2023 року.
Також, суд враховує, що за умови наявності спору про належні при звільненні суми період нарахування середнього заробітку безпосередньо залежить від дій працівника, направлених на захист свого порушеного права. Верховний Суд не один раз вказував на те, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте, метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього.
Відтак, на думку суду, в спірних правовідносинах не повинна застосовуватися ст.117 КЗпП України в чинній на дату звільнення працівника редакції, оскільки до встановлення судом факту неналежного розрахунку при звільненні не почали існувати правовідносини, визначені ст.117 КЗпП України, а працівник, відповідно, не набув права на стягнення з відповідача середнього заробітку.
Також, в частині вибору редакції ст. 117 КЗпП України в спірних правовідносинах не має вирішального значення дата проведення фактичного розрахунку із позивачем за наслідком виконання рішення суду у справі про стягнення належних працівнику при звільненні сум.
Судом встановлено, що рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.05.2023 у справі №420/8462/23 набрало законної сили 04.10.2023 - після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 (далі - Закон №2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку при наявності спору про розмір належних сум здійснюються не більш, як за шість місяців.
Відтак, з огляду на те, що в даній справі рішення суду про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача належних йому виплат було прийнято після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року, відповідно право позивача на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із ним, та водночас обов'язок відповідача здійснення такого розрахунку, виникли також після набрання чинності згаданим Законом України №2352-IX від 01.07.2022 та викладу ст. 117 КЗпП у новій редакції.
Враховуючи вищенаведене та беручи до уваги положення ст. 117 КЗпП, чинної на час виникнення правовідносин між сторонами щодо обов'язку роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у разі непроведення виплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, суд приходить до висновку, що обґрунтованим є період затримки розрахунку із позивачем з 30.09.2016 по по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Матеріалами справи підтверджено, що позивача виключено з особового складу військової частини НОМЕР_1 з 29.09.2016, остаточний розрахунок з позивачем виплат, які мали були виплачені позивачу, а саме: індексації грошового забезпечення за періоди з 01.12.2015 по 29.09.2016 включно, проведено 05.07.2024.
Таким чином, враховуючи, що непроведення з вини відповідача розрахунку з позивачем у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш ніж за шість місяців, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення на підставі ст.117 КЗпП України.
Тому доводи позивача про протиправність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні включно є обґрунтованими.
Щодо визначення позивачем періоду нарахування та розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню за період з 30.09.2016 по 04.07.2024 включно в сумі 506990,19 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
День звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня (вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 821/1226/16).
Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підставі ст.116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі належні йому суми.
Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.09.2016 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 29.09.2016, отримавши розрахунок за час служби.
А тому строк затримки по виплаті грошового забезпечення слід рахувати з 30.09.2016, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після непроведення зазначених виплат.
Крім того, оскільки судом встановлено, що остаточний розрахунок з позивачем здійснено 05.07.2024, то останнім днем належного розрахунку слід вважати саме цю дату.
При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 у справі №813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.
Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100.
Абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами п.8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Судом встановлено, що відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 05.07.2024, виплативши на виконання рішення суду індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 29.09.2016 у сумі 24066,45 грн.
Згідно із наданими позивачем картками особового рахунку військовослужбовця за 2016 рік позивачу за липень 2016 року нараховано 12200,00 грн., за серпень 2016 року - 11425,81 грн.(нараховано у вересні 2016 року). Сукупна кількість календарних днів за цей період становить 62 дні.
Таким чином середньоденне грошове забезпечення позивача складає 381,06 грн. ((12200,00 грн. + 114252,81 грн.): 62 календарний день).
Затримка розрахунку при звільненні становить 2118 календарних днів (період з 30.09.2016 по 18.07.2022) та 718 днів (з 19.07.2022 по 05.07.2024).
Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-IX від 01.07.2022 (далі - Закон №2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму ст.117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (05.07.2024) та дати вирішення судом спору про належні позивачу при звільненні суми (04.10.2023 - дата набрання рішенням у справі №420/8462/23 законної сили), суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст.117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 30.09.2016, проте, не більш як за шість місяців, що становить 181 календарний день (з 30.09.2016 по 29.03.2017).
Із цього слідує, що середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні в межах визначеного ст.117 КЗпП України шестимісячного терміну становить 68971,86 грн. (381,06 грн. х 181 календарний день).
Суд не застосовує висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19, де сформульована правова позиція щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, оскільки судом проведено розрахунок у відповідності чинної норми статті 117 КЗпП України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ, якою встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
З урахуванням проведеного розрахунку, сума середнього заробітку є співмірною з несвоєчасно виплаченими сумами грошового забезпечення при звільненні зі служби.
Тому, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню, зокрема шляхом збов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.09.2016 по 29.03.2017 в розмірі 68971,86 грн. (сума вказана без утримання обов'язкових платежів та зборів).
Щодо висновків суду, викладених у постановах Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №380/19103/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22 та від 22.02.2024 у справі №560/831/23, на які позивач посилається у позові в обґрунтування своєї позиції.
Зазначені висновки є нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки у наведених справах право на стягнення з відповідачів середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачі набули до 19.07.2022 - до дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022. Так, у справах №380/19103/23, №560/9586/22 та №560/831/23 спір про право щодо належних позивачам при звільненні сум був вирішений судами до 19.07.2022. Відтак, і зобов'язання з виплати середнього заробітку виникло у відповідачів та, відповідно, почали існувати правовідносини щодо реалізації права на отримання середнього заробітку до 19.07.2022.
Натомість, в спірних правовідносинах у цій справі протиправна бездіяльність відповідача в частині непроведення належного розрахунку при звільненні встановлена після 19.07.2022 - після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022. Відтак, виплата середнього заробітку в цій справі за весь час затримки по день фактичного розрахунку повинна обмежуватися шістьма місяцями.
Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду.
Суд не приймає їх до уваги, з огляду на таке.
У підпункті 6 п. 2.2 рішення від 22 лютого 2012 року №4-рп/2020 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною 1 статті 77 КАС України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).
Підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Керуючись статтями 9, 72, 77, 143, 243-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.09.2016 по 29.03.2017.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код: НОМЕР_2 ) виплатити на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.09.2016 по 29.03.2017 у розмірі 68971,86 грн. (шістдесят вісім тисяч дев'ятсот сімдесят одна гривня вісімдесят шість копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя А.О. Сластьон