15 листопада 2024 рокуСправа №160/24782/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Рябчук О.С.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, -
13.09.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапортів ОСОБА_1 від 25.01.2023 року про звільнення з військової служби за підпунктом г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 за підпунктом г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив наступне. ОСОБА_1 було призвано на військову службу за призивом під час мобілізації та військову службу він проходить у військовій частині НОМЕР_1 . Позивачем на адресу військової частини було надано рапорти від 08.04.2024 р., від 12.05.2024 р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами. В рапортах позивач звертається до прямого командира про звільнення його з військової служби у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю ІІІ групи. До рапортів додавалися усі копії документів, підтверджуючих зазначений факт. Проте, відповідач не здійснив розгляд рапортів та не прийняв рішення за результатами розгляду, що, на думку позивача, є протиправною бездіяльністю.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначена справа розподілена судді О.С. Рябчук.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.09.2024 р. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи у письмовому провадженні.
Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.09.2024 р. витребувано у військової частини НОМЕР_1 рішення за результатами розгляду рапортів позивача та інформацію, який суб'єкт владних повноважень має повноваження на звільнення позивача з військової служби.
03.10.2024 року через підсистему Електронний суд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду від військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив проти позову. Відповідач проти позову заперечував, просив в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своєї позиції зазначив наступне. Позивачем по команді у травні 2024 року направлено рапорт про звільнення з військової служби, що зареєстровано в несекретному діловодстві військової частини НОМЕР_1 за вх. №13001/кп від 14.05.2024р.
Здійснивши правову експертизу поданого пакету документів на звільнення з військової служби начальник юридичної служби військової частини НОМЕР_1 майор юстиції ОСОБА_2 наклав 14 травня 2024 року візу “Погоджено». На підставі зазначеного, командир військової частини полковник ОСОБА_3 наклав резолюцію НВП (начальнику відділення персоналу) - опрацювати пакет документів.
На виконання вимог Закону №2232-ХІІ та Положення №1153 командир військовоїчастини НОМЕР_1 полковник ОСОБА_3 провів бесіду з лейтенантом ОСОБА_4 15 травня 2024 року щодо бажання звільнитися чи продовжити проходження служби, про що в присутності помічника командира з правової роботи - начальника юридичної служби майора юстиції ОСОБА_5 та начальника відділення персоналу штабу майора ОСОБА_6 складено аркуш бесіди від 15.05.2024 року.
За результатами бесіди командиром військової частини НОМЕР_1 полковником ОСОБА_7 направлено подання з клопотанням про звільнення лейтенанта ОСОБА_1 з військової служби у запас за статтею 26 частиною 4 пунктом 2 підпунктом “г» Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» - через сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
За результатами розгляду подання командира військової частини НОМЕР_1 з клопотанням про звільнення з військової служби начальником управління персоналу штабу військової частини НОМЕР_2 полковником ОСОБА_8 надано відповідь від 30.05.2024р. №501/3/1288, відповідно до якої у позивача лейтенанта ОСОБА_1 відсутні підстави для звільнення з військової служби та надіслано службові матеріали на звільнення за сімейними обставинами лейтенанта ОСОБА_1 для доопрацювання.
Рапорт від 08.04.2024, копію якого начебто долучено до позовної заяви, відсутній у військової частини НОМЕР_1 , відомості про реєстрацію такого рапорту у несекретному діловодстві військової частини НОМЕР_1 відсутні. Більше того, позивачем не долучено до матеріалів справи доказів про те, що такий рапорт було отримано військовою частиною НОМЕР_1 та зареєстровано у військовій частині, та що рапорт взагалі потрапляв на розгляд командиру військової частини НОМЕР_1 .
В зв'язку з наведеним, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.10.2024 р. залучено до участі у справі як відповідача-2 військову частину НОМЕР_2 .
22.10.2024 р. через підсистему Електронний суд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду від військової частини НОМЕР_2 надійшов відзив проти позову. Відповідач проти позовних вимог заперечував, просив в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування заперечень вказав про таке. Як вбачається з документів, долучених позивачем до позову, його дружині встановлена інвалідність ІІІ групи з підстав - загальне захворювання. Матеріали на звільнення ОСОБА_1 надійшли на адресу ОК «Захід» після 18.05.2024 року, тобто під час дії ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і
військову службу» в редакції, зміненій Законом України № 3633-IX від 11.04.2023 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набув чинності 18.05.2024 року.
Підстава для звільнення, яка зазначена позивачем для звільнення мала місце на момент подання ним рапорту, проте була відсутня в Законі на момент його отримання та розгляду уповноваженими особами ОК «Захід».
Вказані вище обставини свідчать, що з боку відповідачів не було допущено протиправної бездіяльності при розгляді документів на звільнення з військової служби за сімейними обставинами ОСОБА_1 . Документи були розглянуті та повернені заявнику (по команді).
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду 08.10.2024 р. було витребувано у військової частини НОМЕР_2 інформацію щодо рішення за результатами розгляду рапортів позивача.
На виконання ухвали суду від 08 жовтня 2024 про витребування у військової частини НОМЕР_2 рішення за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1
про звільнення, відповідачем у відзиві на позов повідомлено, що подання на звільнення позивача з військової служби з усіма матеріалами після розгляду повернуті у військову частину НОМЕР_1 , що підтверджується листом від 30.05.2024 вих. №501/3/1288 (подавався із відзивом військової частини НОМЕР_1 ). Інші документи у військовій частині НОМЕР_2 відсутні.
Додатково повідомлено, що військовою частиною НОМЕР_2 підготовлена та направлена додаткова відповідь заявнику про результати розгляду його матеріалів на звільнення, копія якої долучається.
27.10.2024 р. від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено наступне. Поданий позивачем рапорт по команді, з резолюцією командира батальйону ОСОБА_9 , від 08.04.2024 року, взагалі військовою частиною НОМЕР_1 не направлявся до військової частини НОМЕР_2 та рішення про звільнення протиправно не приймалося.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду 29.10.2024 р. було витребувано від військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 інформацію щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 08.04.2024 року та прийняте в межах компетенції рішення за результатами розгляду рапорту.
14.11.2024 р. відповідачем-1 надано пояснення щодо виконання вимог ухвали суду від 29.11.2024 р., в яких зазначено наступне. Доповідною запискою помічника командира бригади з правової роботи - начальника служби військової частини НОМЕР_1 майора юстиції ОСОБА_10 від 09 квітня 2024 року не погоджено пакет наданих документів для звільнення молодшого лейтенанта ОСОБА_1 з вмотивованою відмовою, а саме: “Відповідно наданої копії Довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААБ №592412 від 19 січня 2021 року, інвалідність громадянці ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_1 (дружина військовослужбовця від 14 березня 2024 року) - встановлено терміном до 01 листопада 2021 року (пункт 10 Довідки)».
Тобто, така довідка на момент подання рапорту не є належним та актуальним документом. Як вбачається з рапорту від 08.04.2024р., інших документів на підтвердження наявності інвалідності до рапорту позивач не долучив. Згідно пункту 5 Додатків до рапорту додано виключно довідку МСЕК серія АБ №592412 від 19.01.2021 року.
Так, в матеріалах справи наявна довідка до акту огляду МСЕК серії 12 ААГ №571776 від 09.05.2024р.
Однак, така довідка не могла бути долучена позивачем до рапорту від 08.04.2024 року, так як такої на момент звернення з рапортом не існувало.
А отже, командиром військової частини НОМЕР_1 правомірно відмовлено в клопотанні перед вищим командуванням (командиром військової частини НОМЕР_2 , уповноваженим на прийняття рішення про звільнення з військової служби молодшого лейтенанта ОСОБА_1 ) про звільнення позивача з військової служби за рапортом від 08.04.2024 року.
Факт доведення до позивача під підпис вмотивованої відмови та наявності недоліків в поданих документах підтверджується власноручним підписом позивача.
Таким чином, командиром військової частини НОМЕР_1 надано роз'яснення позивачу про наявні недоліки, які позивач спробував усунути в рапорті від 12.05.2024.
В свою чергу, командир військової частини НОМЕР_2 не мав можливості здійснити розгляд рапорту від 08.04.2024 та прийняти за ним рішення, так як такий рапорт з недоліками не було направлено командиром військової частини НОМЕР_1 по команді згідно вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.
Відповідно до ч.1 ст.257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Частиною 4 статті 243 Кодексу адміністративного України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з ч.5 ст.250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Зважаючи на наведене та відповідно до вимог ст.ст. 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Згідно з 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.
ОСОБА_1 проходить військову службу в військовій частині НОМЕР_1 .
Позивач подав до військової частини НОМЕР_1 рапорт від 08.04.2024 р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме, у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю ІІІ групи - ОСОБА_11 .
До рапорту було додано: копію паспорту ОСОБА_1 ; копію паспорту ОСОБА_11 ; витяги з реєстру територіальної громади; копію свідоцтва про шлюб; копію довідки МСЕК Серії 12 ААБ №592412 від 19.01.2021 р.
Рапорт подано командиру роти забезпечення продовольством, речовим та військово-технічним майном.
На рапорті містяться резолюції командира роти забезпечення продовольством, речовим та військово-технічним майном та командира батальйону матеріального забезпечення від 08.04.2024 р. про клопотання по суті рапорту.
Доповідною запискою помічника командира бригади з правової роботи - начальника служби військової частини НОМЕР_1 майора юстиції ОСОБА_10 від 09 квітня 2024 року не погоджено пакет наданих документів для звільнення молодшого лейтенанта ОСОБА_1 з вмотивованою відмовою, а саме: “Відповідно наданої копії Довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААБ №592412 від 19 січня 2021 року, інвалідність громадянці ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_1 (дружина військовослужбовця від 14 березня 2024 року) - встановлено терміном до 01 листопада 2021 року (пункт 10 Довідки)».
З вказаною доповідною запискою позивача ознайомлено, про що свідчить власноручний підпис позивача на доповідній записці.
ОСОБА_1 подав до військової частини НОМЕР_1 рапорт від 12.05.2024 р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме, у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю ІІІ групи - ОСОБА_11 .
До рапорту було додано: копію паспорту ОСОБА_1 ; копію паспорту ОСОБА_11 ; витяги з реєстру територіальної громади; копію свідоцтва про шлюб; копію довідки МСЕК Серії 12 НОМЕР_3 від 09.05.2024 р.
Рапорт подано командиру роти забезпечення продовольством, речовим та військово-технічним майном.
На рапорті містяться резолюції ТВО командира роти забезпечення продовольством, речовим та військово-технічним майном та командира батальйону матеріального забезпечення від 12.05.2024 р. про клопотання по суті рапорту.
Рапорт зареєстровано в військовій частині НОМЕР_1 за вх. №13001/кп від 14.05.2024 р.
На рапорті міститься відбиток штампу «НВП опрацювати командир в/ч НОМЕР_1 полковник ОСОБА_12 » та відбиток штампу «Погоджено начальник юридичної служби військової частини НОМЕР_1 майор юстиції ОСОБА_13 » з датою 14.05.2024 р.
15.05.2024 р. командиром військової частини НОМЕР_1 проведено бесіду з ОСОБА_1 щодо бажання звільнитися чи продовжити проходження служби, про що в присутності помічника командира з правової роботи - начальника юридичної служби майора юстиції ОСОБА_5 та начальника відділення персоналу штабу майора ОСОБА_6 складено аркуш бесіди від 15.05.2024 року.
За результатами бесіди командиром військової частини НОМЕР_1 полковником ОСОБА_7 направлено подання від 17.05.2024 р. з клопотанням про звільнення лейтенанта ОСОБА_1 з військової служби у запас за статтею 26 частиною 4 пунктом 2 підпунктом “г» Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» - через сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Військовою частиною НОМЕР_2 супровідним листом від 30.05.2024 р. №501/3/1288 надіслано на адресу військової частини НОМЕР_1 службові матеріали на звільнення за сімейними обставинами лейтенанта ОСОБА_1 для доопрацювання. Довідково: відсутні підстави для звільнення.
Листом військової частини НОМЕР_2 від 16.10.2024 р. №501/26/495 повідомлено ОСОБА_1 про те, що рапорт на звільнення з військової служби за сімейними обставинами був розглянутий 30.05.2024 р. Однак, надані документи не підтверджують зазначених у рапорті обставин, що дають право на звільнення за цими підставами відповідно до вимог чинного законодавства.
Враховуючи вищезазначене, командуванням військової частини НОМЕР_2 прийнято рішення про відмову у звільненні з військової служби, про що повідомлено командира військової частини НОМЕР_1 за вихідним №501/3/1288.
Відповідно до свідоцтва про шлюб від 14.03.2024 р. Серії НОМЕР_4 зареєстровано шлюб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією Серії 12 ААГ №571776 ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено ІІІ групу інвалідності з 01.11.2021 р., загальне захворювання.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини врегульовані Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу» (далі Закон № 2232-ХІІ) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч.6 ст.2 Закону України № 2232-ХІІ передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Статтею 24 Закону № 2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби, відповідно до ч.3 якої закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені ст.26 Закону №2232-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а у ч.4 цієї статті наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зокрема: під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (п.1), під час воєнного стану (п. 2).
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/202 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
В подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався та на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні триває.
Відповідно до пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):
у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Згідно з ч.7 ст.26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до п.п. 6, 7 розділу І Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Згідно п. 12 розділу І Положення встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Порядок підготовки та видання наказів з питань проходження військової служби встановлюється Міністерством оборони України.
Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано п.225 цього Положення. Так, пп.2 п.225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу":
у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них;
у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Стосовно порядку звільнення, п.233 Положення №1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
підстави звільнення з військової служби;
думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абз.3 п.241 Положення №1153/2008).
Згідно з п.242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
В п.п. 169, 170 рішення Європейського суду з прав людини у справі Олександр Волков проти України суд зазначив наступне: «вислів «згідно із законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25 березня 1998 року у справі «Копп проти Швейцарії» (Корр v. Switzerland), п. 55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).
Отже, ця фраза передбачає, inter alia, що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46, ЕСНR 2001-IX)».
Позивачем дотримано законодавчо визначену процедуру подання рапорту від 12.05.2024 р. та доданих до нього документів. Крім того, на виконання пп. г п. 2 ч. 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ позивачем підтверджено наявність поважних сімейних обставин відповідними медичними висновками лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Твердження відповідача про те, що у чинному законодавстві відсутні підстави для звільнення позивача, не приймаються судом до уваги.
Зміни до ст.26 Закону № 2232-ХІІ набули чинності 18.05.2024 р., в той час як позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення з військової служби 12.05.2024 р., що сторонами не заперечується.
Таким чином, на момент звернення позивача з рапортом, тобто, на момент виникнення спірних правовідносин, відповідно до пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):
у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Статтею 58 Конституції України регламентується порядок застосування норм матеріального права в редакції чинній на час виникнення певної події чи юридично факту, тобто, стаття 58 Конституції визначає, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт (норма матеріального права), під час дії якого вони настали або мали місце.
Частиною 1 статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
За змістом Доповіді "Верховенство права", схваленої Європейською комісією "За демократію через право" (Венеційська комісія) на 86-му пленарному засіданні (25-26.03.2011), одним із складових елементів принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, згідно з яким держава зобов'язана дотримуватись законів, які запровадила і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (пункт 44). Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія юридичних норм також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві, позаяк суб'єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки, але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси особи (пункт 46). На додачу до цього, парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів. Цим досягається істотно важливий юридичний захист особи супроти держави та її органів і посадових осіб. Юридична визначеність також означає, що держава загалом повинна дотримуватись взятих на себе певних зобов'язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття "законних очікувань") (пункти 47-48).
Частиною 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Ольссон проти Швеції №1" (Olsson v. Sweden №1) від 24.03.1988 (заява №10465/83), норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки своєї поведінки (п. 61).
Окрім того, Європейський Суд з прав людини у п. 65 свого рішення у справі "Вєренцов проти України" від 11.04.2013 зауважив, що у зв'язку із тим, що багато законів неминуче сформульовані у термінах, що тією чи іншою мірою є нечіткими, їх тлумачення й застосування є питанням практики (див., mutatis mutandis, вищенаведені рішення у справах "Газета "The Sunday Times" проти Сполученого Королівства (№1)" (The Sunday Times v. United Kingdom (no. 1)), n. 49, та "Коккінакіс проти Греції" (Kokkinakis v. Greece), п. 40). Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, що залишаються (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France)).
Слід наголосити, що у даній адміністративній справі позивач 12.05.2024 р. на основі чинного на той час законодавства, зокрема, пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ, звернувся до відповідача по команді з рапортом про звільнення з військової. До рапорту було додано пакет документів.
Однак, у межах процедури реалізації позивачем свого права, передбаченого пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ, у вказаний закон були внесені зміни, які набрали чинності 18.05.2024 р., та відповідна норма, а відтак, і право позивача на звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, було фактично, скасовано. При цьому, скасування такого права жодним чином не залежало від волевиявлення позивача і крім того, у нормативно-правовому акті, який стосувався скасування цього права, а саме у Законі №3633-ІХ від 11.04.2024 р., не було визначено порядку та способу його застосування до правовідносин, що виникли до моменту набрання ним чинності.
Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо встановленої цією нормою заборони зворотної дії законів у часі.
Зокрема, у рішенні від 13.05.1997 №1-зп Конституційний Суд України зауважив, що норма статті 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд України вказав на те, що принцип закріплений у статті 58 Конституції України треба розуміти так, що дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події чи факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Крім того, у рішенні від 05.04.2001 №3-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України принцип означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до п. 1 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №3633-ІХ від 11.04.2024 р. цей Закон набирає чинності через один місяць з дня, наступного за днем його опублікування, крім абзаців дванадцятого і тринадцятого підпункту 2 пункту 8 розділу I цього Закону (щодо внесення змін до частин четвертої і п'ятої статті 6 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"), які набирають чинності через вісім місяців з дня, наступного за днем опублікування цього Закону.
В місячний строк реалізувати своє право на звільнення з військової служби для особи є об'єктивно не можливим через необхідність дотримання процедури звільнення та оформлення документів, підтверджуючих право на звільнення на підставі пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ.
Вказане не відповідає критерію передбачуваності.
Закон №3633-ІХ від 11.04.2024 р. не містить жодних положень стосовно можливості та способу його застосування до правовідносин, розпочатих до набрання ним чинності, попри те, що за його нормами певна категорія осіб - військовослужбовці, які мали право на звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, позбавлялися цього права, незалежно від того чи вчинили вони якісь дії з метою реалізації такого права до моменту набрання чинності Законом №3633-ІХ.
Також, як зазначено у згаданому вище рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99, у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Варто зауважити, що визначення процедури такого переходу повинно бути безпосередньо застережене у тому нормативно-правовому акті, який запроваджує нову форму регулювання суспільних відносин. У разі ж відсутності прямої вказівки у нормативно-правовому акті про надання його нормам зворотної дії в часі, презюмується, що останні мають загальний порядок, тобто пряму дію норм в часі, які повинні застосовуватись виключно до правовідносин, які виникли після набрання ним чинності.
Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №820/5348/17, розпочатий процес реалізації права повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу законом (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом юридичної (правової) визначеності.
У цій справі спірні правовідносини розпочалися із поданням позивачем рапорту про звільнення з військової служби відповідачу та повинні були завершитись прийняттям рішення про задоволення рапорту і звільненням з військової служби або про відмову в звільненні з військової служби. Тому, спірні правовідносини мають усі ознаки триваючих правовідносин, адже має місце розрив між зверненням позивача та прийняттям рішення відповідачем як суб'єктом владних повноважень.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що триваючі правовідносини за їх правовою природою потрібно розрізняти на ті, які існують у межах здійснення певної адміністративної процедури між особою та суб'єктом владних повноважень, а також ті, які вже були "санкціоновані", тобто, отримали правове оформлення з боку держави і продовжують тривати після цього.
У межах даної справи, спірні правовідносини виникли саме в межах здійснення адміністративної процедури, оскільки були направлені на отримання позивачем певного результату (звільнення з військової служби) за наслідками звернення до відповідача як уповноваженого державою органу.
Таким чином, ці спірні правовідносини мають триваючий безперервний характер та повинні були завершитись прийняттям певного рішення, а тому існують підстави для поширення на такі правовідносини дії норми пп."г" п.2 ч.4 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ (в редакції, до внесення змін Законом №3633-ІХ) при визначенні відповідачем наявності чи відсутності у позивача права на звільнення з військової служби, тобто, саме у тій редакції, що була чинною на момент, коли такі відносини були розпочаті, а саме, на момент подання рапорту позивачем, у якого існувало відповідне право. Натомість, поширення на спірні правовідносини норм ст. 26 Закону № 2232-ХІІ в редакції Закону №3633-ІХ, за умови відсутності у ній прямої вказівки про таке, суперечить принципу юридичної (правової) визначеності та свідчить про надання відповідачем нормам цього Закону №3633-ІХ характеру ретроактивних на власний розсуд та за відсутності для цього належних правових підстав.
Посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 09.09.2020 у справі №826/10971/16, від 31.03.2021 у справі №803/1541/16, від 24.01.2023 у справах №640/14816/20 та №600/5806/21-а відповідно, від 10 січня 2024 року у справі № 380/13615/21 та ухвалі від 01.08.2024 року у справі №200/843/24 не приймаються судом до уваги, оскільки предмет спору у справі №160/24782/24 є відмінним від предмета спору в наведених справах та жодна з зазначених відповідачем справ не стосується звільнення з військової служби.
Водночас, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не надання відповіді на рапорти позивача не підлягають задоволенню в зв'язку з наступним.
З матеріалів справи вбачається, що військовою частиною НОМЕР_1 розглянуто по суті рапорт ОСОБА_1 від 12.05.2024 р. вх. №13001/кп та в межах повноважень складено аркуш бесіди та подання про звільнення та направлено подання з клопотанням про звільнення до військової частини НОМЕР_2 .
Що стосується рапорту позивача від 08.04.2024 р., то такий рапорт також був розглянутий військовою частиною НОМЕР_1 в межах повноважень.
Доповідною запискою помічника командира бригади з правової роботи - начальника служби військової частини НОМЕР_1 майора юстиції ОСОБА_10 від 09 квітня 2024 року не погоджено пакет наданих документів для звільнення молодшого лейтенанта ОСОБА_1 з вмотивованою відмовою.
В зв'язку з не погодженням рапорту та наданих документів, у військової частини НОМЕР_1 були відсутні правові підстави для направлення рапорту позивача по команді до військової частини НОМЕР_2 .
Військовою частиною НОМЕР_2 прийнято рішення про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288: «Надісилаю на адресу військової частини НОМЕР_1 службові матеріали на звільнення за сімейними обставинами лейтенанта ОСОБА_1 для доопрацювання. Довідково: відсутні підстави для звільнення».
Згідно п. 19 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Таким чином, лист військової частини НОМЕР_2 від 30.05.2024 р. №501/3/1288 є актом індивідуальної дії, тобто, рішенням суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Відповідно до частини 1статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Рішення військової частини НОМЕР_2 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288: «Надісилаю на адресу військової частини НОМЕР_1 службові матеріали на звільнення за сімейними обставинами лейтенанта ОСОБА_1 для доопрацювання. Довідково: відсутні підстави для звільнення» не містить жодних обґрунтувань причин відмови в задоволенні рапорту позивача.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 826/6029/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого у контексті вимог частини другої статті 2 КАС України нормативне обґрунтування прийнятого рішення та його співвідношення з фактичними обставинами не є формальною вимогою, оскільки суд має перевірити чи діяв суб'єкт владних повноважень, у тому числі (…) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
У цій справі Суд також вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі «Suominen v. Finland», заява № 37801/97, пункт 36), відповідно до якої орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень; принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Отже, критеріями обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень є: 1) логічність та структурованість викладення мотивів, що стали підставою для прийняття відповідного рішення; 2) пов'язаність наведених мотивів з конкретно наведеними нормами права, що становлять правову основу такого рішення; 3) наявність правової оцінки фактичних обставин справи (поданих документів, інших доказів), врахування яких є обов'язковим у силу вимог закону під час прийняття відповідного рішення; 4) відповідність висновків, викладених у такому рішенні, фактичним обставинам справи; 5) відсутність немотивованих висновків та висновків, які не ґрунтуються на нормах права.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №420/14943/21 від 11.09.2023 р.
Рішення військової частини НОМЕР_2 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288, не відповідає, зокрема, критерію обґрунтованості, встановленому вимогами частини другої статті 2 КАС України.
Відтак, невиконання суб'єктом владних повноважень законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.
Суд враховує правовий висновок Верховного Суду про те, що невмотивованість та неналежна обґрунтованість рішення суб'єкта владних повноважень є достатньою за визначених обставин справи підставою для визнання такого рішення протиправним, викладено, зокрема у постановах від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 16 березня 2023 року у справі № 160/18668/2 та від 16 травня 2023 року у справі № 380/3195/22.
Суд також враховує, що згідно зі статей 3 та 4 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано згідно із Законом № 1678-VII від 16.09.2014) зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго (належного) врядування, прав людини та основоположних свобод відносяться до головних ціннісних орієнтирів для взаємовідносин між Сторонами.
Конституцією України та КАС України прямо передбачений обов'язок суб'єктів владних повноважень дотримуватися принципу належного урядування, відповідно, адміністративні суди під час розгляду та вирішення спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин, мають перевіряти дотримання цього принципу у всіх його аспектах з урахуванням конкретних обставин справи. Фактичне застосування принципу належного урядування є своєрідним «маркером» того як в Україні гарантуються статті 1, 3, 6, 8, 19, 55, 56, 124 Конституції України, а суди застосовують частину другу статті 2 КАС України та статті 3 і 4 Угоди про асоціацію з ЄС.
Крім того, у постанові від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16 сформульовано правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні; неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень; принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №420/14943/21 від 11.09.2023 р.
В зв'язку з наведеним, рішення військової частини НОМЕР_2 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288: «Надісилаю на адресу військової частини НОМЕР_1 службові матеріали на звільнення за сімейними обставинами лейтенанта ОСОБА_1 для доопрацювання. Довідково: відсутні підстави для звільнення», не відповідає вимогам п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки винесено відповідачем на підставі, у межах повноважень, але не у спосіб, визначений законодавством та не обґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Отже, способом захисту порушеного права, встановленим Кодексом адміністративного судочинства України, є саме визнання протиправним та скасування індивідуального акта.
Частиною 1статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з частиною 2статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зорустатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства(Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З метою повного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним та скасувати рішення військової частини НОМЕР_2 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження», суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Оскільки судом встановлено протиправність рішення військової частини НОМЕР_2 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
З норм Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України та відзивів відповідачів вбачається, що повноваження на звільнення позивача з військової служби має командир військової частини НОМЕР_2 .
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення військової частини НОМЕР_2 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено в супровідному листі від 30.05.2024 р. №501/3/1288: «Надісилаю на адресу військової частини НОМЕР_1 службові матеріали на звільнення за сімейними обставинами лейтенанта ОСОБА_1 для доопрацювання. Довідково: відсутні підстави для звільнення».
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-ХІІ через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу): у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю.
В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.С. Рябчук