м. Вінниця
11 листопада 2024 р. Справа № 120/8621/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , з вимогами:
- визнати протиправним та скасувати протокол комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 №1 від 06.06.2024 в частині відмови у наданні позивачу, ІНФОРМАЦІЯ_2 , відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період відповідно до п.4 ч.1 ст.23 ЗУ "Про мобілізаційну підтримку та мобілізацію";
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 повторно розглянути заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач самостійно виховує свою неповнолітню доньку Теону та має, на його думку, право на відстрочку від мобілізації. З метою отримання відстрочки від призову за мобілізацією відповідно до п.4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" № 3544-ХІІ, позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 , надавши необхідні документи, як чоловіка, який самостійно виховує свою дитину. Повідомленням від 6.06.2024 №1/1 комісією ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомлено позивача про те, що за результатами розгляду його заяви протоколом №1 від 30.05.2024 комісія ухвалила рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах. Причиною відмови зазначено: не має права на відстрочку, оскільки відсутній факт самостійного виховання неповнолітньої дитини.
Непогоджуючись із рішенням відповідача, позивач звернувся за захистом своїх прав та законних інтересів до суду.
Ухвалою суду від 09.07.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
19.08.2024 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому просив у задоволенні позову відмовити з підстав необґрунтованості. Зазначив, що подаючи пакет документів на відстрочку на розгляд Комісії, позивач як підтвердження самостійного виховання та утримання дитини надав рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 22.01.2024 по справі № 145/291/2024 (надалі рішення суду). Цим рішенням суду було визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишивши її на утриманні та вихованні батька за адресою його проживання.
В рішенні суду було вказано, що ОСОБА_1 в позові зазначив, що мати дитини забирає її, проводить час з нею. А отже можна зробити висновок, що мати бере участь у вихованні та утриманні доньки.
Статтею 150 Сімейного кодексу України передбачено обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини.
Отже, Комісією при прийнятті рішення було взято до уваги законодавство України щодо підтвердження самостійного виховання батьком дитини, проживання батьків дитини окремо, визначення місця проживання дитини із батьком та судову практику з цих питань. Тому в надані відстрочки позивачу було відмовлено, оскільки надані ОСОБА_1 документи не підтвердили самостійне виховання дитини ним, як батьком та стали підставою для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно п. 4 ч. 1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є військовозобов'язаним та перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 22.01.2024 у справі №145/291/23 визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишивши ї на утриманні та вихованні батька за адресою:
АДРЕСА_2. 28.05.2024 ОСОБА_1 подав до ІНФОРМАЦІЯ_1 заяву про відстрочку від призову під час мобілізації та підтверджуючі документи, де він просив надати йому відстрочку на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" № 3544-ХІІ, як чоловіка, який самостійно виховує свою дитину.
Повідомленням від 06.06.2024 №1/1 комісією ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомлено, що протоколом від 30.05.2024 №1 комісією ухвалено рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Зазначено, що ОСОБА_1 підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах.
Причиною відмови вказано: відсутній факт самостійного виховання неповнолітньої дитини.
Позивач із рішенням відповідача про відмову у наданні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період незгодний, а тому звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому був продовжений та діє станом на час розгляду справи.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів врегульовані Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон України 3543-XII).
За визначенням, наданим у статті першій Закону України 3543-XII, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Статтею 23 вказаного закону визначено питання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до частини 2 та 4 статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно статті 181 Сімейного кодексу України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Як встановлено судом, рішенням Вінницького районного суду Вінницької області у справі №128/2986/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , зареєстрований 02 березня 2018 року Вінницьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, про що був зроблений актовий запис №419 - розірвано.
Від шлюбу у подружжя є спільні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 яка проживає з батьком, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , який проживає з матір'ю.
Як вже встановлено судом, рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області у справі №145/291/23 визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , залишивши її на утриманні та вихованні батька за адресою: АДРЕСА_2 .
Так, пунктом 4 ч.1 ст.23 Закону України 543-XII зазначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
До того ж була прийнята Постанова КМУ №560, якою встановлюється перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»: «рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини…)»
Суд встановив, що позивач на підтвердження права на відстрочку від призову на військову службу та підтвердження факту самостійного виховання дитини віком до 18 років надав рішення Тиврівського районного суду Вінницької області у справі №145/291/23 про визначення місця проживання дитини разом з батьком, залишивши її на утриманні та вихованні батька.
Згідно з частинами 1, 2 статті 41 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до частиною 4 статті 157 Сімейного кодексу України, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини 2 статті 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Суд зазначає, що зазначене вище рішення Тиврівського районного суду Вінницької області про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком жодним чином не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, оскільки нормами Сімейного кодексу України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, які тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (частина 1 статті 14, частина 1 статті 15 Сімейного кодексу України).
Статтею 141 Сімейного кодексу України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Вирішення батьками питання про виховання дитини регулюється статтею 157 Сімейного кодексу України, яка, зокрема, визначає, що той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Як передбачено статтею 158 Сімейного кодексу України за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.
Стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» конкретизує, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Так, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» діти, позбавлені батьківського піклування - це діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами Національної поліції, пов'язаним з відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також діти, розлучені із сім'єю, підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, діти, батьки яких не виконують своїх батьківських обов'язків з причин, які неможливо з'ясувати у зв'язку з перебуванням батьків на тимчасово окупованій території України, в районах проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, та безпритульні діти, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав (при встановлені зазначених обставин матір дитини не підлягає позбавленню батьківських прав і при цьому відсутній факт її добровільної відмови від своїх батьківських обов'язків, однак очевидно що дитина виховується батьком без матері - відповідно така ситуація є підставою для встановленням юридичного факту самостійного виховання дитини в судовому порядку)».
Тобто, для набуття статусу особи, що самостійно виховує та утримує дитину необхідні факти неможливості з об'єктивних причин участі у вихованні і утриманні дитини іншого з подружжя у житті дитини.
Системний аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що батька можна визнати, що виховує дитину без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини. Саме по собі розірвання шлюбу та реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Таким чином, слід дійти висновку, що розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з одним із батьків жодним чином не підтверджує факту самостійності виховання дитини одним із батьків, оскільки нормами Сімейного кодексу України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (частина 1 статті 14, частина 1 статті 15 СК України).
Отже, позивачем разом із заявою про відстрочку від призову не було надано підтвердження відсутності участі матері в вихованні та утримані неповнолітньої ОСОБА_2 або поважних причин, за яких вона не може надавати їй належного утримання чи про звільнення її від обов'язку такого утримання.
Таким чином, враховуючи, що позивачем не надано відповідачу та до суду доказів перебування лише на його утриманні неповнолітньої ОСОБА_2 , відмова відповідача у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як чоловіка, який самостійно виховує свою дитину, є правомірною.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
У задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 )
Суддя Комар Павло Анатолійович