18 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 953/2634/24
провадження № 51-5144 ск 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року,
встановив:
Вироком Київського районного суду м. Харкова від 05 червня 2024 року ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ч. 1 ст. 71 КК України, за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Київського районного суду м. Харкова від 21 серпня 2023 року, остаточно визначено ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців.
Зокрема, як встановлено судом, ОСОБА_4 , будучи раніше неодноразово судимим, останній раз вироком Київського районного суду м. Харкова від 21 серпня 2023 року за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та на підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування покарання з іспитовим строком на терміном 3 роки, маючи непогашені та незняті судимості, на шлях виправлення та перевиховання не став, належних висновків для себе не зробив та знову вчинив умисний корисливий злочин проти власності за наступних обставин.
Так, ОСОБА_4 , в період часу з 15.12.2023 по 18.12.2023, точного часу не встановлено, перебуваючи поруч з багатоповерховим житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , маючи доступ до під'їзду №2 оскільки там проживає, помітив, що вхід до кімнати вахтера, яка розташована на першому поверсі вище вказаного будинку, відчинений, та в цей час у нього виник умисел на таємне викрадення чужого майна.
Реалізуючи свій раптово виниклий злочинний умисел, спрямований на таємне викрадення чужого майна, діючи повторно, маючи корисливий мотив, достовірно знаючи, що діє в умовах воєнного стану, введеного в дію Указом Президента України ОСОБА_5 № 64/2022 від 24.02.2022 на всій території України, який в подальшому був неодноразово продовжений, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, розуміючи протиправність свого злочинного діяння, упевнившись, що за його діями ніхто не спостерігає та вони є непомітними для оточуючих, увійшов через відкриті двері, тим самим проник до кімнати вахтера, яка розташована в багатоповерховому житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 у під'їзді №2 на першому поверсі, де таємно взяв, тобто викрав, прогулянкову дитячу коляску ТМ «Geoby» моделі 780, яка належить потерпілій ОСОБА_6 вартість якої, відповідно до висновку судово-товарознавчої експертизи складає 3801,20 грн.
Після чого, ОСОБА_4 покинув місце вчинення кримінального правопорушення з викраденим майном, обернувши його на свою користь та розпорядився ним у подальшому на власний розсуд, тим самим спричинивши потерпілій ОСОБА_6 , матеріальну шкоду у розмірі 3801,20 грн.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року вирок Київського районного суду м. Харкова від 05 червня 2024 року залишено без змін.
У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 , посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, просить ухвалу Харківського апеляційного суду 28 серпня 2024 рокузмінити, враховуючи стан здоров'я засудженого, застосувати до нього положення ст. 75 КК України із іспитовим строком терміном на 3 роки.
На обґрунтування своїх доводів зазначає про те, що судом при призначенні покарання не в повній мірі враховано, те, що засуджений:
-визнав вину у повному обсязі, розкаявся у вчиненому, у повній мірі відшкодував шкоду потерпілій, яка не наполягала на покаранні, пов'язаному з позбавленням волі;
- на досудовому розслідуванні та під час судового розгляду надавав правдиві показання, тим самим сприявши розкриттю злочину;
- є особою з інвалідністю ІІІ групи, на обліку у лікаря психіатра не перебуває, має стійкі соціальні зв'язки, проживає з матір'ю, яка має хронічні захворювання.
Окремо вказує, що після ухвалення вироку стан його здоров'я значно погіршився та останній потрапив на стаціонарне лікування, про що долучає до касаційної скарги виписки із зазначенням відповідних діагнозів, звертаючи увагу на висновок №2633 ЛКК, згідно якого ОСОБА_4 за станом здоров'я не здатний до самообслуговування та потребує стороннього догляду.
Перевіривши касаційну скаргу та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Висновки про доведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, встановлених та перевірених місцевим судом у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, а також правильності кваліфікації діяння ОСОБА_4 за ч. 4 ст. 185 КК колегією суддів не перевіряються, оскільки засудженим в цій частині не оскаржуються
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. ст. 412-414 цього Кодексу.
Водночас відповідно до ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Таким чином, законодавцем визначено, що явно несправедливим через м'якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.
Доводи засудженого щодо невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і особі засудженого Суд, не може взяти до уваги як обґрунтовані з огляду на таке.
Так, при призначенні покарання суд керується положеннями, передбаченими ст. 50, 65 КК України.
Зокрема, відповідно до положень, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Як вбачається зі змісту судових рішень попередніх інстанцій, при призначенні покарання ОСОБА_4 місцевий суд врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином. Поряд з цим, обставиною, що пом'якшує покарання відповідно до ст. 66 КК України, визнав та врахував щире каяття та повне відшкодування шкоди потерпілій, обставин, що обтяжують покарання відповідно до ст. 67 КК України, місцевий суд не встановив.
Натомість, суд першої інстанції взяв до уваги дані про особу засудженого, який характеризувався формально, на обліку у лікаря психіатра не перебував, із жовтня 2015 року перебував на обліку в КНП ХОР ОНД з відповідним діагнозом, із середньою освітою, офіційно непрацевлаштований, неодружений, є особою із інвалідністю ІІІ групи, раніше неодноразово судимий, востаннє вироком Київського районного суду м. Харкова від 21 серпня 2023 року за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та ні підставі ст.75 КК України звільнений від відбування призначеного покарання із іспитовим строком на терміном на 3 роки.
На підставі зазначених обставин, які враховуються при призначенні покарання, суд першої інстанції дійшов переконання, що необхідним й достатнім для виправлення та попередження вчинення засудженим нових злочинів буде покарання у виді позбавлення волі в межах, установлених санкцією ч. 4 ст. 185 КК України для даного виду покарання. При цьому, при визначенні розміру остаточного покарання обвинуваченому суд керувався положеннями ч. 1 ст. 71 КК України, оскільки ОСОБА_4 визнавався винним у скоєнні злочину, вчиненому до повного відбуття покарання за вироком Київського районного суду м. Харкова від 21 серпня 2023 року.
Водночас, місцевий суд зауважив про відсутність передбачених законом підстав, які б давали суду можливість дійти висновку про застосування до обвинуваченого більш м'якого покарання ніж передбачено законом (ст. 69 КК України), у зв'язку із тим, що ОСОБА_4 скоєно кримінальне правопорушення у період дії іспитового строку, призначеного вироком Київського районного суду м. Харкова від 21 серпня 2023 року.
З даним висновком погодився і суд апеляційної інстанції, зауваживши, що судом першої інстанції враховано всі обов'язкові обставини, визначені ст. 65 КК України, що мають бути враховані судом при призначенні покарання, зокрема й ті, на які посилався ОСОБА_4 у апеляційній скарзі, наголосивши при цьому, що місцевий суд в межах своїх дискреційних повноважень при призначенні покарання, фактично прийняв до уваги всі дані, що характеризують особу обвинуваченого, в тому числі і в соціально-побутовому плані, а також врахував обставини кримінального провадження в їх сукупності, які визначають тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, мотивацію кримінального правопорушення.
Крім того, суд апеляційної інстанції окремо врахував те, що ОСОБА_4 неодноразово судимий, востаннє вироком Київського районного суду м. Харкова від 21 серпня 2023 року за аналогічний корисливий злочин, за вчинення якого був звільнений від призначеного покарання, та дійшов висновку, що останній на шлях виправлення не став, належних висновків для себе не зробив та не виконав умов випробування, вчинивши новий тяжкий злочин проти власності повторно, в умовах воєнного стану.
Таким чином, колегія суддів апеляційного суду зауважила, що системний характер вчинення обвинуваченим умисних злочинів, у тому числі проти власності, а також відомості про його особу характеризували його як особистість, схильну до вчинення кримінальних правопорушень та свідчили про високий рівень його суспільної небезпечності, на підставі чого дійшла висновку, що виправлення обвинуваченого є неможливим без ізоляції від суспільства.
Також, суд апеляційної інстанції, спростовуючи доводи апеляційної скарги, які є аналогічними доводам касаційної скарги про необхідність застосування до обвинуваченого інституту звільнення від відбування покарання, у зв'язку з тим, що він проживає разом із матір'ю, яка має багато хронічних захворювань, як і сам ОСОБА_4 , який є особою із інвалідністю ІІІ групи, зазначив, що такі обставини існували і на час вчиненого ним тяжкого злочину, але не спинили останнього від його скоєння, а відтак визнав недостатніми підставами для застосування положень ст.75 КК України.
Враховуючи викладені обставини, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про можливість виправлення та перевиховання ОСОБА_4 лише в умовах ізоляції від суспільства, та вважав призначене останньому покарання таким, що відповідає вимогам статей 50 та 65 КК України та за своїм видом і розміром є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, зазначивши, що будь-яких законних підстав для пом'якшення такого, в тому числі призначення його із застосуванням положень ст. 69 КК України, в ході апеляційного перегляду встановлено не було, оскільки матеріали кримінального провадження не містили обставин, що давали б підстави дійти висновку про необхідність пом'якшення покарання із урахуванням особи винного та інших обставин кримінального провадження.
З наведеними висновками судів погоджується і Верховний Суд та вважає їх законними, обґрунтованими, належним чином вмотивованими. При цьому переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішення суду апеляційної інстанції, умотивованість викладених у ньому висновків щодо правильності призначення засудженому покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, засудженим у касаційній скарзі не наведено.
Щодо доводів касаційної скарги про необхідність звільнення його від відбування призначеного судом покарання колегія суддів зазначає наступне.
Питання щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням врегульовано розділом ХІІ КК України.
Згідно з із ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Таким чином, законодавцем чітко визначено, що за наявності вищевказаних підстав під час вирішення питання щодо застосування положень ст. 75 КК України суд враховує: тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи.
Разом із тим, заявляючи до суду касаційної інстанції вимогу про звільнення від відбування призначеного покарання, не наводить обгрунтувань про те, які саме обставини, з огляду на дані, встановлені судами попередніх інстанцій, можуть спонукати Суд дійти висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, та таких обставин, з огляду на вищезазначені дані про особу засудженого, не встановлено і Судом касаційної інстанції.
Зокрема, враховуючи тяжкість вчиненого засудженим кримінального правопорушення, відомості про його особу, який раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення ідентичного майнового злочину, однак належних висновків не зробив, на шлях виправлення не став, та у період іспитового строку за попереднім вироком знову вчинив кримінальне правопорушення проти власності, колегія суддів Верховного Суду не вбачає достатніх підстав для спростування висновків судів попередніх інстанцій про неможливість застосування до засудженого ОСОБА_4 положень ст. 75 КК.
При цьому, як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, остаточне покарання ОСОБА_4 призначено на підставі ч. 1 ст. 71 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, у виді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців.
Водночас, з огляду на положення передбачені ч. 1 ст. 75 КК України, звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років.
За таких обставин, враховуючи, що Суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги в частині призначенні більш м'якого виду покарання, визнавши необхідним та вмотивованим призначення покарання у виді позбавлення волі на строк, що перевищує 5 років - відсутні підстави для застосування положень ст. 75 КК України у наведеному випадку.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що з положень ст. 75 КК, а також зі змісту приписів ч. 3 ст. 78 КК випливає, що у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування ст. 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати на підставі ст. 71 КК остаточне покарання шляхом повного або часткового приєднання до покарання за новим вироком невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У таких випадках повторне звільнення від відбування покарання з випробуванням є неприпустимим.
Така позиція узгоджується з усталеною судовою практикою Верховного Суду
(постанови від 12 березня 2020 року у справі № 752/2269/18 (провадження № 51-6221км19), від 27 серпня 2020 року у справі № 127/10266/19 (провадження № 51-2412км20).
Зважаючи на вказане вище, доводи касаційної скарги про необхідність застосування інституту звільнення від відбування покарання у зв'язку із погіршенням стану здоров'я засудженого не є безумовною підставою для задоволення таких вимог, оскільки вказані обставини мають враховуватися у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи даними, зокрема, що характеризують особу засудженого, який вчинив кримінальне правопорушення у період іспитового строку.
Крім цього, положеннями ч. 2 ст. 84 КПК України передбачено, що особа, яка після вчинення кримінального правопорушення або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.
Відповідно до п. 6 ч.1 ст. 539 КПК України, під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати питання про звільнення від покарання за хворобою. Порядок розгляду такого питання врегульований положеннями статті 539 КПК України.
Таким чином, за наявності для того обґрунтованих підстав, ОСОБА_4 не позбавлений можливості, в порядку, передбаченому п. 6 ч. 1 ст. 537, 539 КПК, вирішити питання про звільнення від покарання за хворобою, у відповідності до положень ст. 84 КК.
З урахуванням цього суд касаційної інстанції констатує, що ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою й обґрунтованою і за змістом відповідає приписам статей 370, 419 КПК, у ній наведені мотиви, з яких виходив суд, та положеннязакону, якими він керувався, постановляючи рішення.
Враховуючи викладені обставини, за результатом перевірки доводів засудженого щодо оскарження зазначених вище судових рішень попередніх інстанцій стосовно ОСОБА_4 , колегія суддів не встановила підстав, які б свідчили про необхідність задоволення його касаційної скарги.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_7 на вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року відносно ОСОБА_7 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3