Номер провадження 2/754/3605/24 Справа №754/6508/24
Іменем України
07 листопада 2024 року Деснянський районний суд м. Києва у складі:
судді Саламон О.Б.
за участі секретаря судового засідання Рябенка В.О.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Посольства російської федерації в Україні, треті особи: Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди, -
Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Посольства російської федерації в Україні, треті особи: Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України, відповідно до вимог якої просить стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду в розмірі 30 000 000 (тридцять мільйонів) грн.
В обґрунтування вимог позову зазначено про те, що син позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив військову службу у лавах Національної Гвардії України та ІНФОРМАЦІЯ_2 загинув під час виконання бойового завдання в районі смт Ямпіль Краснолиманського району Донецької області України внаслідок збройної агресії рф проти України. Позивач вказує, що її син ОСОБА_2 помер від отриманого вогнепального поранення голови та тулуба несумісного з життям, а причиною смерті стали множинні наскрізні поранення голови та тулуба. Відповідно до постанови № 36 від 20 вересня 2022 року смерть сина позивача пов'язана із захистом Батьківщини. Органами державної влади проведено ефективне розслідування щодо обставин смерті ОСОБА_2 та встановлено загибель під час захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.
Внаслідок загибелі сина у результаті військової агресії російської федерації, позивач відчуває безперервний, невгамовний душевний біль та страждання, втратила душевний спокій, постійно почуває незахищеність та розчарування. Позивач через загибель сина втратила сенс життя та віру в майбутнє, а важка втрата позбавляє можливості нормально спілкуватись з оточуючими, працювати, підтримувати нормальний спосіб життя, отже діями відповідача позивачу завдано непоправну моральну шкоду.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 09 травня 2024 року відкрито провадження по справі, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
15 серпня 2024 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року залучено до участі у справі Міністерство Юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України, у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору.
Від представника Міністерства юстиції України до суду надійшли пояснення, у відповідності до яких посилаються на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22, російська федерація вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатись на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. Вказують на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 року № 326 було затверджено «Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації починаючи з 19 лютого 2014 року. Отже, Міністерство юстиції вважає, що російська федерація та уряд зобов'язані нести цивільно-правову відповідальність за злочинні дії, які вона вчинила та продовжує вчиняти відносно України та її громадян.
05 листопада 2024 року від Міністерства внутрішніх справ України надійшли письмові пояснення, згідно з якими вказано, що Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від кримінальних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій. При цьому зазначено про те, що оскільки ОСОБА_2 не перебував у безпосередніх службових відносинах з МВС України, а відтак останнє не є належною стороною стороною у справі.
В судове засідання позивач не з'явилась, до суду подано заяву про розгляд справи за її відсутності, вимоги позову підтримує в повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про розгляд справи в суді повідомлявся належним чином, зокрема шляхом розміщення оголошення про виклик до суду на офіційному сайті «Судова влада України», при цьому відзиву на позовну заяву до суду не надходило.
Представник третьої особи - Міністерства юстиції в судове засідання не з'явився, про розгляд справи в суді повідомлявся належним чином, у наданих суду поясненнях просив слухати справу без участі уповноваженої особи Міністерства юстиції України.
Представник третьої особи - Міністерства внутрішніх справ України в судове засідання не з'явився, про розгляд справи в суді повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі.
Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з"явились, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Оскільки відповідач про розгляд справи повідомлявся належним чином, відзив на позовну заяву не подав та не повідомив причини його неподання, а також те, що зі сторони позивача не надійшло заперечень щодо розгляду справи в порядку заочного провадження, суд вважає можливим розглянути спір відповідно до ст.ст. 280-282 ЦПК України та на підставі матеріалів справи постановити заочне рішення.
Приймаючи до уваги викладене, визнавши матеріали справи достатніми для вирішення справи, а неявку учасників справи такою, що не перешкоджає розгляду заяви, суд розглядає заяву без участі сторін.
Дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2 , котрий народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , актовий запис № 791 від 01.09.1992 (а.с.11).
Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 21.06.2014 Відділом реєстрації смерті у м. Києві, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 21 рік.
ОСОБА_2 проходив військову службу у лавах Національної Гвардії України та загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 при виконанні обов'язків військової служби в районі міста Ямпіль Краснолиманського району Донецької області України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, що встановлено рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 03 червня 2020 року.
У відповідності з Довідкою про причину смерті № 1893 Дн, виданою 19.06.2014 Комунальним закладом охорони здоров'я Харківським обласним бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_2 помер внаслідок множинних наскрізних проникаючих кульових поранень голови та тулуба (а.с.16).
Державною установою «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» (ДУ «ГМЦ МВС України) Центральна медична (військово-лікарська) комісія видано постанову № 36, згідно з якою поранення лейтенанта в/ч № НОМЕР_3 ОСОБА_2 ,1992 року народження, «Множинні наскрізні проникаючі кульові поранення голови та тулуба», що призвело до смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 , пов'язане із захистом Батьківщини. (а.с.19).
Позивач ОСОБА_1 в обґрунтування вимог звернення до суду посилається на те, що внаслідок втрати сина у результаті військової агресії російської федерації відчуває безперервний, невгамовний душевний біль та страждання, втратила душевний спокій, постійно почуває незахищеність та розчарування. Втратила сенс життя та віру в майбутнє, а важка втрата позбавляє можливості нормально спілкуватись з оточуючими, працювати, підтримувати нормальний спосіб життя, отже діями відповідача позивачу завдано непоправну моральну шкоду.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
За ст. 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
14 квітня 2014 року Указом в о. Президента України ОСОБА_3 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», чим оголошено початок антитерористичної операції зі звільнення захоплених підконтрольними рф бойовиками територій Донецької та Луганської областей України.
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (чинним на момент пред'явлення позову) визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Відповідно до положень статей 1 - 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії Російської Федерації.
За змістом ст. 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (чинний на момент пред'явлення позову), тимчасово окупованими визнаються частини території Донецької та Луганської областей України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль.
Відповідно до пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частина перша ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Обставини збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території України є загальновідомими і, за правилом ч. 3 ст. 82 ЦПК України, не потребують доказування. Наслідком збройної агресії Російської Федерації відносно України стала окупація частини території України.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії рф проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що рф чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань рф; відзначаючи, що дії рф на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
рф припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до ст. 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res (2022)2 про припинення членства рф у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія рф проти України є серйозним порушенням рф своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року N 64/2022 у зв'язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05:30 год. 24 лютого 2022 року, який надалі продовжений згідно з наступними рішеннями: указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 2 травня 2023 року № 3057-IX, та Указом від 26 липня 2023 року № 451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-IX), продовжити строк дії воєнного стану в Україні з 05:30 год. 16 листопада 2023 року строком на 90 діб.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу, з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з рф.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
У відповідності до Постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 року у справі № 990/80/22, російська федерація вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатись на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 року у справі № 490/9551/19 та 22.06.2022 року у справі № 311/498/20.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 року № 326 було затверджено «Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації починаючи з 19 лютого 2014 року.
Основним Законом України проголошено найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, кожен має право на повагу до його гідності (ст.ст. 3, 28 Конституції України).
Згідно з ч.2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (п. 9 ч.2 ст. 16 ЦК України).
Як кореспондують положення п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
За загальним правилом моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини третя-п'ята ст. 23 ЦК України).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», частині четвертій ст. 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до переконливого висновку про те, що позивачу безумовно завдано моральної шкоди за обставин установлених у справі.
При вирішенні питання щодо відшкодування моральної шкоди позивачу, а також розміру цієї шкоди, суд приймає до уваги практику ЄСПЛ та керується розміром задоволених вимог заявників по схожим спорам, що розглядалися ЄСПЛ, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Хачукаєви проти Росії», «Сагаєва та інші проти Росії», «Ісламова проти Росії», «Султигов та інші проти Росії».
Також суд приходить до висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту у виді стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені рф відносно неї. Отже, зважаючи викладене існують правові підстави для задоволення позовних вимог.
Щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди варто зазначити наступне.
Згідно з ч. ч. 2, 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п. п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
Варто також зазначити, що суттєвий обсяг порушень прав та законних інтересів ОСОБА_2 підтверджуються матеріалами справи.
Також, при прийнятті рішення щодо суми компенсації суд враховує положення постанови Кабінету міністрів України № 168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану». У відповідності до зазначеної постанови родина кожного військового, який загинув, захищаючи Батьківщину під час повномасштабної війни, має право отримати компенсацію у виді одноразової грошової допомоги у розмірі 15 мільйонів гривень. Зокрема ч. 2 постанови регламентує особам, які мають право на виплату одноразової грошової допомоги у разі загибелі осіб, зазначених у пунктах 1-1-2 цієї постанови, а також їх смерті внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), отриманого у період воєнного стану під час захисту Батьківщини, участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення (здійснення), зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, у період здійснення зазначених заходів, не пізніше ніж через один рік після поранення (контузії, травми, каліцтва), виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 млн. гривень.
У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
При вирішенні вимог позивача про компенсацію моральної шкоди суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Туреччини (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Туреччина зобов'язана сплатити позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала позивач, турецькими Збройними Силами.
Суд при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, враховує фактичні обставини справи, керуючись принципом розумності та справедливості, та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, а тому приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Зважаючи вищевикладене стягненню з відповідача рф на користь позивача підлягає грошова сума відшкодування моральної шкоди у розмірі 15 000 000 (п'ятнадцять мільйонів) грн.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Відповідно до ст. 4, 6 Закону України «Про судовий збір» станом на час подання позову позивач повинна був сплатити з урахуванням ціни позову судовий збір у розмірі 1% від ціни позову. При цьому максимальний розмір судового збору станом на дату звернення до суду 07.05.2024 становив 15 140 грн., що перевищує 1 відсоток від розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням часткового задоволення позовних вимог, на підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 15 140 грн.
Керуючись ст.ст. 3, 8, 21, 41, 55, 56, 129, 129-1 Конституції України, ст.ст. 1-11, 16, 22, 23, 1166, 1195 ЦК України, ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 ЦП України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Посольства російської федерації в Україні, треті особи: Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з Посольства російської федерації в Україні на користь Держави Україна 15 000 000 (п'ятнадцять мільйонів) гривень (еквівалент згідно з офіційним курсом НБУ станом на 07.05.2024 року 635 850,00 (шістсот тридцять п'ять тисяч вісімсот п'ятдесят) євро) в якості відшкодування моральної шкоди.
Стягнути з Посольства російської федерації в Україні на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 15 140 грн.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня отримання його копії. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку.
Рішення може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його проголошення/складання повного тексту шляхом подання безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційної скарги.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано.
Повний текст рішення виготовлено 18.11.2024
Суддя О.Б. Саламон