13 листопада 2024 року
м. Київ
справа №140/10981/24
адміністративне провадження № П/990/354/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Гімона М.М.,
суддів: Васильєвої І.А., Дашутіна І.В., Хохуляка В.В., Юрченко В.П.,
розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування наказу в частині, зобов'язання вчинити дії,
04 жовтня 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, ВРП), у якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ керівника секретаріату Вищої ради правосуддя від 12 січня 2024 року №10-к «Про встановлення надбавки за вислугу років» в частині встановлення ОСОБА_1 з 01 січня 2024 року надбавки за вислугу років на державній службі у розмірі 30 відсотків посадового окладу;
- зобов'язати Вищу раду правосуддя здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 надбавки за вислугу років державної служби з 01 січня 2024 року відповідно до частини першої статті 52 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII), а саме: на рівні 3 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 50 відсотків посадового окладу, з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою від 08 жовтня 2024 року Волинський окружний адміністративний суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у цій справі та постановив розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Водночас ухвалою від 16 жовтня 2024 року Волинський окружний адміністративний суд задовольнив клопотання представника відповідача і передав цю адміністративну справу на розгляд до Верховного Суду. Свою позицію суд мотивував тим, що за змістом статей 22 і 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) саме Верховному Суду підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя. Оскільки оскаржуване рішення прийнято відповідачем як суб'єктом владних повноважень та стосується прав або інтересів визначеної в акті особи, таке є актом Вищої ради правосуддя в контексті положень статті 266 КАС України, відповідно, цей спір підсудний Верховному Суду як суду першої інстанції. На обґрунтування своєї позиції суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 9901/481/19.
До Верховного Суду справа надійшла 11 листопада 2024 року і згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для її розгляду визначено склад колегії суддів.
Вирішуючи питання про прийняття справи до провадження, колегія суддів виходить з такого.
Статтею 20 КАС України здійснено розмежування предметної юрисдикції адміністративних судів. Частиною першою цієї статті визначено виключний перелік спорів, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам. Частиною другою встановлено, що окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частинами першою та третьою цієї статті.
Відповідно до частини першої статті 22 КАС України місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами другою - четвертою цієї статті.
Відповідно до статті 25 Конституції України Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.
Аналогічне положення закріплено у статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», а також передбачено, що Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Верховний Суд, з-поміж іншого, здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом.
Отже, за загальним правилом, Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції і лише у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої інстанції.
Такі виключні випадки визначені частиною четвертою статті 22 КАС України, за якими Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, рішень, дій чи бездіяльності органів, які обирають (призначають), звільняють членів Вищої ради правосуддя, щодо питань обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя, звільнення їх з таких посад, оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів призначення суддів Конституційного Суду України у процесі конкурсного відбору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, а також Дорадчої групи експертів щодо оцінювання таких кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.
Отже, законодавцем встановлено вичерпний перелік суб'єктів владних повноважень, які можуть бути відповідачами у справах, що підсудні Верховному Суду як суду першої інстанції, серед яких, зокрема, є і Вища рада правосуддя.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності зокрема Вищої ради правосуддя визначені статтею 266 КАС України.
Так, правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо, зокрема, законності дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя, а також законності її актів. Такі спори розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду не менше ніж з п'яти суддів. Верховний Суд за наслідками розгляду адміністративних справ, визначених частиною другою цієї статті, може, зокрема, визнати акт Вищої ради правосуддя протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині; визнати дії чи бездіяльність Вищої ради правосуддя протиправними, зобов'язати її вчинити певні дії; або ж застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.
Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності Вищої ради правосуддя. Відповідно до статті 1 названого Закону Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Вища рада правосуддя є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремим рядком у Державному бюджеті України.
Повноваження ВРП визначає стаття 3 Закону № 1798-VIII.
Водночас, за змістом статті 27 Закону № 1798-VIII організаційне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Вищої ради правосуддя та її органів здійснює секретаріат. Керівник та інші посадові особи секретаріату Вищої ради правосуддя є державними службовцями, якщо інше не визначено цим Законом.
На переконання колегії суддів, системний аналіз вищенаведених норм права у взаємозв'язку із метою запровадженої законодавцем виключної підсудності деяких спорів саме Верховному Суду як суду першої інстанції дає підстави для висновку, що Верховному Суду підсудні не абсолютно всі спори, у яких відповідачем є Вища рада правосуддя, а лише ті з них, які прямо або опосередковано стосуються її функціонування як органу суддівського врядування, виходячи з повноважень, встановлених у статті 3 Закону № 1798-VIII. Водночас у правовідносинах з секретаріатом ВРП виступає як роботодавець і такі функції не пов'язані безпосередньо з повноваженнями ВРП як органу суддівського врядування. Такі правовідносини випливають із організаційного забезпечення діяльності ВРП, однак, не тотожні здійсненню останньою своєї компетенції.
Саме такий підхід висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі №9901/481/19, від 12 жовтня 2023 року у справі № 990/156/23.
У таких справах предмет спору був пов'язаний зі звільненням особи з посади члена ВРП або ж стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу такої особи (члена ВРП). Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу, що спірні правовідносини врегульовуються Законом № 1798-VIII, а право на винагороду члена ВРП є не стільки платнею за виконання обов'язків члена ВРП, скільки гарантією діяльності останнього.
Оскільки прийняття рішення про звільнення членів Вищої ради правосуддя є одним із повноважень останньої, відповідно, спори у таких правовідносинах і тих, що з них випливають, за висновком Великої Палати Верховного Суду підсудні Верховному Суду як суду першої інстанції.
Натомість, у цій справі, яку передано Верховному Суду за підсудністю, позивач є працівником секретаріату Вищої ради правосуддя, а предмет спору пов'язаний із захистом прав позивача на отримання надбавки за вислугу років у розмірі, встановленому Законом № 889-VIII шляхом скасування наказу керівника секретаріату ВРП. Тобто, правовідносини у цій справі не пов'язані із повноваженнями ВРП як органу суддівського врядування, не врегульовуються Законом № 1798-VIII ані прямо, ані опосередковано. Відповідно, предмет спору у цій справі не свідчить про виключну його підсудність Верховному Суду як суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вважає, що цей спір має розглядатися за загальними правилами підсудності, що встановлені статтею 25 КАС України.
Частиною першою цієї статті визначено, що адміністративні справи з приводу оскарження індивідуальних актів, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частин першої та другої статті 30 КАС України спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються.
Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 29 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження адміністративним судом, до якого вона надіслана.
З аналізу зазначених норм права слідує, що первинно положення цієї статті спрямовані на недопущення спорів між судами одного інституційного рівня, яким підсудні справи з однаковим предметом спору. Саме тому, щоб унеможливити множинного пересилання справи з одного суду до іншого з підстави забезпечення дотримання територіальної підсудності, закон встановив таку заборону. Положення частини другої статті 30 КАС України, які відсилають до положень статті 29 цього Кодексу, посилюють правильність думки про те, що передача справ з одного суду до іншого за підсудністю забороняється з підстав саме територіальної підсудності, а не інстанційної.
Разом з тим, розгляд судом предметно непідсудної йому справи може призвести до ухвалення незаконного рішення, обмежити право кожного на судовий захист належним судом, позбавити можливості скористатися правом на апеляційне чи касаційне оскарження рішення.
Отож, з наведеного можна підсумувати, що якщо суд першої інстанції помилково чи неправильно направив до суду справу, яка за предметом спору, суб'єктним складом учасників, характером спірних правовідносин відноситься до його підсудності, а суд, якому була направлена справа (позовна заява), повернув її назад як направлену внаслідок порушення правил підсудності, то рішення суду, який повернув справу адресанту, не може розцінюватися як ознака спору щодо підсудності чи порушення заборони про передавання справ, встановленої статтею 30 КАС України.
Таке судове рішення свідчить про виконання вимог процесуального закону щодо забезпечення дієвості і обов'язковості положень інституту підсудності адміністративних справ і є реалізацією гарантії кожного на розгляд справи судом, встановленим законом.
Указана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2019 року у справі № 855/364/19.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови у прийнятті справи № 140/10981/24 до свого провадження, оскільки ця справа не підсудна Верховному Суду як суду першої інстанції, та необхідність її повернення до Волинського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Керуючись статтями 20, 22, 25, 29, 30, 266 КАС України, суд
Відмовити у прийнятті до свого провадження справи № 140/10981/24 за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування наказу в частині, зобов'язання вчинити дії.
Повернути справу № 140/10981/24 до Волинського окружного адміністративного суду за підсудністю.
Копію цієї ухвали суду надіслати учасникам справи в порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Ухвала набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 256 КАС України, але може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття. Передача адміністративної справи з одного суду до іншого на підставі відповідної ухвали, яка підлягає оскарженню, здійснюється не пізніше наступного дня після закінчення строку на оскарження такої ухвали, а в разі подання апеляційної скарги - після залишення її без задоволення.
СуддіМ.М. Гімон І.А. Васильєва І.В. Дашутін В.В. Хохуляк В.П. Юрченко