08 листопада 2024 року
м. Київ
справа №400/8159/23
адміністративне провадження № К/990/44558/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Мацедонської В.Е., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №400/8159/23
за позовом ОСОБА_1
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області,
третя особа: Державна судова адміністрація України
про стягнення суддівської винагороди
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 7 грудня 2023 року (головуючий суддя: Градовський Ю.М., судді: Турецька І.О., Шеметенко Л.П.).
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТУ ДСА України в Миколаївській області, третя особа: ДСА України, в якому просив суд стягнути суддівську винагороду за червень 2023 року в розмірі: 115 143,60 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що він працює на посаді судді Ленінського районного суду міста Миколаєва. Проте за червень 2023 року суддівську винагороду йому взагалі не виплачено, що є порушенням права на оплату праці.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2023 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за червень 2023 року.
Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за червень 2023 року з урахуванням висновків суду в цій справі.
У задоволенні позовних вимог про стягнення суддівської винагороди за червень 2023 року в розмірі: 115 143,60 грн відмовлено.
Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що питання обрахунку, розміру та виплати суддівської винагороди унормовується виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 1 липня 2022 року №2352-ІХ.
Також суд першої інстанції підкреслив, що Закон України «Про судоустрій та статус суддів» не передбачає будь-яких обмежень у виплаті суддівської винагороди тим суддям, які проходять військову службу під час мобілізації. При цьому, будь-яких змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» законодавцем внесено не було, що свідчить про відсутність підстав для невиплати позивачеві суддівської винагороди за червень 2023 року.
Що стосувалось заявленої позивачем суми суддівської винагороди у розмірі: 115 143, 60 грн, то суд першої інстанції вважав, що в даному випадку повноваження щодо вирішення питання щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у розмірі, встановленому ЗУ «Про судоустрій та статус суддів», із врахуванням передбачених цим Законом складових, належить саме відповідачу, а тому суд не може перебирати на себе вказану функцію.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 7 грудня 2023 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2023 року скасовано.
Прийнято у справі нову постанову, якою у задоволені позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, третя особа: Державна судова адміністрація України, про стягнення суддівської винагороди відмовлено.
Приймаючи протилежне рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що територіальні управління Державної судової адміністрації України здійснюють фінансування судів щодо виплати суддівської винагороди на підставі відповідних наказів голів судів, якими визначається розмір суддівської винагороди, яка підлягає сплаті судді відповідного суду.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, на підставі наказу голови Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2022 року за №12ос/г/22 позивачу з 19 липня 2022 року припинено виплату середнього заробітку на час його увільнення у зв'язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період з 19 липня 2022 року, а отже на переконання суду, у цьому випадку відсутні правові підстави стверджувати, що ТУ ДСА в Миколаївській області допустило протиправну бездіяльність в частині нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у спірному періоді.
Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22.
У підсумку суд апеляційної інстанції виснував, що оскільки у спірний період позивачем не здійснювалось правосуддя, а він проходив військову службу, то в даному випадку відсутнє право у позивача на нарахування суддівської винагороди за червень 2023 року.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить постанову П'ятого апеляційного адміністративного від 7 грудня 2023 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22 щодо питання застосування норми права, а саме - статті 119 КЗпП України.
Скаржник наголошує на тому, що «середній заробіток» та «суддівська винагорода» є різними поняттями, які регулюються різними законами та обчислюються за різними формулами. Виплата середнього заробітку згідно зі статтею 119 Кодексу законів про працю України не є тотожною виплаті суддівської винагороди у розумінні Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Середній заробіток розраховується на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 за два останні місяці перед подією, тоді як суддівська винагорода - щомісячно на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» . Зазначає, що норми статті 119 Кодексу законів про працю України не можуть регулювати спірні правовідносини.
Скаржник також зауважує, що судом апеляційної інстанції залишилось не врахованим, що наказом голови суду йому було припинено виплату середнього заробітку, однак відсутній будь-який наказ про припинення виплати суддівської винагороди.
Правом подати відзив на касаційну скаргу в порядку статті 338 КАС України відповідач не скористався, що відповідно до вказаної статті не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій за наявними в справі матеріалами. Згідно з довідкою про доставку електронного листа, ухвалу Суду про відкриття касаційного провадження доставлено Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в Миколаївській області 9 січня 2024 року о 22:03 год.
Третя особа своїх пояснень до суду не надала. Згідно з довідкою про доставку електронного листа, ухвалу Суду про відкриття касаційного провадження доставлено Державній судовій адміністрації України 16 жовтня 2024 року о 20:30 год.
Ухвалою Верховного Суду від 9 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного від 7 грудня 2023 року з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 5 листопада 2024 року закінчено підготовчі дії у цій справі та призначено її до касаційного розгляду у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції за наявними у справі матеріалами.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 17 жовтня 2019 року №760/2019 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Ленінського районного суду міста Миколаєва безстроково.
З березня 2022 року ОСОБА_1 був призваний на військову службу до Збройних Сил України за мобілізацією.
19 липня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX, який вніс зміни до статті 119 Кодексу законів про працю України, скасувавши право мобілізованих громадян на збереження середнього заробітку.
У зв'язку з цим, 19 липня 2022 року головою Ленінського районного суду міста Миколаєва було видано наказ №12ос/г/22 «Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 ».
За червень 2023 року ОСОБА_1 не отримував суддівську винагороду.
Не погоджуючись із невиплатою суддівської винагороди за червень 2023 року, позивач звернувся до суду з цим позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України закріплено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).
За приписами статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та Законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Засади та порядок фінансування судів установлені статтями 148, 149 Закону №1402-VIII.
За правилами частин третьої, четвертої статті 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Відповідно до частини першої статті 149 Закону №1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Положенням про Територіальне управління Державної судової адміністрації в Миколаївській області, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України 25 вересня 2015 року визначено, що основним завданням управління є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів Миколаївської області та фінансове забезпечення місцевих загальних судів Миколаївської області з метою створення належних умов діяльності судів, суддів цих судів та забезпечення роботи органів суддівського самоврядування. Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області та місцевих загальних судів Миколаївської області.
Заходи по фінансовому забезпеченню місцевих загальних судів Миколаївської області включають в себе і нарахування та виплату суддівської винагороди.
За приписами частини другої статті 24 Закону №1402-VІІІ голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.
Нарахування, у тому числі суддівської винагороди суддям, здійснюється на підставі наказів голів суддів, табелів обліку робочого часу, копії яких передаються судами управлінню для виконання.
IV. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Спір у цій справі виник у зв'язку з невиплатою суддівської винагороди судді, мобілізованому до лав Збройних Сил України, за яким відповідно до приписів частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, чинної на момент його увільнення від роботи, зберігалися місце роботи, посада та середній заробіток.
В контексті розглядуваного спору Суд вважає за доцільне зазначити таке.
Однією з ключових гарантій належного здійснення правосуддя є забезпечення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Гарантії незалежності суддів, визначені Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Закон № 1402-VIII), є невід'ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України та забезпечують здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Цю правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів Конституційний Суд України висловив у низці постанов, зокрема у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018.
У рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
У межах цієї справи суди попередніх інстанцій встановили, що з березня 2022 року ОСОБА_1 був призваний на військову службу до Збройних Сил України за мобілізацією.
Законом України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, було внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України. Ці зміни виключили норму щодо нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 19 липня 2022 року.
На підставі цих змін головою Ленінського районного суду міста Миколаєва було видано наказ від 19 липня 2022 року №12ос/г/22, яким було припинено виплату середнього заробітку позивачу на час його увільнення у зв'язку з призовом на військову службу під час мобілізації з 19 липня 2022 року.
Суд зазначає, що згідно зі статтями 148 та 149 Закону №1402-VIII, Територіальне управління Державної судової адміністрації України діє як розпорядник бюджетних коштів для місцевих судів та виконує накази голів судів, зокрема, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди. У цьому контексті, зазначене управління не виступає самостійним суб'єктом у прийнятті рішень щодо виплат, а виконує покладені на нього функції.
В свою чергу, ненарахування та невиплата суддівської винагороди позивачу за червень 2023 року були здійснені на підставі зазначеного наказу.
Оскільки законність цього наказу не оскаржувалася позивачем, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у цьому спорі протиправних дій (бездіяльності) з боку відповідача в частині нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у спірному періоді, а також відсутність підстав для зобов'язання відповідача нарахувати ОСОБА_1 судівську винагороду.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22, які було застосовано судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення про відмову у позові. Вказані висновки були підтримані Верховним Судом у постановах від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23 за подібних правовідносин.
У касаційній скарзі скаржник посилається на необхідність відступлення від вказаних висновків Верховного Суду.
Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16).
Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №916/2550/22).
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
Мотиви скаржника щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, зводяться до власного суб'єктивного тлумачення характеру спірних правовідносин та його незгоди із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у зазначених постановах. Фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначених постановах, доводи скаржника не містять.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов'язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку №20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява №27238/95, п.70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
З огляду на зазначене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики Верховний Суд у своїх постановах послідовно керується підходом, за яким для відступу від висловлених раніше правових позицій він повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими, чи застосований у цих рішеннях підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Оскільки скаржник не обґрунтував наявності підстав для відступу від відповідних висновків, а саме не довів їх помилковість, неефективність, необґрунтованість, неузгодженість чи застарілість, Суд вважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у постановах від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, які в подальшому також застосовані у постановах Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23.
У зв'язку з наведеним Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України у цій справі, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.
Доводи касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції не враховано, що наказом голови суду припинено виплату позивачу середнього заробітку, та залишено без уваги положення статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є помилковими, оскільки суд апеляційної інстанції урахував вищезазначене, однак дійшов висновку, що доводи позивача щодо застосування наведених норм є недостатніми без оскарження останнім єдиної підстави для ненарахування та невиплати відповідачем суддівської винагороди - наказу голови Ленінського районного суду м. Миколаєва №12ос/г/22 від 19 липня 2022 року.
За приписами частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за належне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року - без змін.
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 359 КАС України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 7 грудня 2023 року залишити без змін.
Судові витрати не розподіляються.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
…………………………….
…………………………….
…………………………….
Н.М. Мартинюк
В.Е. Мацедонська
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду