13 листопада 2024 р. м. Чернівці Справа № 600/3467/24-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) від 16 липня 2024 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в перетині державного кордону України;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) не чинити перешкоди ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у виїзді з України на підставі абзацу 5 пункту 2-1 постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року «Про затвердження Правил перетину державного кордону громадянами України».
Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваним рішенням позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України, з чим він не погоджується і вважає протиправним. Так, позивач зазначає, що він здійснює догляд за своєю бабою ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи. Під час перетину державного кордону України позивач, який здійснював супровід своєї бабусі, надав усі документи, які підтверджують родинний зв'язок з ОСОБА_2 , а також докази відсутності у неї інших осіб, які можуть здійснювати догляд за нею. Вказував, що поданих відповідачу документів у відповідності до норм постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року було достатньо для виїзду позивача як громадянина України за кордон у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану. Проте відповідач в оскаржуваному рішенні вказав підставою для відмови у перетинанні позивачем державного кордону України лише те, що попередній супроводжуючий, який здійснював супровід ОСОБА_2 , не повернувся. Таким чином, позивач вважає, що оскаржуване рішення та підстави його прийняття, фактично, покладають на нього вину третьої особи у порушенні порядку перетину кордону та відповідальність шляхом заборони виїзду за межі України. Відповідно, оскаржуваним рішенням порушено право позивача вільно виїхати з України за наявності відповідних підстав та документів, наявність яких передбачає право виїзду з України під час дії воєнного стану.
Ухвалою суду від 09 серпня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено строки для подання заяв по суті справи, витребувано докази у позивача.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що під час здійснення перевірки підстав виїзду позивача за межі України було встановлено, що згідно з Базою даних «Ризик» 03 лютого 2024 року громадянка ОСОБА_2 у супроводі свого сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , перетнула державний кордон. В подальшому ОСОБА_2 повернулась до України 04 лютого 2024 року, натомість ОСОБА_4 не здійснив повернення в Україну. На думку відповідача, самостійне повернення ОСОБА_2 до України свідчить про наявність у неї можливості самостійно пересуватися та не потребує супроводу сторонніх осіб, водночас наявність інвалідності ОСОБА_2 використала з метою протиправного вивезення свого сина призовного віку за межі України. Також відповідач наголосив, що в умовах воєнного стану обмежено право вільного пересування громадян, у тому числі під час виїзду за межі України. За наведених обставин позивачу було відмовлено у перетинанні державного кордону України. При цьому відповідач посилається на те, що форма оскаржуваного рішення не містить такої вимоги для посадових осіб прикордонної служби як конкретизацію підстав, визначених Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», а тому посадові особи органів Державної прикордонної служби України не зобов'язані у своєму рішенні зазначати такі підстави. Вказано, що на Державну прикордонну службу України не покладено обов'язку оголошення переліку документів, необхідних для здійснення перетину кордону. Крім цього відповідач вважає безпідставною вимогу позивача не чинити перешкоди у виїзді з України, оскільки прийняття рішення про надання чи відмову у наданні дозволу на перетин державного кордону належить до виключної компетенції органів Державної прикордонної служби України та приймається у кожному конкретному випадку за наслідками вивчення наданих особою до перевірки документів з урахуванням чинних на момент прийняття такого рішення правил перетину кордону. Вказуючи на послідовність, обґрунтованість і прогнозованість дій уповноваженої особи органу Державної прикордонної служби України, а також на те, що позивач намагається використати інвалідність своєї бабусі ОСОБА_2 з метою протиправного залишення території України, відповідач вважає законним оскаржуване рішення та просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Ухвалою суду від 27 серпня 2024 року клопотання представника ОСОБА_1 про продовження процесуального строку у даній справі задоволено. Продовжено ОСОБА_1 строк подання відповіді на відзив у цій справі до 29 серпня 2024 року включно.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій вказав про безпідставність доводів відзиву. Вказано, що висновки про наявність ризику про ймовірне неповернення позивача в України ґрунтується на внутрішніх наказах органів Державної прикордонної служби України, які не визначають, що за наявності ідентифікаторів профілю ризику під час здійснення прикордонного контролю осіб, які перетинають державний кордон у пунктах пропуску, таким особам відмовляють у перетину кордону. Наголошено, що позивач надав усі необхідні документи для виїзду з України у відповідності до Правил перетинання державного кордону громадянами України. При цьому позивач вважає безпідставними твердження відповідача про не надання документів, які свідчать про звільнення ОСОБА_1 від мобілізації (надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації), оскільки, як свідчить зміст оскаржуваного рішення, вказана вище обставина не слугувала підставою для відмови позивачу у перетині державного кордону України. Стосовно доводів відзиву про те, що ОСОБА_2 може самостійно пересуватися та не має потреби у супроводі інших осіб, то такі, на думку позивача, ґрунтуються виключено на припущеннях відповідача. Наполягав на задоволенні позову.
Правом подати заперечення відповідач не скористався.
Клопотань про розгляд даної справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін до суду не надходило.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_2 від 07 лютого 2024 року.
Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи №16-13/17818 від 25 липня 2019 року місце проживання позивача зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про народження живої дитини, виданого Департаментом Охорони здоров'я штату Оклахома Сполучених Штатів Америки та перекладеного українською мовою Бюро перекладів «Європа», ОСОБА_5 є матір'ю ОСОБА_1 , народженого ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Оклахома Сіті округу Оклахома штату Оклахома.
Відповідно до свідоцтва про народження № НОМЕР_3 від 14 березня 1979 року ОСОБА_2 є матір'ю ОСОБА_5 .
Згідно з довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААА №856834 від 19 грудня 2018 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , встановлено другу групу інвалідності безстроково по загальному захворюванню.
Також факт наявності у ОСОБА_2 інвалідності 2 групи підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_4 від 04 січня 2019 року.
Згідно з паспортом громадянина України серії НОМЕР_5 , виданого Суворовським РВ УМВС України в Херсонській області 10 листопада 1998 року, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
06 березня 2024 року ОСОБА_2 своєю заявою, посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Годованним О.В., підтвердила, що її онук - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає з нею та самостійно утримує її як особу з інвалідністю ІІ групи за загальним захворюванням та перебуває на його утриманні. Також ОСОБА_2 підтвердила, що в неї відсутні будь-які інші особи, які зобов'язані її утримувати.
Як вбачається з виданого 07 березня 2024 року висновку №125 про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, внаслідок яких вони потребують надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, ОСОБА_2 рекомендовано отримання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від фізичної особи (безстроково).
За заявою ОСОБА_1 від 12 квітня 2024 року уповноваженими посадовими особами Управління праці та соціального захисту населення Суворовської районної у м. Херсоні ради було складено Акт №26 про встановлення факту здійснення догляду від 18 квітня 2024 року, в якому вказано, що ОСОБА_1 є онуком ОСОБА_2 та здійснює постійний догляд за нею за адресою: АДРЕСА_2 .
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, 16 липня 2024 року позивач прибув до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Дяківці» з метою здійснити перетин державного кордону України на виїзд з України у супроводі своєї бабусі.
На підтвердження факту супроводу ОСОБА_2 надано такі документи: паспорти громадян України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для виїзду за кордон; пенсійне посвідчення ОСОБА_2 ; акт встановлення факту здійснення догляду №26 від 18 квітня 2024 року; військово-обліковий документ ОСОБА_1
16 липня 2024 року начальником відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_6 » (тип Б) капітаном ОСОБА_6 ухвалено рішення про відмову у перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України на підставі Законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №24/2022 «Про введення воєнного стану на території України», постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», а також пункту 2-1 (попередній супроводжуючий, який здійснював супровід, не повернувся).
За таких обставин, не погоджуючись з рішенням відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до пунктів 7-9 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач не погоджується з рішенням ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) від 16 липня 2024 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в перетині державного кордону України та просить суд, зокрема, скасувати прийняте відповідачем рішення.
Відтак, саме назване рішення в розумінні наведених процесуальних приписів є рішенням суб'єкта владних повноважень та предметом даного позову, якому і надаватиметься правова оцінка судом, тобто дотримання відповідним суб'єктом критеріїв, наведених у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд зазначає, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення відповідним суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Крім цього, в силу положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Враховуючи наведене та з огляду на положення частини другої статті 19 Конституції України та визначені у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критерії оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, варто зазначити, що оскаржуване у цій справі рішення повинно ґрунтуватися на законі та бути обґрунтованим, тобто таким, що прийнято з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття такого виду рішень.
Так, згідно частини першої статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Отже, конституційне право особи вільно залишати територію України може бути обмежене законом, при цьому відповідний державний орган повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05 листопада 2009 року №1710-VI (в редакції на час виникнення спірних відносин і на яку містяться посилання в оскаржуваному рішенні) іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Відповідно до частини третьої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.
Також згідно з вимогами Закону України «Про прикордонний контроль» повноваженнями щодо надання особам, у тому числі й громадянам України призовного віку, дозволу на перетинання державного кордону України надані уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України (статті 3, 6).
Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
В подальшому Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року №2119-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", продовжено строк дії воєнного стану з 05 годин 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб.
Указами Президента України №133/2022 від 14.03.2022, №259/2022 від 18.04.2022, №341/2022 від 17.05.2022, №573/2022 від 12.08.2022, №757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023, №254/2023 від 01.05.2023, №451/2023 від 26.07.2023, №734/2023 від 06.11.2023, №49/2024 від 05.02.2024, №271/2024 від 06.05.2024, №469/2024 від 23.07.2024, №740/2024 від 28.10.2024 строк дії воєнного стану продовжувався і діє по даний час.
Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII (далі - Закон №389-VIII, у редакції на час виникнення спірних відносин) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Згідно з пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року №1455 (у редакції на час виникнення спірних відносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 року №3857-XII визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Відповідно до пункту 2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (далі - Правила №57 у редакції, на час виникнення спірних відносин) перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу.
При цьому цим же пунктом 2 Правил №57 передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Зокрема, відповідно до абзацу 5 пункту 2-1 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документів, що підтверджують інвалідність, та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю I чи II групи складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Отже, з наведених норм вбачається, що право виїзду за межі України в умовах надзвичайного або воєнного стану мають особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України. Однак таке право обумовлено необхідністю мати при перетині державного кордону України такі документи: документ (посвідчення, довідка) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документи, що підтверджують інвалідність та акт встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю I чи II групи, який складається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради на підставі заяви або особи з інвалідністю I чи II групи, або особи, яка здійснює догляд, про здійснення такого догляду.
Як вбачається з матеріалів справи і не заперечується її сторонами, 16 липня 2024 року позивачем при спробі перетину державного кордону України через міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Дяківці» разом зі своєю бабусею ОСОБА_5 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи, уповноваженій особі відповідача були надані для перевірки такі документи: паспорти громадян України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для виїзду за кордон; пенсійне посвідчення ОСОБА_2 ; акт встановлення факту здійснення догляду №26 від 18 квітня 2024 року; військово-обліковий документ ОСОБА_1 .
Згідно обставин справи, станом на 16 липня 2024 року жодних недоліків вказаних документів відповідачем не виявлено, зауважень до таких у відповідача не було.
При цьому відповідачем у ході судового розгляду справи не подано доказів того, що названі вище документи є не законними та не чинними.
Отже, за таких обставин, суд погоджується з доводами позову про те, що позивачем на підтвердження свого права перетину державного кордону України в умовах введення воєнного стану на підставі абзацу 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57, було надано усі необхідні документи.
При цьому суд вважає безпідставними посилання відповідача у відзиві на положення абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57, оскільки названим абзацом пункту 2-1 передбачено право перетину державного кордону України у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану особам, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності відповідних документів, про які йдеться в абзаці 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57.Натомість у даних спірних відносинах позивач має статус особи, яка здійснює постійний догляд за особою з інвалідністю II групи ( ОСОБА_2 ), що підтверджується актом про встановлення факту здійснення догляду №26 від 18 квітня 2024 року, і який здійснював супровід ОСОБА_2 як особи з інвалідністю ІІ групи за межі України. А тому в даному випадку підлягають застосуванню положення саме абзацу 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57, якими визначено право перетину державного кордону України у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану особами, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за умови пред'явлення документів, перелік яких визначений названим вище абзацом 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57.
Щодо обґрунтування підстави, зазначеної в оскаржуваному рішенні, а саме: «попередній супроводжуючий, який здійснював супровід, не повернувся», то такі не ґрунтуються на законі.
Суд зауважує, що наявність у відповідача інформації про те, що до України не повернулася інша особа (як стверджується у відзиві на позов, такою особою є син ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ), яка раніше супроводжувала ОСОБА_2 як особу з інвалідністю 2 групи, то така не може слугувати правовою підставою для відмови саме позивачу в перетинанні державного кордону України за умов, визначених абзацом 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57.
Так, абзацом 13 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57, дійсно визначено, що громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Проте суд зауважує, що відповідальність за указані вище дії щодо неповернення на територію України після супроводу особи, яка потребує постійного догляду, має нести саме особа, яка відповідно до наведених вище положень зобов'язана була повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України ОСОБА_2 , а не позивач.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем безпідставно та незаконно було відмовлено позивачу у перетині державного кордону України.
Щодо тверджень у відзиві в обґрунтування законності оскаржуваного рішення про те, що позивач не надав документів, які підтверджують факт звільнення від мобілізації, то такі є безпідставними, оскільки, як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, указане не слугувало підставою для його прийняття.
Згідно обставин справи, встановлених судом на підставі поданих її сторонами доказів, жодних недоліків щодо документів, поданих позивачем при спробі перетину державного кордону України, відповідачем не встановлено, зауваження до таких в оскаржуваному рішенні відсутні.
До того ж, суд зауважує, що право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану є різними за своєю правовою природою, різняться як законодавчими нормами, якими такі регулюються, так і органами, що визначають їх наявність. Тому, зокрема, право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації не гарантує військовозобов'язаній особі безумовно безперешкодний виїзд за межі України у воєнний час. Військовий квиток чи інший військово-обліковий документ з відміткою про надання відстрочки від призову по мобілізації є документом, що засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону позивачем в умовах воєнного стану.
Крім цього, суд звертає увагу і на те, що положення статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначають перелік правових підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації для осіб, які мають статус військовозобов'язаних.
Так, відповідно до частини дев'ятої статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» взяттю на військовий облік військовозобов'язаних підлягають, зокрема, громадяни України, які досягли 25-річного віку під час перебування на військовому обліку призовників, а також ті, які старші 25 років і раніше не перебували на військовому обліку.
Разом з цим, як свідчать матеріали даної справи, позивач ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , тобто станом на час прийняття оскаржуваного рішення позивачу було 21 рік.
При цьому пунктом 1 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено обов'язок взяття на військовий облік призовників (крім Служби безпеки України, розвідувальних органів України) громадян України віком до 25 років.
Відповідно до частини дев'ятої статті 9 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» призовниками є особи, які взяті на військовий облік.
Отже, оскільки станом на день прийняття відповідачем оскаржуваного рішення позивач є особою, яка не досягла 25-річного віку, то він має вважатись призовником і перебувати на військовому обліку призовників. При цьому на позивача не розповсюджується дія статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», адже, як зазначалось вище, вказаною статтею визначено перелік підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації лише особам, які мають статус військовозобов'язаних. Тому, безпідставними є посилання відповідача у відзиві на те, що під час перетину державного кордону України позивач мав пред'явити документи, які підтверджують факт звільнення від мобілізації (надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації).
Як уже зазначено вище, відповідно до змісту статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови.
Між тим, в оскаржуваному рішенні не зазначено жодної обґрунтованої правової підстави для прийняття відмови у перетинанні державного кордону на виїзд з України позивачем, а така підстава як «попередній супроводжуючий, який здійснював супровід, не повернувся» не ґрунтується на законі.
З огляду на викладене у своїй сукупності, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі законодавства, яке регулює спірні відносини; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; упереджено; недобросовісно й нерозсудливо.
Отже, за встановлених у цій справі обставин та враховуючи наведені вище норми, суд вважає, що відповідачем прийнято безпідставне та незаконне рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 16 липня 2024 року щодо ОСОБА_1 . Відтак, таке рішення підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині - задоволенню.
Щодо посилань відповідача у відзиві на правові позиції Верховного Суду у справах №600/2520/22-а та №380/7792/22, то такі є безпідставними, оскільки у даних справах підставами прийняття рішень про відмову у перетині державного кордону України слугувало особи при перетині державного кордону не надали документів, які підтверджують право виїзду за кордон. Натомість у даних спірних відносинах позивач пред'явив уповноваженій особі Державної прикордонної служби України перелік документів, достатніх для перетину державного кордону України у разі введення надзвичайного або воєнного стану на підставі абзацу 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57.
Також суд відхиляє посилання відзиву на позиції у справі №260/5461/22 (постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року) та № 320/10801/22 (постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2023 року), оскільки постанови у названих справах винесені судами апеляційної інстанції, які не є джерелом права в Україні і, відповідно, не можуть застосуватись судом при вирішенні іншого спору.
Стосовно позовних вимог про зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) не чинити перешкоди ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у виїзді з України на підставі абзацу 5 пункту 2-1 постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року «Про затвердження Правил перетину державного кордону громадянами України», то суд зазначає, що така вимога спрямована на вчинення дій суб'єктом владних повноважень на майбутнє.
Суд зауважує, що адміністративне судочинство спрямоване на захист уже порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, а для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що в зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень рішення, вчиненню ним дій чи допущенням бездіяльності порушуються права позивача. Захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Правовою підставою для звернення до адміністративного суду є захист порушених прав, свобод чи інтересів; право на позов у особи виникає лише після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, буде воно порушено чи ні.
Таким чином, неможливо зобов'язати відповідача на майбутнє вчиняти певні дії чи утриматись від вчинення певних дій, оскільки відсутні факти порушення прав позивача в майбутньому.
Враховуючи викладене, позовна вимога щодо зобов'язання не чинити перешкоди позивачу у виїзді з України на підставі абзацу 5 пункту 2-1 постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року «Про затвердження Правил перетину державного кордону громадянами України» є передчасною, такою, що заявлена на майбутнє, а відтак безпідставною і, як наслідок, задоволенню не підлягає.
Таким чином, заявлений позов підлягає частковому задоволенню.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено наявність підстав для часткового задоволення заявлених вимог.
Відповідно до частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.
Відповідно до положень частин першої, третьої, сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
З матеріалів справи вбачається, що позивачем за подання до суду цього позову сплачено судовий збір у сумі 2422,20 грн, що підтверджується платіжними інструкціями від 29 липня 2024 року №0.0.3791641272.1 та від 31 липня 2024 року №0.0.3794207152.1.
Оскільки даний позов сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, підлягає задоволенню частково, то судовий збір підлягає стягненню з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) в сумі 1211,20 грн на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись статтями 2, 6, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) від 16 липня 2024 року про відмову ОСОБА_1 , 08 жовтня 2002 року, в перетинанні державного кордону України.
В задоволенні іншої частини позову відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 13 листопада 2024 року.
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ), відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ).
Суддя О.П. Лелюк