24 жовтня 2024 р. м. Чернівці Справа № 600/2157/21-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Левицького В.К., суддів Анісімова О.В., Брезіної Т.М.
за участю секретаря судового засідання Олейщук А.-М.С.
сторін:
позивача - ОСОБА_1 ;
представника позивача - Байцар І.Б.;
представника відповідача - Булгакова С.В.;
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Національного банку України
про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії.
У травні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Національного банку України щодо невиплати йому у період з 01.10.2015 по 30.06.2016 доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі, а також компенсації за невикористані 11 днів додаткової щорічної оплачуваної відпустки державного службовця за період роботи з 12.09.2015 по 30.06.2016;
- зобов'язати Національний банк України нарахувати та виплатити йому заборгованість із заробітної плати за період з 01.10.2015 по 30.06.2016 у сумі 27784,06 грн, в тому числі: доплату за ранг державного службовця у сумі 1080,00 грн, надбавку за вислугу років у сумі 26704,06 грн;
- зобов'язати Національний банк України нарахувати та виплатити йому компенсацію за невикористані 11 днів додаткової щорічної відпустки державного службовця за період з 12.09.2015 по 30.06.2016 у сумі 5808,88 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач, серед іншого, зазначав, що в період з 01.10.2015 по 30.06.2016 заробітна плата нараховувалася та виплачувалася йому без таких складових як доплата за ранг державного службовця та надбавка за вислугу років, що суперечить положенням статті 33 Закону України “Про державну службу» № 3723-ХІІ та статті 46 Закону України “Про державну службу» № 4050-VІ.
Національний банк України подав до суду відзив, в якому заперечував проти задоволення позову, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. В обґрунтування заперечень відповідач, серед іншого, зазначав, що у зв'язку з набранням чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розбудови інституційної спроможності Національного банку України» від 18.06.2015 № 541-VIII, який набрав чинності 10.07.2015, структура та розмір оплати праці службовців Національного банку України визначається Правлінням Національного банку без застосування норм Закону України “Про державну службу». Так, постановою Правління Національного банку України від 10.07.2015 №456 були запроваджені нові умови оплати праці працівників Національного банку України з 01.10.2015 без застосування Закону України “Про державну службу». Відповідно до вказаної постанови до структури оплати праці не входять доплата за ранг та надбавка за вислугу років, що свідчить про безпідставність вимог позивача про стягнення на його користь зазначених видів виплат.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 22.09.2021 у справі № 600/2157/21-а, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13.01.2022, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду від 04.06.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22.09.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13.01.2022 у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність Національного банку України щодо невиплати у період з 01.10.2015 по 30.06.2016 доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі та зобов'язання Національного банку України здійснити нарахування та виплатити заборгованість із заробітної плати за період з 01.10.2015 по 30.06.2016 - скасовано. Справу у цій частині направлено на новий розгляд до Чернівецького окружного адміністративного суду.
В іншій частині рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22.09.2021 у справі № 600/2157/21-а та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13.01.2022 залишено без змін.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передано для розгляду судді Левицького В.К.
Ухвалою суду від 24.06.2024 прийнято до провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність Національного банку України щодо невиплати у період з 01.10.2015 по 30.06.2016 доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі та зобов'язання Національного банку України здійснити нарахування та виплатити заборгованість із заробітної плати за період з 01.10.2015 по 30.06.2016. Справу призначено до розгляду колегією у складі трьох суддів, під головуванням судді Левицького В.К. за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 01.07.2024 клопотання задоволено, постановлено розгляд справи № 600/2157/21-а проводити в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за участю сторін.
Ухвалою суду від 02.10.2024 занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження у справі та за письмовою згодою сторін, розгляд справи по суті розпочато у той самий день після закінчення підготовчого судового засідання.
Вислухавши вступне слово учасників справи, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступне.
У період з 13.09.1995 по 15.11. 2018 позивач працював на різних посадах у Національному банку України з робочим місцем у місті Чернівці, що підтверджується записами трудової книжки серії НОМЕР_1 (Т.1 а. с. 11 - 17).
01.02.2000 позивачу, який прийняв присягу державного службовця, присвоєно дев'ятий ранг державного службовця, а 27.04.2015 позивачу присвоєно шостий ранг державного службовця.
Водночас, згідно із записом трудової книжки № 15 позивач втратив статус державного службовця з 01.05.2016 відповідно до Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII “Про державну службу» (Т.1 а. с. 11-17).
Листом (електронним повідомленням) Департаменту персоналу Національного банку України №В/17-0006/49577 від 11.05.2016 повідомлено керівників структурних підрозділів центрального апарату Національного банку України про зміну істотних умов праці, у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про державну службу». У вказаному листі зазначено, що до 01.07.2016 Національний банк України зобов'язується зберігати оплату праці, пільги гарантії, компенсації, а також зобов'язання у зв'язку із наявністю статусу державного службовця за працівниками відповідно до законодавства, що діяло до 01.05.2016 (Т.1 а.с. 19).
Аналогічне роз'яснення про зміну істотних умов праці з 01.07.2016 міститься в листі Національного банку України № 17-0009/50609 від 19.09.2018, наданого на запит голови профспілкового комітету первинної організації профспілки Управління Національного банку України в Чернівецькій області Кушнір І.В. № 47-014/3 від 20.08.2018 (Т. 1 а.с. 20 - 21).
Як вбачається з особової картки ОСОБА_1 , протягом 25.09.2015 по 09.10.2015 останній використав додаткову відпустку за період з 13.09.2014 по 12.09.2015.
Дослідженням розрахункових листків позивача за період з жовтня 2015 року по червень 2016 року включно встановлено, що заробітна плата позивачу нараховувалась з урахуванням таких видів грошового забезпечення: за жовтень-грудень 2015 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив., відп.дод.; за січень 2016 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив., лікарн. (НБУ), лікарн. (непрац.); за лютий 2016 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив., індекс. з-пл., за вик. цілей та завдань; за березень 2016 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив., індекс. з-пл.; за квітень 2016 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив.; за травень 2016 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив., за вик. цілей та завдань; за червень 2016 року - посадовий оклад, за особ. умови та інтенсив (Т.1 а.с. 22 - 27, 57 - 66).
Наказом Національного банку України від 13.11.2018 № 4402-к позивача звільнено з посади старшого інженера управління інформатизації регіонів (робоче місце в місті Чернівці) Департаменту інформаційних технологій з 15.11.2018 за угодою сторін відповідно до п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (Т.1 а.с. 18).
Зазначеним наказом також зобов'язано здійснити позивачу виплату грошової компенсації: за 1 календарний день невикористаної щорічної основної відпустки за робочий рік з 13.09.2016 до 12.09.2017; за 10 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за робочий рік з 13.09.2017 до 12.09.2018; за 4 календарних дні невикористаної щорічної основної відпустки за робочий рік з 13.09.2018 до 15.11.2018; за 4 календарних дні невикористаної щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 13.09.2016 до 12.09.2017; за 4 календарних дні невикористаної щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 13.09.2017 до 12.09.2018; за 1 календарний день невикористаної щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 13.09.2018 до 15.11.2018. Зобов'язано здійснити позивачу виплату одноразової допомоги в розмірі 7 посадових окладів.
Відповідно до розрахункового листка (30.11.2018) позивачу нараховано суму заробітної плати з урахуванням посадового окладу, компенсації відпустки при звільненні, компенсаційної виплати при звільненні, яка з відрахуванням ПДФО, військового податку та внеску профспілки Управління НБУ в Чернівецькій області, складала 96284,34 грн. Указана сума була виплачена позивачу 15.11.2018, що підтверджується платіжним дорученням № 10533Р (Т.1 а.с. 79, 80).
Із змісту листа Національного банку України від 07.04.2021 № 60-005/29961, виданого за результатами розгляду адвокатського запиту АО “Адвокатська компанія “Лекстер» в інтересах ОСОБА_1 видно, що позивачем використано за робочий рік з 13.09.2015 по 12.09.2016 щорічну відпустку з 11.07.2016 по 24.07.2016 тривалістю 14 календарних днів та з 19.09.2016 по 03.10.2016 тривалістю 15 календарних днів, а також щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці (ненормований робочий день) тривалістю один календарний день 04.10.2016 (Т. 1 а.с. 29-30).
Згідно приміток до вказаного листа розрахунок тривалості відпустки здійснено з урахуванням втрати працівниками НБУ статусу державного службовця з 01.05.2016 відповідно до Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII “Про державну службу» та збереженням пільг і компенсацій протягом двох місяців відповідно до ст. 32 Кодексу законів про працю України.
Розрахунок тривалості відпустки здійснено з 01.07.2016 (дата завершення двомісячного терміну збереження пільг і компенсацій у зв'язку з втратою працівниками статусу державного службовця) і до завершення робочого року.
Згідно з листом Національного банку України від 22.04.2021 № 60-0005/35148, виданого за результатами розгляду адвокатського запиту АО “Адвокатська компанія “Лекстер» в інтересах ОСОБА_1 , у вересні 2015 року позивачу нараховувалася та виплачувалася надбавка за ранг державного службовця та надбавка за вислугу років. Згідно розділу V. Надбавки “Положення про оплату праці (заробітну плату) працівників Національного банку України», яке затверджене постановою Правління НБУ від 10.07.2015 № 456, що набрала чинності з 01.10.2015, не передбачено встановлення надбавок за вислугу років та ранг працівникам Національного банку (Т.1 а.с. 28).
Вважаючи, що відповідачем протиправно не виплачувались доплата за ранг державного службовця та надбавка за вислугу років на державній службі за період з 01.10.2015 по 30.06.2016, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини в справі, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Статтею 43 Конституції України регламентовано, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 5 Закону України “Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 108/95-ВР) визначено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на національному рівні; галузевих (міжгалузевих), територіальних угод; колективних договорів; трудових договорів.
Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; роботодавці, організації роботодавців, об'єднання організацій роботодавців або їх представницькі органи; професійні спілки, об'єднання професійних спілок або їх представницькі органи; працівники.
Відповідно до ст. 7 Закону № 108/95-ВР законодавство про оплату праці ґрунтується на Конституції України і складається з Кодексу законів про працю України, цього Закону, Закону України "Про колективні договори і угоди", Закону України "Про підприємства в Україні" та інших актів законодавства України.
Статтею 22 Закону № 108/95-ВР передбачено, що суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
На момент виникнення спірних правовідносин принципи, правові та організаційні засади державної служби, умови та порядок реалізації громадянами України права на державну службу визначав Закон України від 17.11.2011 № 4050-VI “Про державну службу» (далі - Закон № 4050-VI, в редакції на час виникнення спірних правовідносин).
Пунктом 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 4050-VI визначено, що державний службовець має право на оплату праці залежно від займаної посади державної служби, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу державного службовця.
Згідно ч. 1 ст. 2 Закону № 4050-VI цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону № 4050-VI дія цього Закону не поширюється на: 1) Президента України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів; 2) народних депутатів України; 3) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 4) депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, крім обраних на посади у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, на яких вони працюють на постійній основі; 5) суддів; 6) працівників прокуратури, яким присвоюються класні чини; 7) працівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим та їх апарату, які виконують функції з обслуговування; 8) працівників державних підприємств, установ та організацій, а також інших суб'єктів господарювання державної форми власності, працівників підприємств, установ та організацій, що знаходяться у власності Автономної Республіки Крим, крім осіб, які займають визначені законодавством посади державної служби у центрах зайнятості Державної служби зайнятості, Національній академії державного управління при Президентові України, Національному інституті стратегічних досліджень та Інституті законодавства Верховної Ради України; 9) військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до закону, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом.
Отже, ч. 2 ст. 2 Закону № 4050-VI встановлений виключний перелік посад, на який не поширюється сфера дії цього Закону. При цьому, серед наведеного переліку, посади службовців Національного банку України у ній не передбачено, тому позивач користувався усіма правами і гарантіями державного службовця, передбаченими Законом № 4050-VI.
Відповідно до ч. 1, 3 та 4 ст. 46 Закону № 4050-VI заробітна плата державного службовця складається з посадового окладу, надбавок до нього та премій, передбачених цим Законом.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 № 679-XIV (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 679-XIV) Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Відповідно до ст. 64 Закону № 679-XIV умови найму, звільнення, оплати праці, надання відпусток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національного банку визначаються Законом України "Про державну службу".
Працівниками Національного банку є службовці та обслуговуючий персонал Національного банку. Службовцями вважаються особи, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та займають посади, передбачені штатним розписом.
Правління Національного банку визначає перелік посад працівників, трудовий договір з якими укладається у формі контракту.
Службовці Національного банку є державними службовцями, і до них застосовуються норми Закону України "Про державну службу", якщо цей Закон не встановлює іншого.
Питання функціонування державної служби у Національному банку та класифікації посад вирішує Правління Національного банку відповідно до законодавства України.
Ранги державних службовців Національного банку, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України. Інші ранги присвоюються Головою Національного банку.
До складу обслуговуючого персоналу Національного банку входять працівники, обов'язки яких безпосередньо не пов'язані із виконанням функцій Національного банку.
Структура та розмір оплати праці службовців Національного банку визначаються Правлінням Національного банку відповідно до законодавства про оплату праці.
З 01.05.2016 у статтю 64 Закону № 679-XIV внесено зміни, викладено цю статтю в іншій редакції, зокрема, передбачено, що умови найму, звільнення, надання відпусток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національного банку визначаються Правлінням Національного банку з урахуванням законодавства про працю.
Працівниками Національного банку є службовці та обслуговуючий персонал Національного банку. Службовцями вважаються особи, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та займають посади, передбачені штатним розписом.
Правління Національного банку визначає перелік посад працівників, трудовий договір з якими укладається у формі контракту.
До складу обслуговуючого персоналу Національного банку входять працівники, обов'язки яких безпосередньо не пов'язані із виконанням функцій Національного банку.
Структура та розмір оплати праці службовців Національного банку визначаються Правлінням Національного банку відповідно до законодавства про оплату праці.
Розмір оплати праці обслуговуючого персоналу Національного банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до норм законодавства про оплату праці.
Постановою Правління Національного банку України від 10.07.2015 № 456, яка набрала чинності з 01.10.2015, затверджено Положення про оплату праці (заробітну плату) працівників Національного банку України (далі - Положення № 456).
Пунктом 2 Положення № 456 визначено умови оплати праці (заробітної плати) працівників, які перебувають у трудових відносинах із Національним банком України, та порядок установлення їм складових та розмірів заробітної плати.
Відповідно до пункту 10 Положення № 456 оплата праці працівників Національного банку складається з основної і додаткової заробітної плати та інших виплат.
Згідно з пунктами 11 та 12 Положення № 456 основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Для працівників Національного банку встановлюється у вигляді посадових окладів. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та особливі умови праці. Вона включає премії, надбавки, доплати, гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені законодавством України.
Частиною 5 ст. 353 КАС України встановлено, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Враховуючи положення наведеної норми Кодексу, суд вирішує спір в частині визнання протиправною бездіяльність Національного банку України щодо невиплати у період з 01.10.2015 по 30.06.2016 доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі та зобов'язання Національного банку України здійснити нарахування та виплатити заборгованість із заробітної плати за період з 01.10.2015 по 30.06.2016.
Згідно приписів ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові Верховного Суду від 04.06.2024 у справі № 600/2157/21-а, в якому вказано, що до спірних правовідносин повинні застосовуватися норми Закону України “Про державну службу» № 4050-VI та наголошено про неврахування постанови Верховного Суду від 16.07.2020 у справі № 817/511/17 при розгляді аналогічного спору, де спірні відносини у справі № 600/2157/21-а є подібними.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 у справі № 817/511/17, Верховний Суд мотивував свою позицію (п. 50 постанови) тим, “що твердження судів стосовно уповноваження Законом № 679-XIV Правління Національного банку України визначати умови оплати праці є хибним, оскільки у спірний період Законом №679-XIV і були надані Правлінню НБ України повноваження, однак статтею 64 вказаного Закону регламентована відповідність цих умов нормам законодавства про оплату праці, зокрема, Закону України “Про державну службу».
Тим самим Верховний Суд зробив висновок, що норми Закону України “Про державну службу» відносяться до законодавства про оплату праці державних службовців, що поширюється на працівників Нацбанку.
Таким чином, на думку Верховного Суду нова редакція ст. 64 Закону № 679-XIV не виключає застосування до правовідносин щодо оплати праці працівників Національного банку, що мають статус державного службовця, положень Закону України “Про державну службу».
У пунктах 47 - 49 наведеної постанови Верховний Суд вказав, що «у спірний період діяв, який не передбачав жодних обмежень його застосування до службовців НБ України, такі обмеження почали діяти з 01.05.2016. Законом № 679-XIV було встановлено, що умови оплати праці службовців НБ України визначаються Законом України “Про державну службу», і дане положення діяло також до 01.05.2016. Після 01.05.2016 вказана норма була змінена і нею передбачалось, що умови оплати праці визначаються лише Правлінням НБ України, без посилання на Закон України “Про державну службу». Таким чином, є необґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій, що спеціальним Законом № 679-XIV з 01.10.2015 змінено умови оплати праці позивача як службовця НБ України. Верховний Суд наголосив, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що вказані зміни були впровадженні лише з 01.05.2016, тобто не охоплюють спірний період».
З огляду на викладене, суд зауважує, що на момент виникнення спірних правовідносин (тобто до 01.05.2016) правові та організаційні засади державної служби, умови та порядок реалізації громадянами України права на державну службу, пільги і гарантії державного службовця визначали Закон України "Про державну службу" від 17.11.2011 № 4050-VI та Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 № 679-XIV.
Так, у спірний період діяв Закон № 4050-VI, який не передбачав жодних обмежень його застосування до службовців Національного банку України щодо оплати праці. Вказані обмеження почали діяти з 01.05.2016.
З 01.05.2016 у ст. 64 Закону № 679-XIV внесено зміни, викладено цю статтю в іншій редакції, зокрема, передбачено, що умови найму, звільнення, надання відпусток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національного банку визначаються Правлінням Національного банку з урахуванням законодавства про працю.
Окрім того, Законом № 679-XIV у вказаний період було встановлено, що умови оплати праці службовців Національного банку України визначаються Законом України “Про державну службу». Дане положення діяло також до 01.05.2016. Після 01.05.2016 вказана норма була змінена і нею передбачалось, що умови оплати праці визначаються лише Правлінням Національного банку України, без посилання на Закон України “Про державну службу».
Суд зауважує, що вказані зміни були впровадженні лише з 01.05.2016, тобто не охоплюють спірний період.
Таким чином, період, за який, позивач, має право на отримання спірних доплат почався 01.10.2015 і тривав до 01.05.2016.
Твердження відповідача стосовно уповноваження Законом № 679-XIV Правління Національного банку України визначати умови оплати праці є також хибним, оскільки у спірний період Законом № 679-XIV і були надані Правлінню НБ України повноваження, однак ст. 64 вказаного Закону регламентована відповідність цих умов нормам законодавства про оплату праці, зокрема, Закону України “Про державну службу».
Отже, позивач, має право як працівник Національного банку України, в якого наявний 6 ранг державного службовця, на отримання доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі за період з 01.10.2015 по 01.05.2016.
Дослідженням листа Національного банку України від 22.04.2021 № 60-0005/35148 встановлено, що у вересні 2015 року позивачу нараховувалася та виплачувалася надбавка за 6 ранг державного службовця та надбавка за вислугу років. Згідно розділу V. Надбавки “Положення про оплату праці (заробітну плату) працівників Національного банку України», яке затверджене постановою Правління НБУ від 10.07.2015 № 456, що набрала чинності з 01.10.2015, не передбачено встановлення надбавок за вислугу років та ранг працівникам НБУ (Т.1 а.с. 28).
Дослідженням Листа (електронним повідомленням) Департаменту персоналу Національного банку України № В/17-0006/49577 від 11.05.2016 встановлено, що відповідач, посилаючись на положення ст. 32 КЗпП України та ст. 22 Конституції України, повідомив керівників структурних підрозділів центрального апарату Національного банку України про зміну істотних умов праці у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про державну службу». У вказаному листі зазначено, що до 01.07.2016 Національний банк України зобов'язується зберігати оплату праці, пільги гарантії, компенсації, а також зобов'язання у зв'язку із наявністю статусу державного службовця за працівниками відповідно до законодавства, що діяло до 01.05.2016 (Т.1 а.с. 19).
Аналогічне роз'яснення про зміну істотних умов праці з 01.07.2016 міститься в листі Національного банку України № 17-0009/50609 від 19.09.2018, наданого на запит голови профспілкового комітету первинної організації профспілки Управління Національного банку України в Чернівецькій області Кушнір І.В. № 47-014/3 від 20.08.2018 (Т. 1 а.с. 20 - 21).
Суд констатує, що відповідач письмово гарантував позивачу збереження попередніх умов праці на період до 01.07.2016, відтак істотні умови праці позивача в частині оплати праці змінилися саме з 01.07.2016.
Стаття 22 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно ч. 3 ст. 32 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір це угода між працівником та роботодавцем. Всі умови трудового договору встановлюються сторонами письмово у формі кадрових наказів, розпоряджень та інших письмових документів.
Суд зауважує, між позивачем та відповідачем були письмово встановлені умови трудового договору, в тому числі в частині оплати праці як державному службовцю. Зокрема, відповідач у своїх листах № B/17-0006/49577 від 11.05.2016 та №17-0009/50609 від 19.09.2018, що містяться в матеріалах справи, письмово гарантував позивачу у зв'язку із зміною істотних умов праці збереження умов оплати праці та надання додаткових відпусток як державному службовцю до 01.07.2016 (тобто по 30.06.2016 включно).
З огляду на наведене, суд погоджується з позицією позивача, що він, як працівник Національного банку України, в якого наявний 6 ранг державного службовця має право на отримання доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі за період з 01.10.2015 по 30.06.2016.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09.03.2006 № 268 (далі - Постанова № 268, в редакції чинній на час спірних правовідносин) затверджено схеми посадових окладів керівних працівників, спеціалістів і службовців Адміністрації Президента України, Секретаріату Кабінету Міністрів України, Апарату Верховної Ради України, апарату Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України, Рахункової палати України, апарату Ради національної безпеки і оборони України, апарату Вищої ради юстиції, секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Державної судової адміністрації, Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, апарату Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, їх територіальних органів, місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Рахункової палати Автономної Республіки Крим, виборчої комісії Автономної Республіки Крим, міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим, органів прокуратури, судів та інших органів державної влади, згідно з додатками 1-47, 55, а також розміри надбавок за ранг державного службовця, дипломатичний ранг, спеціальне звання та класний чин, та окладів осіб рядового і начальницького складу податкової міліції за спеціальні звання згідно з додатками 56-59.
Підпунктом 4 пункту 3 Постанови № 268 передбачено виплачувати працівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови надбавку за вислугу років: державним службовцям, посадовим особам органів місцевого самоврядування у відсотках до посадового окладу з урахуванням надбавки за ранг (спеціальне звання) і залежно від стажу державної служби, служби в органах місцевого самоврядування в таких розмірах: понад 3 роки - 10, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків.
Відповідно до додатку № 57 «Розмір надбавок до посадових окладів за ранги державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування» до Постанови № 268 розмір доплати за 6 ранг державного службовця становить 120 грн.
Судом встановлено, що 27.04.2015 позивачу присвоєно 6 ранг державного службовця, що підтверджується записом №14 трудової книжки
Разом з тим, в період з 01.10.2015 по 30.06.2016 заробітна плата нараховувалася та виплачувалася без таких складових, як доплата за ранг державного службовця та надбавка за вислугу років.
Таким чином, всупереч законодавства, яке діяло на момент спірних правовідносин, позивачу не нараховувалася та не виплачувалася доплата за ранг державного службовця та надбавка за вислугу років.
З огляду на викладене, відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо невиплати позивачу у період з 01.10.2015 по 30.06.2016 доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі, відтак позовна вимога в цій частині є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Отже, за період з 01.10.2015 по 30.06.2016 (9 місяців) відповідач не нарахував і не виплатив позивачу доплату за ранг у сумі 1080 грн (9 х 120 грн).
Матеріалами справи підтверджено, що стаж державної служби позивача станом на 01.10.2015 становив понад 20 років, тому надбавка за вислугу років становить 30% від посадового окладу з урахуванням надбавки за ранг.
Згідно особових рахунків нарахування заробітної плати, розмір посадового окладу позивача становить: за жовтень 2015 року - 6976,14 грн; листопад 2015 року - 7988,47 грн; грудень 2015 року - 10480,00 грн; за січень 2016 року - 8828,92 грн; лютий 2016 року - 10480,00 грн; березень 2016 року - 10480,00 грн; квітень 2016 року - 10900,00 грн; травень 2016 року - 10900,00 грн, червень 2016 року - 10900,00 грн.
Беручи до уваги вищенаведене, розмір невиплаченої надбавки за вислугу років за період з 01.10.2015 по 30.06.2016 розраховується як 30% від посадового окладу з урахуванням доплати за ранг, і становить 26704,06 грн ((6976,14 грн + 120,00 грн + 7988,47 грн + 120,00 грн + 10480,00 грн + 120,00 грн + 8828,92 грн + 120,00 грн + 10480,00 грн + 120,00 грн + 10480,00 грн + 120,00 грн + 10900,00 грн + 120,00 грн + 10900,00 грн + 120,00 грн + 10900,00 грн + 120,00 грн) х 30% x)).
Таким чином, зважаючи на наведені вище норми законодавства та встановлені судом обставини справи, суд вважає, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу заборгованість із заробітної плати за період з 01.10.2015 по 30.06.2016 у сумі 27784,06 грн, в тому числі: доплату за ранг державного службовця у сумі 1080,00 грн; надбавку за вислугу років у сумі 26704,06 грн.
Відповідно до ст. 55 Конституції кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно ч. 1 та 2 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 та 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч. 1 - 3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено наявність підстав для задоволення заявлених вимог.
Водночас, під час розгляду справи відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не виконано процесуального обов'язку щодо доведення правомірності своїх дій (бездіяльності) у спірних правовідносинах та відповідності її критеріям визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України.
Стосовно тверджень відповідача щодо пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом, суд зазначає наступне.
Загальні норми процедури судового оскарження в рамках розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За правилами ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч. 2 ст. 122 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакцій, чинній до 18.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положень ст. 233 КЗпП України надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15.10.2013 № 8-рп/2013 і № 9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
При цьому, поняття "грошова винагорода", "одноразова грошова допомога при звільненні" та "оплата праці" і "заробітна плата", які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, поняття "грошове забезпечення", "індексація грошового забезпечення" та "заробітна плата", які використано у чинному законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір у цій адміністративній справі охоплюється застосованим у ч. 2 ст. 233 КЗпП України визначенням "законодавство про оплату праці".
Аналогічну правову позицію було неодноразово висловлено Верховним Судом у постановах від 13.03.2019 у справі № 807/363/18, від 25.04.2019 у справі № 804/496/18, від 26.06.2019 у справі № 820/4748/17, від 22.05.2020 у справі № 808/3200/17, від 04.02.2021 у справі № 160/5393/19.
Оскільки КАС України передбачає, що інші закони можуть встановлювати строки звернення до суду, застосуванню до позовних вимог про нарахування та виплату заборгованості із заробітної плати підлягають саме положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України, згідно з якими звернення працівника до суду із позовом про стягнення заробітної сплати (грошового забезпечення, індексації грошового забезпечення) не обмежується будь-яким строком.
Оскільки КАС України передбачає, що інші закони можуть встановлювати строки звернення до суду, застосуванню до позовних вимог про нарахування та виплату додаткової винагороди підлягають саме положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України.
Суд також зазначає, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-IX, яким ч. 2 ст. 233 КЗпП України викладено у наступній редакції: "Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)."
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (рішення від 09.02.99 № 1-рп/99, від 13.05.97 № 1-зп, від 05.04.2001 № 3-рп/2001), Верховний Суд у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі № 260/3564/22 (адміністративне провадження № Пз/990/4/22) дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX) тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
На момент виникнення спірних правовідносин та звільнення позивача за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (15.11.2018), ч. 2 ст. 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом, відповідно до положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022), не обмежене будь-яким строком, суд вважає, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з даним позовом.
Вказаний висновок узгоджується з висновками Верховного Суду сформованими у постановах від 19.01.2023 по справі № 460/17052/21, від 27.04.2023 по справі № 300/4201/22, від 20.11.2023 по справі № 160/5468/23, від 24.04.2024 по справі № 580/4684/22, від 08.05.2024 у справі № 600/4133/22-а.
З огляду на вказане, суд вважає, що позивачем дотримано строк звернення до адміністративного суду.
Стосовно розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за подання даного позову, розподіл судових витрат (судового збору) судом не проводиться.
Стосовно витрат на правничу допомогу в сумі 5000,00 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт ( наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 6 та 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
З аналізу наведених правових норм, суд приходить до висновку, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 у справі № 815/4300/17, від 11.04.2018 у справі № 814/698/16 та від 18.10.2018 у справі №813/4989/17.
Відповідно до змісту вимог про стягнення судових витрат, позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати понесені на правову допомогу у розмірі 5000,00 грн.
На підтвердження витрат на правову допомогу позивачем надано: договір про надання правничої допомоги № 321 від 04.03.2021; ордер на надання правничої (правової) допомоги від 18.03.2021 серії СЕ № 1020132; квитанцію № 192 від 20.03.2021 про сплату адвокату гонорару в сумі 5000,00 грн по даній справі; акт-приймання передачі правової допомоги у сумі 5000 грн (Т. 1 а.с. 108 - 113).
Таким чином, матеріали справи містять докази щодо понесених позивачем витрат на правову допомогу.
Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 КАС України).
Згідно ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд вважає, що у даному випадку витрати на надання правничої допомоги необхідно обраховувати, виходячи із реальної участі представника позивача в підготовці справи.
Відповідач заперечував щодо стягнення витрат на правничу допомогу.
Оскільки постановою Верховного Суду від 04.06.2024 рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 22.09.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13.01.2022 у частині позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати компенсацію за невикористані дні відпустки залишено без змін, суд вважає, що розподіл витрат на правничу допомогу здійснюється відповідно до задоволених позовних вимог.
Окрім того, враховуючи наведені обставини, а також фактичний обсяг виконаної роботи, суд наголошує, що розумно обґрунтованими є заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок відповідача у розмірі 2500,00 грн.
Беручи до уваги складність справи, виконані адвокатом роботи (надані послуги), час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсяг наданих послуг та виконаних робіт, суд стягує на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 2500,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 72 - 77, 90, 134, 139, 241 - 246, 250 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною бездіяльність Національного банку України щодо невиплати ОСОБА_1 у період з 01.10.2015 по 30.06.2016 доплати за ранг державного службовця та надбавки за вислугу років на державній службі.
3. Зобов'язати Національний банк України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період з 01.10.2015 по 30.06.2016 у сумі 27784,06 грн, в тому числі: доплату за ранг державного службовця у сумі 1080,00 грн; надбавку за вислугу років у сумі 26704,06 грн.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Національного банку України правничу допомогу в сумі 2500,00 грн.
Згідно ст. 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до вимог ст. ст. 293, 295 КАС України рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Повне судове рішення складено 11.11.2024, з урахуванням часу перебування суддів у відпустці.
Повне найменування сторін:
позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );
відповідач - Національний банк України (вул. Інститутська, 9, м. Київ, код ЄДРПОУ 00032106).
Головуючий суддя В.К. Левицький
Суддя О.В. Анісімов
Суддя Т.М. Брезіна