14 листопада 2024 року м. Рівне №460/12633/24
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Зозулі Д.П., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Рівненського окружного адміністративного суду (далі - суд) з вказаним адміністративним позовом (позовною заявою) до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - відповідач), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування і невиплати для позивача щомісячної доплати (підвищення) до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», починаючи з 15 жовтня 2024 року;
- зобов'язати відповідача провести перерахунок пенсії позивача, здійснивши нарахування і виплату для позивача щомісячної доплати (підвищення) до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року згідно із Законом про державний бюджет України на відповідний рік, починаючи з 15.10.2024 з урахуванням раніше виплачених сум.
Обґрунтовуючи свій позов, позивач зазначає про те, що позивач є непрацюючим пенсіонером, яка проживає в населеному пункті на території, віднесеній до зони гарантованого добровільного відселення, а тому має право на нарахування та виплату їй відповідачем з 15.10.2024 підвищення (доплати) до пенсії, що передбачено статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ (далі - Закон №796-ХІІ). Водночас, позивач вважає, що після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17.07.2018 №6-р/2018 відновлено дію статті 39 Закону №796-XII, тому відповідач з 15.10.2024 повинен був нарахувати та виплати для позивача підвищення (доплату) до його пенсії, виходячи з розміру двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року згідно із Законом про державний бюджет України на відповідний рік, однак відповідач не здійснив таких дій, чим допустив протиправну бездіяльність.
Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву та у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження у справі, подав до суду відзив, у якому відповідач виклав свої заперечення проти позову. Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зазначає про те, що суд уже розглядав аналогічний спір за позовом позивача до відповідача. За результатами розгляду вказаного спору Рівненський окружний адміністративний суд ухвалив рішення від 20.12.2023 у справі №460/24491/23, яке набрало законної сили і виконується відповідачем шляхом нарахування і виплати для позивача щомісячної доплати до пенсії, що передбачена ст. 39 Закону №796-ХІІ, у розмірі двох мінімальних заробітних плат відповідно до Закону про Державний бюджет України на відповідний рік, як це і передбачено вказаним рішенням суду. Відповідач вважає, що наведене вище рішення суду та позовні вимоги позивача у цій судовій справі, що розглядається, збігаються, оскільки у обидвох справах стосуються підвищення до пенсії позивача відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ. А тому, на думку відповідача, у цій справі наявні передбачені п. 4 ч. 1 ст. 238 КАС України підстави для закриття провадження у справі, оскільки є таке, що набрало законної сили, рішення суду у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Крім того, зазначає, що у разі прийняття судом рішення про задоволення позовних вимог у розмірі двох прожиткових мінімумів, то неправомірно буде збільшено розмір такої доплати, оскільки розмір прожиткового мінімуму більший за розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується для обчислення виплат за рішеннями суду згідно Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік». Прийняття такого рішення судом буде завдавати шкоди державі та потягне за собою значно більші витрати з державного бюджету, які закладені на 2024 рік. А тому, на думку відповідача, враховуючи воєнний час та зважаючи на складну фінансово-економічну ситуацію в державі, для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства й уникнення надмірного навантаження на державний бюджет України, немає підстав визнавати протиправною бездіяльність відповідача та зобов'язувати його здійснювати нарахування і виплату доплати до пенсії позивача у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Також, вказує, що з 01.01.2016 є чинними і підлягають застосуванню до спірних правовідносин норми Закону України “Про внесення зміни до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 04.02.2016 № 987-VIII (далі - Закон №987-VIII), якими передбачено доплату громадянам, які працюють у зоні відчуження. Однак, позивач до категорії осіб, які працюють у зоні відчуження, не належить, оскільки є непрацюючим пенсіонером, що підтверджується матеріалами справи, а тому відсутні підстави для виплати йому до пенсії щомісячної доплати, передбаченої статтею 39 Закону №796-ХІІ, і розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Ухвалою від 22.10.2024 суд прийняв вказану позовну заяву до розгляду і відкрив провадження в адміністративній справі, вирішив розгляд справи здійснювати суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), встановив відповідачу п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позов.
Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву та у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження у справі, подав 11.11.2024 до суду відзив, у якому відповідач виклав свої заперечення проти позову та заявив клопотання про закриття провадження у цій справі на підставі пункту 4 частини 1 статті 238 КАС України.
Ухвалою від 14.11.2024 суд відмовив у задоволенні наведеного у відзиві на позовну заяву клопотання відповідача про закриття провадження у справі.
На момент розгляду справи по суті і ухвалення судом цього рішення інші заяви, клопотання від учасників справи до суду не надійшли, а також суд не здійснював інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).
З урахуванням вимог частини 4 статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження суд не здійснював фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Розглянувши наявні у справі матеріали, з'ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги і заперечення, дослідивши подані сторонами письмові докази, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, що враховані судом при вирішення спору по суті.
ОСОБА_1 є громадянкою України, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується даними з належного позивачу паспорта громадянина України, копія якого додана позивачем до позовної заяви і наявна у матеріалах справи.
Позивач є пенсіонером, як пенсіонер перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області (відповідач), де отримує пенсію за віком, що підтверджується даними довідки відповідача про доходи позивача №8565065537572984 від 15.10.2024, копія якої наявна у матеріалах справи.
Водночас, відповідно до Закону №796-ХІІ позивач є особою, яка постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (4 категорії), що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 04.01.1994 Рівненською обласною радою безстроково, копія якого додана позивачем до позовної заяви і наявна у матеріалах справи.
Починаючи з 09.10.2023 року позивач зареєстрований і фактично проживає у населеному пункті с. Стара Рафалівка Вараського району Рівненської області, який віднесений до зони гарантованого добровільного відселення відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року №106. Зазначене підтверджується даними з витягу з реєстру територіальної громади №2024/012430101 від 15.10.2024, довідки старости села Стара Рафалівка Вараської міської ради Рівненської області № 304 від 14.10.2024, копії яких наявні у матеріалах справи.
Разом з тим, починаючи з 04.02.2022 позивач ніде не працює, тобто не є фізичною особою-підприємцем і не перебуває у трудових відносинах як найманий працівник з фізичними та/або юридичними особами, підприємствами, установами, організаціями як його роботодавцями, що підтверджується даними з трудової книжки позивача НОМЕР_2 від 01.08.1977, виписки (форма ОК-5) від 15.10.2024 про індивідуальні відомості про застраховану особу (позивача) з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, копії яких наявні у матеріалах справи.
Позивач уже звертався до суду із подібним позовом з приводу нарахування і виплати йому відповідачем підвищення (доплати) до пенсії, що передбачене статтею 39 Закону №796-ХІІ. За результатами розгляду вказаного спору Рівненський окружний адміністративний суд ухвалив рішення від 20.12.2023 у справі №460/24491/23, яким вирішив: зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснити з 09.10.2023 нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, в розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в розмірі двох мінімальних заробітних плат (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
Зазначене рішення суду набрало законної сили 20.01.2024, після чого було прийняте до виконання відповідачем. На виконання цього рішення суду відповідач здійснив перерахунок пенсії позивача з 09.10.2023, за результатами якого нарахував і виплатив позивачу передбачене рішенням суду щомісячне підвищення до пенсії згідно зі статтею 39 Закону №796-ХІІ у розмірі двох мінімальних заробітних плат згідно із Законом про державний бюджет України та з урахуванням змін розміру мінімальної заробітної плати протягом відповідного року. На момент звернення позивача із новим позовом, який розглядається судом у цій справі №460/12633/24, вказане рішення суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23 є чинним, в установленому порядку не скасоване і виконується відповідачем шляхом нарахування і виплати для позивача передбаченого статтею 39 Закону №796-ХІІ підвищення (доплати) до пенсії у розмірі, визначеному цим рішенням суду.
16.10.2024 року позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив відповідача серед іншого нарахувати та виплачувати йому доплату до пенсії із застосуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених ним у постанові від 04.04.2024 у справі 240/19227/21, де розрахунковою величиною при обрахунку розміру нарахування доплати до пенсії на підставі ст. 39 Закону №796-ХІІ є прожитковий мінімум.
Відповідач на вказане звернення позивача відповіді не надав.
Не погодившись з такими рішеннями/діями/бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом (позовною заявою) у цій справі з наведеними вище позовними вимогами до відповідача.
Отже у цій справі, яка розглядається судом, предметом спору є бездіяльність відповідача, яка полягає у невиконанні ним обов'язку щодо проведення нарахування та виплати для позивача підвищення (доплати) до його пенсії, на яке позивач має право як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону №796-XII, за період починаючи з 15.10.2024.
Встановивши наведені вище фактичні обставини справи та відповідні їм спірні правовідносини, суд вважає, що до спірних правовідносин за наведених фактичних обставин справи підлягають застосуванню такі норми права і висновки Верховного суду про їх застосування.
Приписами статті 1 та частини 1 статті 2 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію. Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; зокрема, закони приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (стаття 8, частина 2 статті 19 Конституції України).
Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Приписами статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон №796-XII.
Оскільки у цій справі, яка розглядається судом, предметом спору є бездіяльність відповідача щодо непроведення нарахування та виплати підвищення до пенсії позивачу як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII, то вирішуючи питання щодо редакції статті 39 Закону №796-ХІІ, яка підлягає застосовуванню у спірних правовідносинах, суд виходить з таких мотивів.
Відповідно до норм частини 1 статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Частина 2 цієї статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015) передбачала, що пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Починаючи з 01.01.2015 набрав чинності Закон України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VIII (далі - Закон №76-VIII), підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі №796-XII статті 31, 37, 39, 45.
Надалі Законом України від 04.02.2016 №987-VIII “Про внесення зміни до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (далі - Закон №987-VIII; згідно з розділом II “Прикінцеві положення» Закону №987-VIII він набрав чинності з 01.01.2016) включено до Закону № 796-XII статтю 39 такого змісту: “Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності), зокрема, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону №76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні вказав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
В зазначеному Рішенні Конституційний Суд України також встановив порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Наведене дає підстави для висновку про те, що вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015), яка починаючи з 17.07.2018 знову є чинною у редакції, що діяла до 01.01.2015.
До аналогічних висновків дійшов також Верховний Суд, зокрема, у постановах від 24.04.2024 у справі №240/18881/22, від 25.04.2024 у справі №240/12545/22, від 03.05.2024 у справі №240/22317/22, від 07.05.2024 у справі №240/44186/21, від 28.05.2024 у справі №240/2236/23, від 17.07.2024 у справі №460/21399/23. А тому відповідно до приписів частини 2 статті 242 КАС України такі висновки Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права враховуються судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин у цій справі, що розглядається.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі №240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону №796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону №987-VIII), з урахуванням вказаного рішення Конституційного Суду України. В цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що починаючи з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції Закону № 987-VIII). І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС України) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 №6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
Враховуючи наведене, суд погоджується з доводами позивача і дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин у справі, що розглядається, підлягає застосуванню стаття 39 Закону №796-ХІІ у редакції, чинній до 01.01.2015, яка передбачає виплату уповноваженими органами доплати до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях безумовного (обов'язкового) відселення або у зоні гарантованого добровільного відселення, або у зоні посиленого радіоекологічного контролю.
Вирішуючи питання щодо розрахункової величини, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015) у спірних правовідносинах, суд виходить з таких мотивів.
06.12.2016 Верховною Радою України прийнятий Закон України №1774-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон №1774-VIII), який набрав чинності з 01.01.2017, і пунктом 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 №410-IX). До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 №2415-VIII).
Згідно з пунктом 9 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Таким чином, Законом №1774-VIII змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України.
Наведене дає підстави для висновку, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом №1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону №796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону №1774-VIII було виключено Законом №76-VIII, що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018.
Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду у вказаному вище рішенні керувалася тим, що за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях “нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності “новим» актом (переважаюча / ультраактивна дія) (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №9901/315/20 (пункт 40), від 03.11.2021 у справі №9901/378/20 (пункт 30).
Згідно з частиною 1 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Конституційний Суд України в Рішенні від 03.10.1997 №4/зп у справі №18/183-97 щодо офіційного тлумачення частини 5 статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набрання чинності Конституцією України) визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
З урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.
Тому з набранням чинності Законом №1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон №1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону №796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Наведений висновок не суперечить приписам статті 71 Закону №796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ “Прикінцевих та перехідних положень» Закону №1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону №796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень частини 3 статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зокрема, у пункті 5.2 Рішення від 22.09.2005 №5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав на те, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання правової проблеми стосовно того, чи може прирівнюватись підвищення (доплата) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, до інших виплат, на які не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина, відповідно до пункту 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIІI, у постанові від 04.04.2024 по справі №240/19227/21 зробила висновок про те, що норма пункту 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Враховуючи встановлені судом у цій справі і описані вище фактичні обставини, відповідні їм правовідносини, застосовані до них судом норми права і висновки Верховного суду про їх застосування, суд дійшов до наступних висновків по суті спору та позовних вимог.
Позивач ОСОБА_1 з 16.10.2024 має право на щомісячне підвищення (доплату) до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 01 січня відповідного календарного року, оскільки в ході розгляду цієї справи суд встановив, а відповідач не спростував належними і допустимими доказами обставини наявності у позивача з 16.10.2024 статусу непрацюючого пенсіонера та факту його проживання на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення.
До такого висновку суд дійшов з урахуванням наведеного вище нормативно-правового регулювання спірних правовідносин та враховуючи в сукупності такі обставини справи.
Рішенням суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23, яке набрало законної сили, є чинним і виконується відповідачем з урахуванням норм Закону України "Про державний бюджет України на 2024 рік", зобов'язано відповідача здійснити з 09.10.2023 нарахування і виплату позивачу доплати до пенсії за статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік, до зміни законодавства або зміни правового статусу позивача.
З наведеного вбачається, що визначені цим рішенням суду право позивача і відповідний обов'язок відповідача здійснювати нарахування позивачу щомісячного підвищення (доплати) до пенсії за статтею 39 Закону №796-ХІІ у розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, не є безумовним і може бути припинений або змінений за наявності для цього передбачених законом підстав, в тому числі і у зв'язку з іншим нормативно-правовим врегулюванням спірних правовідносин або зміною правового статусу позивача.
В матеріалах справи наявні докази, які підтверджують факт звернення 16.10.2024 позивача до відповідача із заявою, в які позивач просив відповідача нараховувати йому щомісячне підвищення (доплату) до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 01 січня відповідного календарного року, проте відповідач на вказане звернення не відреагував.
Звертаючись до відповідача із вказаною заявою 16.10.2024, позивач ініціював перед відповідачем вирішення ним питання про наявність передбачених законом підстав для нарахування і виплати йому щомісячного підвищення (доплати) до пенсії за статтею 39 Закону №796-ХІІ у розмірі, спосіб визначення якого є відмінним від вказаного у рішенні суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23.
А тому, розглядаючи таке звернення позивача, відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України, норм статтей 44, 45 Закону №1058-IV (і/або статті 63 Закону №2262-ХІІ) та з урахуванням визначених рішенням суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23 умов і підстав для припинення або зміни визначеного цим рішенням суду обов'язку відповідача щодо способу забезпечення реалізації права позивача на отримання щомісячного підвищення (доплати) до пенсії за статтею 39 Закону №796-ХІІ відповідач повинен був перевірити наявність вказаних у зверненні позивача фактичних та правових підстав для нарахування і виплати позивачу такого щомісячного підвищення (доплати) до пенсії у розмірі, визначеному у спосіб відмінний від вказаного у рішенні суду від 20.12.2023.
При цьому, суд вважає, що вирішуючи зазначене питання відповідач відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України повинен був врахувати наведене вище у цьому рішенні суду нормативно-правове регулювання питання щодо нарахування і виплати непрацюючим пенсіонерам передбаченого статтею 39 Закону №796-ХІІ підвищення (доплати) до пенсії. І у зв'язку з тим, що таке нормативно-правове регулювання цього питання передбачає право позивача на призначення і виплату йому щомісячного підвищення (доплати) до пенсії за статтею 39 Закону №796-ХІІ у розмірі двох прожиткових мінімумів, про забезпечення якого позивач і просив у своєму зверненні, відповідач повинен був виконати свій відповідний обов'язок і задовольнити вказане звернення позивача та здійснити з 16.10.2024 нарахування і виплату йому щомісячного підвищення (доплати) до пенсії за статтею 39 Закону №796-ХІІ у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 01 січня відповідного календарного року.
Однак, відповідач цього не зробив, і ти самим, на думку суду, допустив з 16.10.2024 протиправну бездіяльність, яка порушує передбачені законом права та інтереси позивача, при цьому безпідставно обґрунтовуючи таку свою бездіяльність визначеним у рішенні суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23 способом захисту права позивача як незмінною константою, який однак, на переконання суду, таким не є в силу зазначення у резолютивній частині вказаного рішення суду передбачених законом умов і підстав, за наявності яких право позивача може бути реалізоване відповідачем, припинене або захищене у інший спосіб, ніж вказаний у цьому рішенні суду.
Водночас, у суду відсутні передбачені законом підстави для визнання протиправною бездіяльності відповідача з 15.10.2024 до моменту звернення позивача із заявою до відповідача про проведення нарахування доплати до пенсії у розмірі, що є іншим від визначеного рішенням суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23, оскільки у вказаний період часу ненарахування відповідачем для позивача передбаченого статтею 39 Закону №796-ХІІ підвищення (доплати) до пенсії у розмірі двох прожиткових мінімумів зумовлене правомірною поведінкою відповідача щодо виконання вимог чинного рішення суду від 20.12.2023 у справі №460/24491/23, яке є обов'язковим для виконання усіма відповідно до приписів статті 129-1 Конституції України статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також відсутністю у вказаний період часу необхідних передумов (відповідного звернення пенсіонера) для вирішення відповідачем питання про наявність передбачених законом підстав, за яких право позивача може бути реалізоване відповідачем, припинене або захищене у інший спосіб, ніж вказаний у цьому рішенні суду.
Виходячи з наведеного, суд вважає безпідставними доводи позивача і відповідні його позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов'язання його вчинити вказані позивачем дії в частині, що стосується 15.10.2024, а також суд відхиляє протилежні вказаним вище висновкам суду доводи і міркування відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог з 16.10.2024.
Крім того, суд вважає безпідставними і тому відхиляє наведені у відзиві доводи відповідача про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин у цій справі норм Закону №987-VIII, які чинні з 01.01.2016 і передбачають доплату лише громадянам, які працюють у зоні відчуження. Такий висновок суду ґрунтується на тому, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.03.2020 №240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону №796-XII (у редакції, дія якої відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону №987-VIII), з урахуванням вказаного рішення Конституційного Суду України. Відповідно до вказаного висновку колізія цих двох норм має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС України), а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, чинній до 01 січня 2015 року), а не норми статті 39 у редакції Закону №987-VIII.
Водночас, суд відхиляє наведені відповідачем у відзиві на позовну заяву доводи і міркування про те, що враховуючи воєнний час та зважаючи на складну фінансово-економічну ситуацію в державі, для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства й уникнення надмірного навантаження на державний бюджет України, немає підстав визнавати протиправною бездіяльність відповідача та зобов'язувати його здійснювати нарахування і виплату доплати до пенсії позивача у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб. До висновку про наявність підстав для відхилення таких доводів та міркувань відповідача суд дійшов, враховуючи приписи статтей 2, 8, 16, 19, 46 Конституції України, які є нормами прямої дії, а також неодноразово висловлену Конституційним Судом України і Верховним судом у своїх рішеннях позицію про те, що обмеження чи скасування пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законами, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а тому скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, в тому числі установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечать положенню частини 2 статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Виходячи з наведеного та з урахуванням меж заявлених позивачем позовних вимог суд вважає, що у цій справі наявні фактичні і правові підстави для ухвалення судом рішення про часткове задоволення позову шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати для позивача з 16.10.2024 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, та зобов'язання відповідача здійснити з 16.10.2024 нарахування і виплату підвищення до пенсії позивачу як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня відповідного календарного року, у урахування уже виплачених позивачу сум цієї доплати (підвищення) до пенсії.
Відповідно до ч. 3 ст.139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Як встановлено судом з матеріалів справи, позивачем за подання даного позову сплачено судовий збір в сумі 1211,20 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією від 17.10.2024.
Відтак, судові витрати позивача підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 241-246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинення певних дій задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо ненарахування та невиплати з 16 жовтня 2024 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 01 січня відповідного календарного року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 01 січня відповідного календарного року, починаючи з 16.10.2024 та з урахуванням уже виплачених сум цієї доплати (підвищення) до пенсії.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області понесені витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 605,60 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 14 листопада 2024 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 )
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. Олександра Борисенка, буд. 7,м. Рівне,Рівненська обл.,33028, ЄДРПОУ/РНОКПП 21084076)
Суддя Д.П. Зозуля