05 листопада 2024 року м. Кропивницький Справа № 340/4908/24
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Хилько Л.І. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач (через свого представника - адвоката Дубовенко В.І.) звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить визнати протиправними дії відповідача та зобов'язати його виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.05.2023 по 30.11.2023 у сумі 123 188,52 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що його звільнено з військової служби 29.05.2023 року, а отже відповідач повинен нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 30.05.2023. Але в супереч ст. 116 КЗпП України відповідачем не виплачено Позивачу його середній заробіток (грошове забезпечення) за шість місяців затримки розрахунку.
Ухвалою суду від 25 липня 2024 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву. Обґрунтовуючи заперечення проти позовних вимог вказує, що позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 за призовом по мобілізації відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію», зарахований до списків особового складу військової частини на підставі мобілізаційного розпорядження, доказів перебування з відповідачем у трудових відносинах шляхом укладання контракту на проходження військової служби до позовних матеріалів не надано.
Дослідивши матеріли справи суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 з 20.04.2022 року по 29.05.2023 року.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.05.2023 року № 149 солдата ОСОБА_1 з 29.05.2023 року виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та усіх видів забезпечення (а.с.7).
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 06.02.2024 року по
справі № 340/7056/23:
- визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення військовослужбовця за період з 20.04.2022 року по 29.05.2023 року без використання посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 року, 01.01.2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт;
- зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовця за період з 20.04.2022 по 29.05.2023 з використанням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 року, 01.01.2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів» (а.с.19-20)
На виконання рішень суду відповідач 09.07.2024 року перерахував на картковий рахунок позивача 90852,25 грн.
Позивач в позовній заяві вказує, що позивача звільнено з 29.05.2023 року, відповідач повинен нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 30.05.2023.
Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає таке.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Про захист заробітної плати №95, ратифікованої Україною 30.06.1991, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленні в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли не має такого законодавства, угод чи рішення в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з Рішенням Конституційного суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, має застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відповідно до частини першої ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями (частина друга вказаної статті).
Згідно з частиною третьою статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII видами військової служби є: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Частина чотирнадцята статті 2 Закону № 2232-XII передбачає, що виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною першою статті 39 Закону № 2232-XII призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Верховний Суд в постанові від 28.10.2020 у справі №804/14894/15 за подібних правовідносин вказав таке: 59. Враховуючи те, що позивач був призваний на військову службу по мобілізації, проходження такого виду військової служби врегульовані нормами спеціального законодавства, при цьому він не перебував у трудових стосунках з Міністерством оборони України шляхом укладання контракту на проходження військової служби, Верховний Суд зазначає, що підстави застосування норм статей 116,117 КЗпП України щодо нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та його стягнення з відповідачів у визначеному позивачем розмірі ... відсутні.
Застосовуючи наведений підхід Верховного Суду до обставин даної справи, суд враховує, що позивач проходив службу за призовом по мобілізації відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію», зарахований до списків особового складу військової частини на підставі мобілізаційного розпорядження, доказів перебування з відповідачем у трудових відносинах шляхом укладання контракту на проходження військової служби до матеріалів справи не надано.
Відтак, у даному випадку відсутні підстави для застосування норм статей 116,117 КЗпП України щодо нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до спірних правовідносин.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).и повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).
У контексті встановлених обставин справи, інші аргументи учасників справи не мають вирішального впливу на вищенаведені висновки суду.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та наданих до матеріалів справи письмових доказів, суд дійшов висновку про наявність сукупності підстав для відмови в задоволенні позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає, що з урахуванням положень статті 139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 295 КАС України, суд, -
В задоволені адміністративного позову - відмовити .
Рішення суду набирає законної сили в порядку, встановленому ст.255 КАС України та може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295-297 КАС України.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду Л.І. ХИЛЬКО