15 листопада 2024 року Справа № 280/7432/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., розглянувши за правилами спрощеного, в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 )
до ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 )
про визнання дій протиправними та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
До Запорізького окружного адміністративного суду через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:
визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо несвоєчасної виплати ОСОБА_1 належних їй сум грошового забезпечення військовослужбовця при звільненні з військової служби;
стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 15.07.2024 по день фактичної виплати (26.07.2024) в сумі 13 927,54 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що при звільненні ОСОБА_1 з військової служби, яке відбулось 15.07.2024, їй не виплачено всі належні суми грошового забезпечення. В подальшому, зазначені суми виплачено 24.07.2024 та 26.07.2024. Вказує, що у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні має право на стягнення середнього заробітку за час такої затримки. Посилаючись на норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України; тут та надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою суду від 13.08.2024 відкрито провадження у справі № 280/7432/24; ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
06.09.2024 від відповідача надійшло клопотання (вх. № 41456) про зупирення провадження у даній справі до вирішення справи № 280/7417/24.
Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі, суд керується наступними мотивами.
Положення статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) регулюють питання зупинення провадження у справі. Так, у пункті 3 частини першої цієї статті передбачено, що суд зупиняє провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.
Водночас, у цій статті також міститься застереження про те, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Обставини неможливості розгляду справи судом встановлюються у кожному конкретному випадку залежно від предмета справи.
Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з'ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено.
Предметом доказування в адміністративній справі, що розглядається, є наявність або відсутність правових підстав для стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 15.07.2024 по день фактичної виплати (26.07.2024) в сумі 13 927,54 грн.
Суд зауважує, що факт звільнення позивача та, відповідно, факт несвоєчасного розрахунку при звільненні, є визначальним та достатнім для вирішення питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
У свою чергу, питання правомірності/протиправності звільнення ОСОБА_1 з військової служби за умови не проведення остаточного розрахунку на день її виключення зі списків особового складу, яке розглядається в межах адміністративної справи № 280/7417/24, не впливає на вирішення питання щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Сама лише взаємопов'язаність двох справ не свідчить про неможливість розгляду та прийняття рішення у справі.
Судом також не встановлено обставин неможливості розгляду та прийняття рішення у справі № 280/7432/24 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 280/7417/24.
Відзиву на позов відповідач не направив.
Частиною другою статті 175 КАС України встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Позивачем пред'явлено вимогу, яка згідно пункту 1 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України належить до справ незначної складності.
Частиною п'ятою статті 262 КАС України встановлено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи приписи ч. 5 ст. 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (по стройовій частині) від 15.07.2024 № 150 ОСОБА_1 з 15.07.2024 виключено зі списків особового складу.
Матеріалами справи підтверджується, що 24.07.2024 та 26.07.2024 позивачу ІНФОРМАЦІЯ_4 перераховано суми 26 579,78 грн та 81 968,40 грн. В коментарі до платежу за 26.07.2024 зазначено: зарплата, грошове забезпечення, грошова допомога для оздоровлення 2024 р.
Вважаючи, що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 звернулася до суду з даною позовною заявою.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступними мотивами.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону № 2232-XII).
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).
За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 9 Закону № 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
В силу пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Суд зазначає, що ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Зокрема, приписи Закону № 2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Між тим, згідно зі статтею 116 КЗпП (із змінами, внесеними згідно із Законами від 20.12.2005 № 3248-IV, від 01.07.2022 № 2352-IX) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП (із змінами, внесеними згідно із Законами від 20.12.2005 № 3248-IV, від 01.07.2022 № 2352-IX) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, з 19.07.2022 нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Суд зазначає, що за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.
Судом установлено, що на момент звільнення зі служби із позивачем не проведено остаточного розрахунку.
Разом із тим, як вже зазначалося вище, розрахунок здійснено 24.07.2024 та 26.07.2024.
У пункті 2.2. Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Відтак, суд вважає, що відповідачем вчинено триваюче правопорушення щодо не здійснення остаточного та повного розрахунку з ОСОБА_1 , а тому у позивача наявне право на застосування положень ст. 117 КЗпП України в частині отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Наведене зумовлює висновок суду про необхідність визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.07.2024 (наступного дня після звільнення) по 25.07.2024 включно.
При цьому, позовні вимоги в частині визнання протиправними дій ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо несвоєчасної виплати ОСОБА_1 належних їй сум грошового забезпечення військовослужбовця при звільненні з військової служби задоволенню не підлягають, оскільки не забезпечать ефективного захисту прав позивача.
Суд зазначає, що період затримки в даному випадку складає 8 робочих днів.
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати» (надалі за текстом - Порядок № 100).
Відповідно до абз. 4 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно абз. 8 п. 2 Порядку № 100, якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п'ятого пункту 4 цього Порядку.
Абзацами 3 - 5 п. 2 Порядку № 100 установлено, що працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Позивача звільнено зі служби 15.07.2024. При цьому, у відповідача службу вона проходила, починаючи з 11.06.2024.
Отже при обчисленні її середньоденного грошового забезпечення необхідно виходити з виплат період з 11.06.2024 по 30.06.2024.
Матеріалами справи (довідкою відповідача від 07.11.2024 № 611/1391) підтверджується, що грошове забезпечення позивача за період з 11.06.2024 по 30.06.2024 складало 17 989,72 грн, кількість робочих днів за цей період - 14.
Тобто, середньоденний заробіток позивача за вказаний період складає 1 284,98 грн: (17 989,72/14.
Отже, виходячи із розрахунку 1 284,98 грн. х 8 робочих днів, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має складати 10 279,84 грн.
Разом із тим, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладені висновки, відповідно до яких з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того в указаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду і у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
За таких обставин, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, та враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд вважає за необхідне визначити середній заробіток, який підлягає стягненню на користь позивача, у розмірі 973,50 грн.
Обчислюючи вказану суму, суд виходив із того, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 10 279,84 грн складає 9,47 % від належного ОСОБА_1 до виплати грошового забезпечення у розмірі 108 548,18 грн (26 579,78 грн + 81 968,40 грн).
Отже, суд вважає, що стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.07.2024 по 25.07.2024 включно у сумі 973,50 грн (10 279,84 грн. х 9,47 %).
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги частково знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення позову.
Щодо стягнення з відповідача судових витрат, а саме витрат на правову допомогу суд зазначає про таке.
Частиною 1 ст. 132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частинами 1 та 2 ст. 16 КАС України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до вимог ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Так, до матеріалів справи надано:
Договір від 05.08.2024 № 386 про надання правової допомоги (копію);
розрахунок витрат на правову допомогу (копію);
акт прийому-передачі виконаних робіт від 08.08.2024 № 3 (копію);
квитанцію про сплату послуг від 08.08.2024 № 3 на суму 5 000,00 грн (копію).
Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Звідси, враховуючи, що дана справа є справою незначної складності, присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 1 000,00 грн, які є співмірним із складністю даної справи.
Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», тому розподіл судових витрат в частині судового збору не здійснюється.
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.07.2024 по 25.07.2024 включно.
3. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.07.2024 по 25.07.2024 включно у сумі 973 (дев'ятсот сімдесят три) гривні 50 коп.
4. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
5. Судові витрати зі сплати витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката у розмірі 1 000 (одна тисяча) гривень 00 копійок присудити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ).
У стягненні на користь ОСОБА_1 з ІНФОРМАЦІЯ_2 судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката у розмірі 4 000,00 грн - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення складено та підписано 15.11.2024.
Суддя Ю.П. Бойченко