11 листопада 2024 року м. Житомир справа № 240/8072/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Токаревої М.С., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Житомирської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, стягнення коштів,
встановив:
Позивач звернувся до суду з позовом у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність прокуратури Житомирської області щодо невиплати усіх належних сум при звільненні;
- стягнути з прокуратури Житомирської області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 17 490,25 грн;
- стягнути з прокуратури Житомирської області на користь ОСОБА_1 доплату за класний чин у розмірі 15 400 грн.;
- стягнути з прокуратури Житомирської області кошти за час затримки розрахунку при звільненні з роботи з 01.05.2020 по день винесення рішення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що на момент звільнення відповідачем не здійснено повний розрахунок належних до виплати сум, а саме: вихідної допомоги в сумі 17490,25 грн; надбавки за класний чин у сумі 15400,00 грн, що зумовлює відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку, відповідно до статті 117 КЗпП України.
Справу призначено до розгляду у порядку загального провадження
Відповідач подав відзив на позов, в якому просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, оскільки позивача звільнено з підстав та порядку, передбачених Законом України від 19.09.2019 №113-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру». Також вказує, що в органах прокуратури на цей час відсутні класні чини, а отже припинено і нарахування та виплату надбавки до посадового окладу за класний чин.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала.
Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав та заперечував щодо його задоволення з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
Ухвалою від 09.07.2020 провадження у справі було зупинено.
Ухвалою від 03.02.2023 було поновлено провадження у справі.
Усною ухвалою постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною до протоколу судового засідання було замінено відповідача на Житомирську обласну прокуратуру та вирішено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Дослідивши подані сторонами письмові докази суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 працювала в прокуратурі Житомирської області та наказом від 28.04.2020 № 88к її звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Житомирської обалсті та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру» з 30.04.2020. Відділу фінансування та бухгалтерського обліку наказано провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненн.
Як зазначає позивач, що не заперечується відповідачем виплата надбавки за класний чин ОСОБА_1 проводилась по вересень 2019 року, подальше нарахування надбавки за класний чин до моменту звільнення не здійснювалось.
З відзиву Житомирської обласної прокуратури вбачається, що вихідна допомога при звільненні згідно статті 44 КЗпП України не нараховувалась та не виплачувалась.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції Українипередбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.
Законом України “Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі Закон № 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаютьсяКонституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19.09.2019 № 113-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-IX) статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113-ІХ було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: “Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначенихзаконом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: “Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів “дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами “а також положення частин другої і третьоїстатті 49-4 цього Кодексу».
Статтею 1 КЗпП України встановлено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини четвертоїстатті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Статтею 44 КЗпП України встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Отже Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Проте, Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 823/263/16 та від 11 лютого 2021 року у справі № 420/4115/20.
Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Однак, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Такі правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20, від 09 лютого 2023 року у справі № 620/2338/20.
Суд зауважує, що внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
За таких обставин суд дійшов висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
Проте у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП Українипри вирішенні спірного питання.
Суд також звертає увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові, у передбачених законодавством випадках, у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом, з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, від 21.01.2021 у справі № 260/1890/19, від 18.02.2021 у справі № 640/23379/19.
За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку, а невиплата такої допомоги свідчить про протиправність дій відповідача, що зумовлює наявність підстав для стягнення такої допомоги на користь позивача.
Що стосується розміру вихідної допомоги, то суд зазначає , що позивача звільнено за п.9 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру", яка за змістом є аналогічна ч.1 ст. 40 КЗпП України.
Статтею 44 КЗпП України визначено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Згідно наданої відповідачем довідки від 02.03.2023 №21-40вих-23 середньомісячна заробітна плата позивача становить 20759,97 грн., а тому вихідну допомогу позивачу має бути виплачено саме у такому розмірі.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача надбавки за класний чин у сумі 15400,00 грн, то суд зазначає таке.
На час призначення позивача на посаду прокурора був чинний Закон України “Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII (далі - Закон №1789-XII).
Частиною першою статті 49 Закону № 1789-XII було передбачено, що заробітна плата прокурорів складається із посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, а так само закріплення кваліфікованих кадрів. Надбавки за вислугу років встановлюються також іншим працівникам прокуратури (спеціалістам, службовцям, робітникам). Розміри посадових окладів, надбавок за класні чини та вислугу років затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Верховної Ради України від 06.11.1991 № 1795-XII було затверджено Положення про класні чини працівників органів прокуратури України, яке визначало порядок встановлення і присвоєння класних чинів працівникам органів прокуратури.
Суд зазначає, що саме положення вищевказаних нормативно-правових актів встановлювали класні чини прокурорів та їх право на надбавку за класний чин.
Разом з тим, пунктом 1 Розділу II. “Прикінцеві і перехідні положення» Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019, визнано такими, що втратила чинність частина перша статті 49 Закону України “Про прокуратуру» у редакції 1991 року, а також, Постанова Верховної Ради України від 06.11.1991 “Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України».
Таким чином, суд зазначає, що з 25.09.2019 скасовано одну із складових заробітної плати прокурорів - надбавку за класний чин, а тому, нарахування заробітної плати прокурорів після набрання чинності положеннями Закону № 113-IX проводиться без врахування зазначеної надбавки.
З огляду на вищевказане, доводи позивача про порушення її прав при не включенні до заробітної плати з 25.09.2019 по 01.05.2020 надбавки за класний чин, суд вважає необґрунтованими.
Так, Верховний Суд в постанові від 10.03.2021 у справі № 560/4178/20 констатував, що з набранням чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, у прокурорів відсутнє право на отримання надбавки за класний чин як складової заробітної плати.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача надбавки за класний чин у сумі 15400,00 грн задоволенню не підлягає.
Що стосується стягнення середнього заробітку суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Виходячи з наведених вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов'язку, - наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення такої з огляду на положення статті 116 та статті 117 КЗпП України та враховуючи, що саме у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку, що протиправно не було зроблено відповідачем.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18.
При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникало б необхідності повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Прийняття рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає цій міжнародній нормі.
Судом апеляційної інстанцій встановлено, що в день звільнення відповідачем не проведено остаточного розрахунку з позивачем належних йому сум при звільненні.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
У цій справі судом установлено, що при звільненні позивачу з 01 травня 2020 року не нараховано та не виплачено усі належні до виплати суми, зокрема, не нараховано та не виплачено вихідну допомогу при звільненні у розмірі 20759,97 грн.
Зважаючи на існуючу правозастосовну практику Верховного Суду щодо вирішення подібних спорів цієї категорії (зокрема постанови від 30 березня 2021 року у справі №640/25354/19, від 19 травня 2022 року у справі №640/4264/20, від 08 вересня 2022 року у справі №420/4896/20, від 29 вересня 2022 року у справі №260/188/21, від 28 вересня 2022 року у справі №540/1820/21, від 28 грудня 2022 року у справі №640/9375/20, від 09 лютого 2023 року у справі №620/2338/20, від 20 лютого 2023 року у справі №240/9022/20, від 13 вересня 2023 року у справі №640/115/21), вимоги про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України можуть вирішуватися одночасно з вирішенням спору про виплату вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України.
При цьому, суд ураховує, що у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22 Верховний Суд сформував наступну правову позицію.
Редакція статті 117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ (далі - Закон України №2352-ІХ) набрала законної сили з 19 липня 2022 року.
Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом України № 2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ (далі - Закон України №2352-ІХ) текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
“У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон України № 2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Саме тому, враховуючи постанови Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: з 31 грудня 2020 року до 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 18 січня 2023 року включно (у межах 6 місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України).
Згідно з довідкою Житомирської обласної прокуратури від 02 березня 2023 року №21-40вих-23, середньоденна заробітна плата позивача складає 988,57 грн.
Згідно копії наказу Житомирської обласної прокуратури від 28 квітня 2020 року №98к ОСОБА_1 звільнено з 30 квітня 2020 року.
Визначаючись із кількістю днів затримки розрахунку при звільненні суд враховує, що нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів у розрахунковому періоді, при цьому день звільнення працівника та день остаточного проведення з ним розрахунків у цей період не включаються.
Така позиція суду узгоджується з позицією Верховного Суду викладені й постанові від 09 червня 2021 року у справі №569/11319/19.
Відтак, середній заробіток за час затримки з 01 травня 2020 року до 11 листопада 2024 року складає 501204,99 грн. (507 робочих днів (без врахування строку зупинення провадження у справі) х 988,57 грн.).
У свою чергу, судом ураховується, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 червня 2016 року у справі №6-113цс16).
Згідно вже згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
У цьому ж рішенні суд касаційної інстанції вказав, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Разом з тим, суд звертає увагу, що фактично зміст частини 1 статті 117 КЗпП України із набранням чинності Законом України № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням “але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19 липня 2022 року шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини 1 статті 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19 липня 2022 року.
Викладене, переконання суду, не дає підстави вважати неможливим з огляду на приписи частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України застосування до спірних правовідносин сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України у редакції Закону України № 2352-IX.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2023 року у справі № 320/10877/22.
За обставин цієї справи суд уважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
У цій справі недоплачена сума вихідної допомоги при звільненні позивача становить 20759,97 гривень.
Обрахована судом відповідно до Порядку №100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення, становить 501204,99 грн.
Матеріальна допомога в розмірі 20759,97 гривень становить 4,14 % від суми нарахованого середнього заробітку.
Виходячи з принципу пропорційності, суд уважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 20749,88 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (4,14% від 501204,99 грн).
Аналогічний підхід застосований у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Згідно положень статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд уважає, що позивач довів обставини протиправності бездіяльності відповідача щодо невиплати йому належної допомоги при звільненні та у зв'язку з цим середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Проте, виходячи з принципу пропорційності, суд уважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 20749,88 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Підсумовуючи установлені обставини справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню частково.
Керуючись статтями 72-74, 77, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Житомирської обласної прокуратури ( вул. Святослава Ріхтера, 11, Житомир,10008, код ЄДРПОУ 02909950) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення коштів задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Житомирської обласної прокуратури щодо невиплати усіх належних ОСОБА_1 сум при звільненні.
Стягнути з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 20759,97 грн.
Стягнути з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні з роботи з 01.05.2020 у сумі 20749,88 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.С. Токарева
11.11.24