Україна
Донецький окружний адміністративний суд
12 листопада 2024 року Справа№200/5633/24
Донецький окружний адміністративний суд у складі судді Бабіча С.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовною заявою (із врахуванням заяв про уточнення позовних вимог від 26.08.2024 року, від 04.09.2024 року та від 12.11.2024 року, які прийнято судом) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), відповідно до якої просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704, з урахуванням раніше виплачених сум, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до положень пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок за період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704, з урахуванням раніше виплачених сум, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до положень пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що під час проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 нарахування і виплата йому грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, щорічної основної відпустки, додаткової відпустки), починаючи з 29.04.2021 року, здійснювались відповідачем не у повному обсязі - без урахування розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня відповідного року, в якому відбувалося відповідне нарахування грошового забезпечення.
Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд повністю відмовити у задоволенні позову.
У відзиві на позов відповідач вказує на те, що саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який визначений законом на 1 січня 2018 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704, є розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів у спірний період не застосовується.
Серед іншого, також зазначає, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з даним позовом, передбачений частиною 5 статті 122 КАС України.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 04.09.2024 року позову заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 (з урахуванням уточненої позовної заяви, яка подана 04.09.2024 року) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії було прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 200/5633/24 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Частиною 5 статті 262 КАС України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає за можливе розглянути дану справу на підставі наявних у суду матеріалів та прийняти дане рішення у порядку письмового провадження.
Дослідивши наявні у справі докази, повно і всебічно встановивши всі її обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на таке.
Позивач у справі, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .
Як видно зі змісту посвідчення серії НОМЕР_4 від 02.02.2022 року, позивач є учасником бойових дій та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
У період з 29.04.2021 року по 24.02.2023 року позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 (зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення за наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 29.04.2021 року № 117, виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення за наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 24.02.2023 року № 55).
Як зазначається позивачем у позовній заяві, у період проходження військової служби нарахування та виплату йому грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, щорічної основної відпустки, додаткової відпустки) відповідач здійснював у заниженому розмірі, зокрема, під час нарахування грошового забезпечення позивача відповідач виходив із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року, замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлено законом на 1 січня календарного року, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704 (далі - Постанова КМУ № 704).
У зв'язку з цим, як вказує позивач, він, через уповноваженого представника, звернувся до відповідача із заявою, відповідно до якої просив нарахувати та виплатити, починаючи з 29.04.2021 року і по 24.02.2023 року, грошове забезпечення згідно з пунктом 4 Постанови КМУ № 704, визначивши розміри посадового окладу, окладу за військовими званням у 2020, 2021, 2022, 2023 роках шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2021 року, на 01.01.2022 року, на 01.01.2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 та 14 до Постанови КМУ № 704.
Відповідного письмового звернення позивачем до матеріалів справи не надано.
Разом із тим, листом від 14.06.2024 року № 1208, наданим на звернення представника позивача від 26.03.2024 року, відповідач повідомив про те, що при розрахунку грошового забезпечення позивача було використано прожитковий мінімум для працездатних осіб, який встановлений законом на 01.01.2018 року (тобто у розмірі 1762,00 грн).
Зазначені обставини відповідачем у відзиві на позов не заперечуються.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 25.03.1992 року № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються пільги, гарантії та компенсації, передбачені законом.
Положеннями частини 1 статті 9 Закону України від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-ХІІ) передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, та стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно зі статтями 18, 19 Закону України від 05.10.2000 року № 2017-III "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (далі - Закон № 2017-III) установлено, що індексацію доходів населення віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі статтею 19 цього ж Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.
Частина 2 статті 9 Закону № 2011-ХІІ визначає, що до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять:
- посадовий оклад, оклад за військовим званням;
- щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, а також надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);
- одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно з частиною 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Частина 4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ визначає, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та має забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
30.08.2017 року Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704, якою встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній на момент прийняття постанови, було передбачено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Додатки 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, в яких у вигляді таблиці зазначені відповідні тарифні коефіцієнти, мають примітки пояснюючого характеру. Зокрема, у даних примітках наведена інформація щодо арифметичної дії (множення), яка застосовується при обчисленні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням, у залежності від відповідних тарифних коефіцієнтів, та наведені правила округлення розрахунків.
Суд зауважує, що дані примітки до додатків 1 та 14 до Постанови КМУ № 704 не містять жодних норм права.
Так, відповідно до примітки 1 додатку 1 до Постанови КМУ № 704 посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" від 21.02.2018 року № 103 (далі - Постанова КМУ № 103) внесено зміни до Постанови КМУ № 704, внаслідок яких пункт 4 вказаної Постанови КМУ № 704 був викладений у новій редакції.
Зокрема, положеннями пункту 4 Постанови КМУ № 704, з урахуванням внесених змін, було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
Проте, зміст приміток до додатків 1 та 14 до Постанови КМУ № 704 не був приведений у відповідність із пунктом 4 цієї ж постанови.
Отже, з 24.02.2018 року (дата набрання чинності Постановою КМУ № 103), відповідно до пункту 4 Постанови КМУ № 704, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, став розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним і скасовано пункт 6 Постанови КМУ № 103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови КМУ № 704.
Із набранням законної сили рішенням суду у справі № 826/6453/18 було відновлено дію пункту 4 Постанови КМУ № 704 в редакції до внесених Постановою КМУ № 103 змін.
Таким чином, з огляду на викладене, з 29.01.2020 року (з дня набрання законної сили рішенням суду у справі № 826/6453/18) виникли підстави для визначення розмірів посадових окладів, а також окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлений законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, який встановлений законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Водночас, порядок дій, який повинен вчинити відповідач у зв'язку з втратою чинності пунктом 6 Постанови КМУ № 103, фактично не змінився.
При цьому суд зауважує, що після втрати чинності пунктом 6 Постанови КМУ № 103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови КМУ № 704, автоматично були усунені усі розбіжності між примітками у додатках 1 і 14 до Постанови КМУ № 704 (незважаючи на те, що вони не містять жодних норм права) та редакцією пункту 4 Постанови КМУ № 704.
Відповідно до правової позиції, яка зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.06.2022 року у справі № 520/2098/19, суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у разі, коли вони є чинними.
Аналогічні за містом правові позиції були наведені у постановах Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 року у справі № 160/1088/19, тощо.
Слід зазначити, що згідно з Постановою КМУ № 704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, тоді як розмір мінімальної заробітної плати (її частини) не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований у Постанові КМУ № 704 з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Вказане вище стосується і обмежень щодо застосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих, у тому числі, відповідно до Постанови КМУ № 704, які установлені пунктом 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року № 1774-VIII.
Правову позицію аналогічного змісту було наведено Верховним Судом у постанові від 27.03.2023 року у справі № 280/11480/21.
Отже, як вже було вказано, відповідно до пункту 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, яка діяла до внесення змін Постановою КМУ № 103, розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Спірним періодом у даній справі є період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" від 15.12.2020 року № 1082-IX передбачено, що станом на 01.01.2021 року прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 2270,00 грн.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" від 02.12.2021 року № 1928-IX визначено, що станом на 01.01.2022 року прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 2481,00 грн.
Водночас, статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 07.12.2017 року № 2246-VIII визначено, що станом на 01.01.2018 року (дата, виходячи з якої відповідачем було здійснено обчислення та виплату грошового забезпечення позивачки за спірні періоди) прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 1762,00 грн, що менше за прожитковий мінімум на одну працездатну особу в 2021-2022 роках.
Таким чином, з урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що грошове забезпечення позивача (у тому числі грошова допомога для оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, премія, щорічна основна відпустка, додаткова відпустка, які в силу положень частини 2 статті 9 Закону № 2011-ХІІ входять до складу грошового забезпечення військовослужбовців), має обчислюватися у періоди:
- з 29.04.2021 року по 31.12.2021 року - з використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2021 року згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік";
- з 01.01.2022 року по 18.07.2022 року - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 року згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік".
Враховуючи наведене, позовні вимоги в цій частині є правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про нарахування і виплату одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб згідно з пунктом 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44 (далі - Порядок № 44), суд зазначає про таке.
За частиною 1 статті 2 КАС України судовому захисту підлягають ті права чи інтереси особи, які є порушеними, а не ті, що можливо (ймовірно) будуть порушені у майбутньому.
Резолютивна частина рішення не може містити будь-яких приписів, які прогнозують можливі порушення з боку відповідача у майбутньому та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
Аналогічна правова позиція наведена Верховним Судом у рішенні від 14.09.2020 року у зразковій справі № 560/2120/20.
Згідно з пунктами 4 та 5 Порядку № 44 установлено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським, особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Як видно з матеріалів цієї справи та не заперечується позивачем, перерахунок позивачу грошового забезпечення (з усіма складовими) за період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, та встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти відповідно до пункту 4 Постанови КМУ № 704, ще не проводився, грошове забезпечення за наслідками такого перерахунку позивачу ще не виплачувалось. При цьому відповідач не відмовляв позивачу в нарахуванні та виплаті компенсації сум податку з доходів фізичних осіб.
Відтак, на даний час права позивача у цій частині не є порушеними.
На сьогодні відсутні обґрунтовані підстави вважати, що при здійсненні вказаного вище перерахунку та виплати позивачу грошового забезпечення на виконання даного рішення суду відповідачем не буде нараховано і виплачено на користь позивача компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до вимог Порядку № 44.
З огляду на викладене, приймаючи до уваги положення статті 2 КАС України, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб є передчасними та задоволенню не підлягають.
Таким чином, заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Стосовно строків звернення до суду з цим позовом суд зазначає про таке.
Відповідач у відзиві на позов вказує, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з даним позовом, передбачений частиною 5 статті 122 КАС України.
Відповідно до частини 2 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.06.2022 року у справі № 362/643/21, військова служба є різновидом публічної служби.
Згідно з положеннями частини 5 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
У постанові від 19.01.2023 року у справі № 460/17052/21 Верховний Суд зауважив на тому, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців). Зазначені правовідносини регулюються статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
При цьому, як було вказано Верховним Судом у постанові від 25.04.2023 року у справі № 380/15245/22, у справах, які пов'язані з недотриманням законодавства про оплату праці, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосується строків звернення до суду, мають перевагу в застосуванні перед положеннями частини 5 статті 122 КАС України.
Надаючи оцінку поняттям "грошова винагорода", "одноразова грошова допомога при звільненні" та "оплата праці" і "заробітна плата", які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, Верховний Суд вказав на рівнозначність цих понять.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, у незалежності від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, яка діє починаючи з 19.07.2022 року) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Таким чином, строк звернення до суду з позовом щодо виплати сум заробітної плати (грошового забезпечення) згідно зі статтею 233 КЗпП України до 19.07.2022 року жодним чином не обмежувався, а з 19.07.2022 року обмежений трьома місяцями.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у рішенні від 09.02.1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України зауважив на тому, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
У інших своїх рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 року № 1-зп і від 05.04.2001 року № 3-рп/2001 дійшов аналогічних висновки щодо того, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли та закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас, Конституційний Суд України зауважив, що частина 1 статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (рішення від 09.02.1999 року № 1-рп/99 та від 05.04.2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (рішення від 20.12.2017 року № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 року № 8-рп/2005).
Державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи та інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28.09.2004 року, заява № 44912/98).
Зокрема, одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, дія статті 233 КЗпП України після внесення до неї змін Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 19.01.2023 року у справі № 460/17052/21 та у рішенні від 06.04.2023 року у зразковій справі № 260/3564/22.
Отже, враховуючи, що спірні у цій справі правовідносини у період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року мали місце ще до внесення до статті 233 КЗпП України змін, коли строк звернення до суду з позовом щодо виплати сум заробітної плати (грошового забезпечення) жодним чином не обмежувався, суд приходить до висновку про те, що строк звернення до адміністративного суду з даним позовом позивачем не пропущено.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 3 статті 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання даного позову, судові витрати ним понесено не було, отже, відшкодуванню вони не підлягають.
Керуючись положеннями Конституції України, Кодексом законів про працю України, Законами України "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", "Про Державний бюджет України на 2021 рік", "Про Державний бюджет України на 2022 рік", постановою Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", Кодексом адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, та встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704, з урахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) здійснити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) перерахунок за період з 29.04.2021 року по 18.07.2022 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, та встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704, з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Повне судове рішення складене 12 листопада 2024 року.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або після прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя С.І. Бабіч