Справа № 182/6681/24
Провадження № 2/0182/3639/2024
Іменем України
14.11.2024 року м. Нікополь
Суддя Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області Кобеляцька -Шаховал І.О., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 про визнання проживання дитини разом з батьком та визнання особи безвісно відсутньою, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій заявив вимоги в порядку позовного провадження (просив суд ухвалити рішення про визнання проживання дитини ОСОБА_2 разом з ним), а також - в порядку окремого провадження (про визнання ОСОБА_3 безвісно відсутньою).
Суддя, розглянувши матеріали та дослідивши докази, приходить до висновку, що ОСОБА_1 , звернувшись до суду з позовною заявою, фактично заявив вимоги, які є вимогами, які розглядаються в різних провадженнях, і їх спільний розгляд в одному провадженні є недопустимим.
Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється, відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).
Згідно зі ст.5 ЦПК України, суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
При цьому, відповідно до ч.2 ст.19 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України, сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Статтями 3, 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладений у пункті 8 статті 7 СК України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно із положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів дитини.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, рішенням у справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
Згідно ст.141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (ст.160 СК України).
Відповідно до змісту ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч.2 ст.6 СК України).
В розрізі даних правовідносин об'єктом захисту може бути порушене, невизнане або оспорене право чи інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, саме порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Однак, зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 заявив вимоги щодо визначення місця проживання доньки, яка досягла 17 років, разом з ним.
У відповідності до вимог закону в частині визначення місця проживання дитини, позивачем невірно обрано спосіб захисту, нібито, на його думку, порушеного права, тому, що існує позасудовий порядок вирішення даного питання, оскільки його донька, з урахуванням її віку, не позбавлена можливості самостійно обирати місце свого проживання. Проте, позивач, всупереч вимог закону, звернувся до суду з позовом.
Крім цього, ОСОБА_1 в позовній заяві просив суд визнати ОСОБА_3 безвісно відсутньою особою. Тобто, позивачем заявлена вимога, яка є вимогою окремого провадження.
З ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Пленумом Верховного Суду України у Постанові № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» було роз'яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом, такі факти породжують юридичні наслідки, тобто, від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
З урахуванням вищевикладеного, а також, враховуючи той факт, що позивачем до суду було подано позовну заяву з вимогами позовного провадження та заявлено вимогу в порядку окремого провадження, що суперечить ст.188 ЦПК України, суд приходить до висновку про неможливість відкриття провадження по справі з призначення до судового розгляду.
Згідно з ч.1 ст.188 ЦПК України, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Проте, у поданій позовній заяві стороною позивача об'єднано вимоги про визначення місця проживання дитини, які є вимогами позовного провадження, а також заявлена вимога про визнання особи безвісно відсутньою, яка є вимогою окремого провадження, а, відтак, ці вимоги не пов'язані між собою підставами виникнення та поданими доказами, а також не є основною та похідною вимогами.
Таким чином, оскільки позивачем було порушено правила об'єднання позовних вимог, суддя приходить до висновку, що, у відповідності до п.2 ч.4 ст.185 ЦПК України, позовну заяву ОСОБА_1 про визнання проживання дитини разом з батьком та визнання особи безвісно відсутньою необхідно повернути
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.185, 263, 293, 315 ЦПК України, суддя, -
Позовну заяву ОСОБА_1 про визнання проживання дитини разом з батьком та визнання особи безвісно відсутньою - повернути позивачу.
На ухвалу може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя: І. О. Кобеляцька-Шаховал