Дата документу 30.10.2024 Справа № 331/5576/21
Єдиний унікальний № 331/5576/21 Головуючий у 1-й інстанції: Скользнєва Н.Г.
Провадження № 22-ц/807/1755/24 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
30 жовтня 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Кухаря С.В.,
Полякова О.З.
при секретарі: Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кушнарьова Євгенія Ігоровича на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_3 , приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу, ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору довічного утримання,
У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який в подальшому уточнила.
В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначила, що є особою похилого віку, інвалідом 2 групи, в квітні 2021 року перенесла операцію на правому оці. Проживає разом із сином - ОСОБА_5 , 1961 р.н., який є інвалідом 2 групи за психічним захворюванням.
У зв'язку з поганим станом здоров'я, а також хворобою сина, ОСОБА_2 мала на меті укласти договір довічного утримання, за яким ОСОБА_5 після її смерті буде забезпечений довічним проживанням в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить їй на праві власності, а їй буде наданий догляд та допомога (прибирання житла, прання, готування їжі, купівля харчів та ліків, сплата комунальних послуг).
10.06.2021 року між нею та ОСОБА_1 було укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Бахматською Т.М.
З часу укладання договору вона не отримала жодного виду догляду, а наприкінці серпня 2021 року від своїх знайомих та адвоката, які прочитали їй вказаний договір, дізналася, що умовами договору не передбачений обов'язок відповідача забезпечувати її доглядом довічно та в договорі не зазначено, що її син довічно буде забезпечений житлом у спірній квартирі.
Договір нею особисто не був прочитаний, оскільки вона страждає на захворювання обох очей. Фінансової допомоги у вигляді 600 грн. щомісяця, як то зазначено в договорі довічного утримання, не потребувала. При укладенні договору розраховувала саме на догляд з боку відповідача та довічне проживання сина - інваліда 2 групи за психічним захворюванням, тому при вчиненні правочину помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, волевиявлення в укладеному договорі не відповідало її внутрішній волі, а тому вимушена звернутися до суду з цим позовом.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним договір довічного утримання від 10 червня 2021 року, укладений між нею та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бахматською Т.М., реєстровий № 2920.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 червня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір довічного утримання від 10 червня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бахматською Тетяною Михайлівною, реєстровий № 2920.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 908 гривень 00 копійок.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Кушнарьов Є.І. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що у ОСОБА_2 як на момент укладення оспорюваного договору, так і задовго до його підписання не виникало жодних помилок, неправильного сприйняття або іншого розуміння погоджених умов договору, оскільки всі умови договору погоджувались декілька разів.
Крім того, сторона відповідача декілька разів пропонувала (в т.ч. направляли письмову заяву і пропонували в судових засіданнях) позивачу внести зміни або доповнення в договір довічного утримання в тому вигляді та формулюванні, як бажає позивач, однак ОСОБА_2 відмовляється вносити будь-які зміни чи доповнення до Договору.
Вважає, що судом вірно було встановлено та підтверджено безпосередньо позивачем той факт, що вона не потребує догляду, сторонньої допомоги та самостійно себе обслуговує.
ОСОБА_2 на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним не змогла довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення відчужувана, і має істотне значення. Відсутність в договорі довічного утримання бажання позивача про окремий пункт договору про забезпечення свого сина правом на довічне користування квартирою - не є помилкою та не має істотного значення, вказане бажання сторона відповідача не проти реалізувати.
Також, ОСОБА_2 за два дні до укладення договору довічного утримання отримала довідку в банку з реквізитами свого рахунку, які були зазначені в договорі довічного утримання; ОСОБА_2 самостійно (без сторонньої допомоги та без окулярів) та власноручно написала розписку про отримання одноразового грошового забезпечення, підписала заяви нотаріусу, підписала заяву набувачу про самостійну оплату житлово-комунальних послуг, погодила організаційні питання виконання умов договору довічного утримання, підписала анкету з побажаннями щодо істотних умов договору довічного утримання, в якій окремим підписом підтвердила, що їй відомо про те, що набувач не зобов'язаний надавати будь-який догляд по договору довічного утримання тощо.
ОСОБА_2 усвідомлювала значення своїх дій в момент укладення договору, могла ними керувати, все розуміла, особисто прочитала та була ознайомлена з умовами договору, отримала роз'яснення всіх умов договору та наслідків його укладення від нотаріуса, а до укладення договору - читала книгу з проектом договору, отримувала консультації та роз'яснення, тривалий час погоджувала бажані умови майбутнього договору.
Зауважує, що відповідач сумлінно та в повному обсязі виконує умови договору довічного утримання з моменту його укладення по теперішній час.
Від представника ОСОБА_2 - адвоката Жидкової Л.І. на адресу апеляційного суду надійшов відзив, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачка ОСОБА_2 є особою похилого віку, 1939 року народження, має другу групу інвалідності.
На праві особистої приватної власності ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 27,85 кв.м., у тому числі жилою площею - 14,72 кв.м., на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , виданого Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради 13 червня 2006 року та зареєстрованого в ОП ЗМБТІ 01 липня 2006 року, номер запису 34571.
У квартирі АДРЕСА_2 разом із позивачкою проживає та зареєстрований її син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який має другу групу інвалідності.
Позивачка зазначала, що мала на меті укласти договір довічного утримання, за яким перш за все її син, який є інвалідом 2 групи по психічному захворюванню після її смерті буде забезпечений довічним проживанням в квартирі, яка їй належала на праві власності, а їй буде наданий догляд, оскільки вона не має можливості самостійно піклуватися про себе через хвороби та який їй не може забезпечити її син за станом здоров'я.
З цією метою 10 червня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса Бахматської Т.М. із заявою про посвідчення договору довічного утримання, в якій вказала, що їй відомо, що право власності на належну їй квартиру перейде до ОСОБА_1 після посвідчення цього договору, але вона залишається довічно проживати в зазначеній квартирі; вона отримає одноразову допомогу та оплату комунальних послуг, які будуть надаватися їй довічно; їй відомо, що на квартиру накладається заборона відчуження до припинення / виконання або розірвання договору довічного утримання, а саме до смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Із змісту заяви вбачається, що позивачка фактично підтвердила свій намір забезпечити свого сина довічним проживанням у квартирі, яка їй належала на праві власності, вказавши, що їй відомо, що заборона відчуження квартири буде діяти до смерті її сина ОСОБА_5 , тобто до припинення або розірвання договору довічного утримання.
10 червня 2021 року між ОСОБА_2 (відчужувач) та ОСОБА_1 (набувач) (далі разом - сторони) укладено договір довічного утримання (далі - Договір), за яким ОСОБА_2 передала у власність, а ОСОБА_1 отримав у власність квартиру АДРЕСА_2 ; за яким ОСОБА_1 зобов'язався забезпечувати ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за вказаною адресою, утриманням довічно на умовах цього договору.
Із змісту пункту 7 Договору вбачається, що ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання довічно утримувати відчужувача та ОСОБА_5 , тобто забезпечувати грошовими ресурсами, на які вони самостійно будуть забезпечувати себе харчуванням, одягом, лікарськими засобами, тощо.
Сторони домовились, що утримання оцінюється сторонами за спільною згодою у розмірі 600,00 грн. на місяць, які будуть щомісячно надаватися відчужувачу, а в разі її смерті забезпечувати ОСОБА_5 , способом вказаним в п. 8 цього Договору. Крім вищезазначеної суми, набувач зобов'язаний щомісячно оплачувати житлово-комунальні послуги за квартиру у строки, встановлені «послуг, незалежно від того, з ким вони укладені (набувачем чи відчужувачем)».
Набувач зобов'язується здійснити поховання Відчужувача та ОСОБА_5 після їх смерті, або компенсувати вартість ритуальних послуг особі, яка здійснила поховання, у разі неможливості здійснити поховання набувачем самостійно через поважні причини.
Згідно з пунктом пункту 9 Договору одноразове грошове утримання визначено сторонами за спільною згодою у розмірі 20 000,00 грн., які відчужувач отримав повністю від набувача перед підписанням цього Договору.
Згідно з пунктом 13 Договору істотними умовами цього договору вважатимуться: вчасна оплата щомісячних платежів виключно в межах встановлених пунктом 7 даного договору, і довічне право на проживання ОСОБА_2 на всій площі у вказаній квартирі, що відчужується.
Зі змісту пункту 14 Договору вбачається, що цей Договір може бути розірваний за згодою Сторін, а у випадку невиконання його істотних умов і відмови від добровільного розірвання однієї зі сторін - у судовому порядку. Договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача ( ОСОБА_2 ).
Після укладення договору ОСОБА_1 виплатив ОСОБА_2 одноразове грошове утримання у розмірі 20 000,00 грн., щомісячно на відкритий позивачкою рахунок у банківській установі перераховує по 600,00 грн. та щомісячно у повному обсязі сплачує витрати на житлово - комунальні послуги. Ці обставини визнаються учасниками справи та підтверджуються належними та допустимими доказами.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 754 ЦК України).
Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи (стаття 746 ЦК України).
Згідно зі статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України).
Відповідно до статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути достатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути опосередкованими доказами наявності такої помилки (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 .
При цьому суд обґрунтовано виходив із того, що звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 10 червня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бахматською Т.М., позивачка посилалася на те, що при укладанні спірного договору розраховувала саме на догляд з боку відповідача та довічне проживання сина інваліда 2 групи. Отже, при вчиненні правочину вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, волевиявлення в укладеному договорі не відповідало її внутрішній волі.
Також позивачка наголошувала, що поряд з наданням їй та її сину допомоги за договором довічного утримання, під час укладення договору їй було важливо, щоб після її смерті, її син залишався би довічно проживати в належній їй квартирі, та продовжував би отримувати грошову допомогу від ОСОБА_1 .
Основна мета, задля реалізації якої ОСОБА_2 укладала договір довічного утримання - довічно забезпечити проживання свого сина у належній їй квартирі, і яку вона виклала у заяві до нотаріуса від 10.06.2021 року, не знайшла свого відображення у договорі довічного утримання. Виходячи із змісту пункту 14 Договору, після смерті Відчужувача ( ОСОБА_2 ), Набувач ( ОСОБА_1 ) набуде законного права вільного розпорядження отриманим майном, а саме квартирою, що належала позивачці на праві власності.
Як пояснила позивачка, пізніше, після ретельного ознайомлення з текстом договору довічного утримання та після роз'яснень юриста, вона дізналася про те, що укладаючи та підписуючи спірний договір, вона помилялася стосовно його правової природи. Так, їй стало зрозуміло, що після її смерті, ОСОБА_1 має право на власний розсуд , як власник квартири, володіти, користуватися та розпоряджатися нею, що може виключити можливість довічного проживання її сина у квартирі.
Приватний нотаріус Бахматська Т.М. в суді першої інстанції фактично визнала, що в адресованій на її ім'я заяві ОСОБА_2 , вказуючи на те, що їй відомо, що на квартиру накладається заборона відчуження до припинення або розірвання довічного утримання, а саме до смерті ОСОБА_5 , мала на меті після її смерті забезпечити довічне проживання її сина ОСОБА_5 у квартирі, яка належала їй на праві власності. Проте, у договорі довічного утримання зазначено, що договір довічного утримання припиняється зі смертю Відчужувача, якою є ОСОБА_2 . Такі протиріччя нотаріус запропонувала сторонам по справі усунути шляхом внесення відповідних змін до договору, на що позивачка відповіла відмовою.
Колегія суддів погоджується з висновком суду, що в момент укладення договору довічного утримання ОСОБА_2 помилялася стосовно правової природи договору довічного утримання в частині бажання забезпечити свого сина після її смерті довічним користуванням квартирою, яка була, в тому числі предметом договору.
Із заяви ОСОБА_2 на ім'я приватного нотаріуса Бахматської Т.М. вбачається, що їй відомо, що на належну їй квартиру накладається заборона відчуження до припинення/виконання або розірвання довічного утримання, а саме до смерті ОСОБА_5 . Заява містить вказівку на те, що наслідки посвідчення і умови зазначеного договору їй нотаріусом роз'яснені.
Виходячи із норм цивільного законодавства, договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача, що є найбільш поширеною підставою припинення цього договору та свідчить про належне його виконання. На це впливає передусім характер зобов'язання, оскільки виконання носить, по-перше, довічний; по-друге, особистий характер і зумовлено його виконанням на користь відчужувача. Таке виконання повністю вичерпує мету зобов'язання та досягає правового результату договору: відчужувач отримує в повному обсязі обумовлене надання, а набувач майна дістає право вільного розпорядження отриманим майном, оскільки до цього моменту право розпорядження обмежувалось.
Суд першої інстанції правильно виснував, що наведені вище, встановлені обставини, дають підстави вважати, що приватним нотаріусом Бахматською Т.М. не були надані ОСОБА_2 роз'яснення правових положень щодо моменту припинення дії договору довічного утримання та правових наслідків такого припинення, оскільки саме набувач по цьому договору - ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_2 дістав би право вільного розпорядження отриманим майном. І в даному випадку заборона відчуження на належну позивачці квартиру була накладена до припинення договору довічного утримання, а тобто до її смерті, а не смерті її сина - ОСОБА_5 , як помилково вважала ОСОБА_2 .
Як зазначалося вище, згідно частини четвертої статті 746 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи. Тобто набувач зобов'язаний виконати свій обов'язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (стаття 636 ЦК України)
Колегія погоджується з висновком суду, що в даному випадку, прикладом реалізації наведеної норми цивільного права слугувало би укладення договору довічного утримання ОСОБА_2 на користь свого сина. Укладення такого договору може обумовлюватися відсутністю у особи, на користь якої він укладається, коштів для проживання, необхідністю догляду за нею у зв'язку з хворобою або відсутністю майна, необхідного для передачі за цим договором.
Конструкція договору на користь третьої особи полягає в тому, що за цим договором зобов'язана сторона (боржник) повинна вчинити дію не на користь другої сторони за договором (кредитора), а на користь третьої особи, яка не бере участі в укладенні договору.
Положення наведених норм цивільного законодавства приватним нотаріусом Бахматською Т.М. ОСОБА_2 роз'яснені не були, оскільки конструкція та суттєві умови спірного договору довічного утримання не відповідають умовам частини четвертої статті 746 ЦК України та дійсному волевиявленню позивачки залишити належну їй квартиру у довічному користуванні сина.
Отже, висновок суду першої інстанції, що обравши способом захисту своїх прав визнання договору довічного утримання недійсним, позивачка у силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін довела фактичні підстави своєї позовної вимоги є вірним.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Встановленими обставинами та вищенаведеними нормами матеріального права спростовуються доводи апеляційної скарги про те, що у ОСОБА_2 як на момент укладення оспорюваного договору, так і задовго до його підписання не виникало жодних помилок, неправильного сприйняття або іншого розуміння погоджених умов договору, оскільки всі умови договору погоджувались декілька разів; що ОСОБА_2 на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним не змогла довести наявність обставин, які вказують на помилку; що ОСОБА_2 усвідомлювала значення своїх дій в момент укладення договору, могла ними керувати, все розуміла, особисто прочитала та була ознайомлена з умовами договору, отримала роз'яснення всіх умов договору та наслідків його укладення від нотаріуса.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до повторень заперечень проти позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.
Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кушнарьова Євгенія Ігоровича залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 червня 2024 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складений 11 листопада 2024 року.
Головуючий Д.А.Трофимова
Судді: С.В. Кухар
О.З. Поляков