Справа № 644/7102/21 Номер провадження 22-ц/814/2431/24Головуючий у 1-й інстанції Самсонова О.А. Доповідач ап. інст. Дряниця Ю. В.
29 жовтня 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача: Дряниці Ю.В.,
суддів: Пилипчук Л.І., Обідіної О.І.,
секретар Чемерис А.К.
за участю: адвоката Дзюби І.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Дзюби Інни Михайлівни на рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
У липні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував на те, що йому на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 .
В квартирі зареєстровано місце проживання відповідача ОСОБА_2 , проте вона не проживає в квартирі протягом року, не сплачує комунальні платежі, участі в утриманні житла не бере, особистих речей в квартирі немає, і взагалі квартирою не цікавиться.
ОСОБА_2 , не будучи членом сім'ї ОСОБА_1 , повністю припинила проживати в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . з 05 червня 2020 року, а 14 червня забрала з квартири свої особисті речі, але з реєстраційного обліку за адресою квартири відповідач добровільно не знялася. Збереження реєстрації її місця проживання за адресою вказаної квартири порушує права позивача.
Позивач просив суд визнати ОСОБА_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 13 березня 2024 рокуу задоволенні позову відмовлено.
З рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив його до апеляційного суду. Посилаючись на неповне з'ясування фактичних обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Звертає увагу суду, на те, що районний суд не надав об'єктивної оцінки доказам, наданим позивачем. Позивач вважає помилковим висновок суду про недоведеність факту небажання відповідача користуватись квартирою, а також недоведеності того, що ОСОБА_2 втратила статус члена сім'ї власника квартири.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Місцевим судом встановлено, що на підставі договору купівлі продажу квартири, посвідченого 26 грудня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Колядою Ю.С., ОСОБА_1 та ОСОБА_2 купили квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього договору сторони прийняли в особисту власність кожен по 1/2 частці спірної квартири. На час придбання квартири сторони проживали разом однією сім'єю.
На підставі договору дарування, посвідченого 07 липня 2020 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Колядою Ю.С., ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_1 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
На час розгляду справи власником квартири з адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 .
Як встановлено районним судом, ОСОБА_2 була зареєстрована у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 10 січня 2019 року.
При цьому, встановлено, що користування квартирою розпочато відповідачем як співвласником квартири та як членом сім'ї іншого співвласника.
Відповідач була знята з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 26 червня 2020 року, та знову зареєстрована менше, ніж за місяць - 24 липня 2020 року.
Встановлено, що 07 травня 2021 року Орджонікідзевським районним судом м. Харкова відкрито провадження у цивільній справі №644/4002/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою. На даний час справа передана на розгляд до Київського районного суду м.Полтави (т. 1 а.с. 58-59).
Також 07 травня 2021 року ОСОБА_2 звернулась до ВП №1 Харківського РУП №2 ГУНП в Харківській області з заявою, у якій повідомляла про те, що в листопаді 2020 року ОСОБА_1 змінив замки на вхідних дверях квартири та фактично вигнав її на вулицю разом з молодшою дитиною (т. 1 а.с. 60-63).
Ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 21 травня 2021 року у справі №644/4249/21 зобов'язано відповідальну особу ВП №1 Харківського РУП №2 ГУНП в Харківській області внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_2 від 07 травня 2021 року (т. 1 а.с. 64-65).
Постановою слідчого ВП №1 Харківського РУП №2 ГУНП в Харківській області від 23 червня 2021 року кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №12021221180000454 від 03.06.2021 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 КК України, закрито за відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення (т. 1 а.с. 66-68).
При цьому в тексті зазначено постанови слідчим вказано, що між сторонами наявний цивільний-правовий спір (сімейно-житловий).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд дійшов висновку, що між сторонами існує спір щодо права ОСОБА_2 користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , до якої вона не має доступу тривалий час, а отже позивачем не надано належних та допустимих доказів відсутності у ОСОБА_2 поважних причин не проживання у спірній квартирі.
Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Згідно зі статтею 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК України.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до статті 162 ЖК України плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Районним судом встановлено, та не було спростовано сторонами, що на момент реєстрації місця проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі 24.07.2020 року вона уже не була співвласником квартири, а отже суд дійшов вірного висновку, що здійснення реєстрації місця проживання відповідача відбулося зі згоди позивача, як єдиного власника квартири.
Згідно зі статтею 7 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до цієї норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка вказує про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не тимчасовий характер таких відносин.
Тому їхні права, зокрема і житлові, розглядалися як постійні. У законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою призводить до втрати права користування житловим приміщенням.
Отже, при вирішенні питання про припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Доказів того, що відповідачці на праві користування чи власності належить інше нерухоме майно чи житло, позивач не надав.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 Житлового кодексу України (назва Кодексу в редакції Закону від 21 квітня 2022 року № 2215-IX; далі - ЖК України) вимог, що висуваються до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц, провадження № 14-64цс20.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24 листопада 1986 року у справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі Larkos v. Cyprus).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Верховний Суд у правових висновках неодноразово зауважував, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність у демократичному суспільстві.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц.
У цій справі виник спір між власником квартири, який є одночасно і його користувачем, та колишнім членом сім'ї - користувачем цієї квартири з приводу користування квартирою після припинення фактичних шлюбних відносин.
Беручи до уваги баланс інтересів сторін спору з урахуванням підстав позову, а саме захист права власності позивача та право користування квартирою відповідача, яка не має іншого житла, районний суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
У спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Має існувати розумне співвідношення(пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У справі, що переглядається, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, не перевищують інтереси щодо користування колишнього члена сім'ї - відповідачки, у якої немає іншого житла, що позивачем не спростовано.
При цьому, неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18.
Отже, враховуючи підстави позову, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідачки як колишнього члена його сім'ї на користування квартирою.
Встановивши обставини наявності між сторонами спору щодо права корситування квартирою, районний суд дійшов вірного висновку про недоведеність відсутності поважних причин не проживання відповідачки у спірній квартирі. Крім того, суд звертає увагу на те, що ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про усунення перешкод у корстуванні квартирою 07.05.2021 року, тобто до сплину одного року з моменту припинення проживання у квратирі зазначеного позивачем - 14.06.2020 року.
З огляду на активні дії відповідачки щодо усунення зі сторони позивача перешкод у користуванні квартирою, колегія суддів вважає, що факту свідомої поведінки ОСОБА_2 , яка вказує про втрату нею інтересу до спірного житлового приміщення під час розгляду справи не доведено.
З наведеного слідує, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правомірно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, правильно встановив обставини справи.
Обставин, встановлених місцевим судом, позивач у апеляційній скарзі не спростував.
Наведені в апеляційній скарзі, доводи є тотожними доводам, висловленим позивачами у позовній заяві та під час розгляду справи у суді першої інстанції, які були предметом дослідження судом першої інстанції, та їм була надана відповідна правова оцінка, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Отже, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.367,374 ч. 1 п. 1,375,381,384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дзюби Інни Михайлівни - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 березня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя - доповідач: Ю. В. Дряниця
Судді : Л. І. Пилипчук
О.І. Обідіна