65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"11" листопада 2024 р.м. Одеса Справа № 916/4184/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., розглянувши справу
за позовом Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради
до відповідача: ОСОБА_1
про стягнення 4702,32 грн
Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (позивач) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 (відповідач) про стягнення 4702,23грн заборгованості за договором від 30.09.2020 №ТС-1141/20 на право тимчасового користування місцями для розташування тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, який було укладено між позивачем та фізичною особою-підприємцем Цидря Валерієм Валерійовичем, з яких - 3368,86грн основного боргу, 141,46грн пені, 977,58грн інфляційних та 214,42грн 3% річних.
Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань до реєстру було внесено запис 18.05.2021 про припинення підприємницької діяльності ФОП Цидря В.В. за його рішенням.
З огляду на викладене, позов заявлено позивачем до фізичної особи ОСОБА_2 .
У постанові Великої палати Верховного Суду від 13.02.2019 по справі №910/8729/18 викладено висновок про те, що вимоги за господарськими зобов'язаннями до фізичної особи, яка втратила статус підприємця, слід розглядати за правилами господарського судочинства.
Згідно положень статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями.
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
З огляду на положення частини 1 статті 20, а також статей 4, 45 Господарського процесуального кодексу України, для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності.
За змістом статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини 9 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
За наведених обставин, даний спір належить до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу фізичної особи-підприємця не припинилися.
Оскільки відповідач є фізична особа, то суд відповідно до ст. 176 ГПК України перевірив його зареєстроване місцезнаходження.
На запит суду в Єдиному державному демографічному реєстрі відсутні відомості про відповідача.
З огляду на викладене, суд направив запит від 23.09.2024 на електронну пошту відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, але відповіді не отримав.
Суд повторно надіслав запит 03.10.2024 на електронну пошту відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, але відповіді не отримав.
Суд направив на адресу відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області окрему ухвалу від 21.10.2024, якою зобов'язав Відділ обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області вжити заходи щодо термінового виконання вимог чинного законодавства України щодо надання Господарському суду Одеської області інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи - ОСОБА_2 (код НОМЕР_1 ). З метою усунення порушень законності та недоліків в організації роботи, Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області вжити заходи, спрямовані на вдосконалення зазначеної роботи щодо недопущення в майбутньому вказаних в ухвалі порушень та недоліків, а саме: належним чином у відповідності до норм чинного законодавства України здійснювати надання суду витребуваної інформації.
Після цього Відділ підтвердив, що зареєстроване місце проживання відповідача - АДРЕСА_1 .
Суд додатково з метою повідомлення відповідача про розгляд даної справи розмістив оголошення на сайті Судової влади 22.10.2024.
Ухвала про відкриття провадження, надіслана відповідачу на вищезазначену адресу повернулась до суду без вручення.
Згідно з ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси
Таким чином, відповідач вважається належним чином повідомлений про розгляд справи.
Відзиву на позов відповідач не надав, через що справа розглядається за наявними матеріалами відповідно до ст. 178 ГПК України.
Згідно з ст. 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Дослідивши матеріали справи, суд
Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (позивач) та фізична особа-підприємець Цирдя Валерій Валерійович уклали 30.09.2020 договір №ТС-1141/20 на право тимчасового користування місцями для розташування тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, за умовами якого позивач надав відповідачу право за плату тимчасово використовувати місце під розташування тичасової споруди для здійснення підприємницької діяльності загальною площею 26 кв м за адресою АДРЕСА_2 , на територіях, які є комунальною власністю або інших об'єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організацій Одеської міської ради та не передані іншим особам.
Строк договору було визначено сторонами з 28.09.2020 по 21.09.2025 (п. 8.2 договору).
Згідно з пунктом 6.4 Договору, позовна давність щодо стягнення плати за Договором та пені встановлюється строком у 4 (чотири) роки.
Пунктом 5.1, 5.2 договору передбачено, що плата за договором визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів, встановлених виконкомом Одеської міської ради. Відповідач має вносити плату не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, на банківський рахунок, зазначений в цьому договорі.
У додатку № 2 до договору, який підписано сторонами, визначено плату в сумі 1092грн.
Відповідно до п. 8.6.1 договору, він достроково припиняє свою дію за взаємною згодою сторін.
Договір було достроково припинено 23.02.2021 на підставі заяви відповідача (а.с. 11), про що зазначає і позивач в позовній заяві.
За строк дії договору з 28.09.2020 по 23.02.2021 позивачем нараховано всього 5443,46грн плати. Відповідач частково сплатив суму в розмірі 2074,50грн, на підтвердження чого позивачем надано розрахунок заборгованості.
Таким чином, у відповідача залишилось несплаченою 3368,86грн плати за договором.
Частиною 1 статті 193 ГК України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні вимоги щодо виконання зобов'язання закріплені і в статті 526 ЦК України.
Відповідач не надав суду доказів сплати зазначеної заборгованості, як і будь-яких заперечень, тому позовні вимоги про стягнення 3368,86грн основного боргу підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 зазначила (п. 28), що при з'ясуванні підставності нарахування кредитором інфляційних втрат у порядку частини другої статті 625 ЦК України судам належить визначити конкретну дату (подію), з настанням якої пов'язується строк виконання грошового зобов'язання; дослідити обставини виконання зобов'язання боржником (борг погашався частинами чи однією сумою у повному обсязі) та з'ясувати період у часі, упродовж якого мало місце прострочення боржника у виконанні зобов'язання перед кредитором.
Через прострочення відповідачем плати за договором, позивач просить стягнути з відповідача 977,58грн інфляційних та 214,42грн 3% річних. Позивач додав до позову розрахунок інфляційних та річних (а.с.18-19), виходячи із періоду прострочення з 03.03.2021 по 13.09.2024 на суму боргу 1092грн, періоду прострочення з 23.03.2021 по 13.09.2024 на суму боргу 897грн.
Як зазначено вище, відповідно до п. 5.2 договору, відповідач мав вносити плату не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата.
Отже, прострочення оплати має місце з дня, який є наступним за днем оплати, який встановлено договором, і до часу прострочення не входить день оплати.
Позивач в розрахунку боргу зазначив, що відповідач частково розрахувався в сумі 2074,50грн, але не надав доказів дат, коли саме відповідач сплачував, і які суми він сплачував (наприклад банківських виписок позивача).
Таким чином, із поданих позивачем доказів неможливо встановити, коли саме відповідач здійснював оплати, тому неможливо встановити і періоди прострочення.
З огляду на викладене, суд відмовляє в задоволенні вимог про стягнення річних та інфляційних.
Відповідно до ст. 220 ГК України, боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення.
Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно зі ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).
Частиною 6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Позивач просить стягнути пеню з відповідача на підставі п. 6.1 договору.
Так відповідно до п. 6.1 договору за невиконання або неналежне виконання обов'язків за цим договором винна сторона відшкодовує іншій стороні завдані збитки відповідно до чинного законодавства.
Частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 зазначила, що за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Оскільки договором від 30.09.2020 №ТС-1141/20 на право тимчасового користування місцями для розташування тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності не передбачена пеня, то позовні вимоги про стягнення пені відповідно не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку задовольнити позовні вимоги частково.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати в розмірі сплаченого судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог 3028/4702,32*3368,86=2169,34грн.
На підставі вищевикладених норм права, керуючись ст.ст. 129, 232-240, 243, Господарського процесуального кодексу України, суд
ухвалив:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (код 25830731, м. Одеса вул. Косовська 2Д) 3368,86грн основного боргу та 2169,34грн судового збору
3. В решті позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Південно-західного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 11 листопада 2024 р.
Суддя В.В. Литвинова