Справа № 465/7532/22 Головуючий у 1 інстанції: Марків Ю.С.
Провадження № 22-ц/811/1523/24 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.
14 жовтня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Ванівського О.М.,
суддів Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.
секретаря: Ковальчука Ю.П.,
з участю: представника апелянта - адвоката Дегтяренко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Дегтяренко О.О. на рішення Франківського районного суду м.Львова від 27 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,-
В грудні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Позов мотивував тим, що 24.05.2017 між ним та відповідачем було укладено договір позики, згідно з яким позичальник отримав від позикодавця 17000 доларів США, які зобов'язувався повернути до 25.10.2017. ОСОБА_1 кошти не повернув, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 17000 доларів США.
Враховуючи вищевикладене, просив стягнути з відповідача суму боргу за договором позики від 24.05.2017 року в розмірі 17000 доларів США, а також судові витрати.
В подальшому, від позивача надійшла до суду заява про зменшення розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просив стягнути з відповідача на його користь 12000 доларів США за договором позики від 24.05.2017 у зв'язку з частковим поверненням заборгованості в розмірі 5000 доларів США.
Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 27 березня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 24.05.2017 року у розмірі 12000 (дванадцять тисяч) доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4388 (чотири тисячі триста вісімдесят вісім) гривень 23 коп.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - адвокат Дегтяренко О.О., подавши на нього апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Покликається на те, що відповідач повернув ОСОБА_2 вказану суму в повному обсязі. Вказував, що у розписці зазначалось, про те що позика дається на п'ять місяців, однак в подальшому сторони внаслідок усних домовленостей продовжили час повернення коштів. Після цього, він неодноразово здійснював перекази на особисту карту позивача, а саме: 31.12.2017 - 4200,00 грн., 24.01.2018 - 22880,00 грн., 25.02.2018 - 10000,00 грн., 27.02.2018 - 3015,00 грн., 17.05.2018 - 16000,00 грн., 18.06.2018 - 2110,00 грн., 15.07.2018 - 5025,00 грн., 12.09.2019 - 10050,00 грн.; загалом - 73280,00 грн. Окрім цього, 12.04.2020 була укладена розписка між позивачем та відповідачем про отримання позивачем від відповідача грошових коштів у розмірі 5000 доларів США. В подальшому, до розписки були додані відомості про повернення ще частини суми, а саме: 19.06 - 15000,00 грн., 07.07. - 20000,00 грн., 22.08. - 3000 доларів США, 09.09. - 10000,00 грн., 02.12 - 1000 доларів США: загалом - 45000,00 грн. та 4000 доларів США. Отже, відповідачем було виплачено за договором позики позивачу - 118280,00 грн. та 9000 доларів США, загальна сума повернутих коштів становить - 17000 доларів США.
Стверджує, що відповідачем було виплачено за договором позики суму в розмірі 17000,00 доларів США, що підтверджується банківською випискою від 25.01.2023 року, копіями документів, що підтверджують сплату та показами свідка ОСОБА_4 . Розрахунок Позивача щодо заборгованості за договором позики не відповідає дійсності.
Судом не враховані покази свідка ОСОБА_4 у справі щодо погашення боргу та переведення грошових коштів на рахунок позивача. Також не враховано те, що ОСОБА_1 були перераховані грошові кошти 28.06.2019 року, а саме: на ім'я ОСОБА_5 на суму 1500,00 грн. та на ім'я ОСОБА_6 , яка є цивільною дружиною позивача ОСОБА_2 на суму 10000,00 грн. для погашення договору позики від 24.05.2017 року.
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта - адвоката Дегтяренко О.О. на підтримання апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами повернення позивачу грошових коштів на підставі розписки від 24.05.2017 року.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції враховуючи наступне.
Матеріалами справи та судом встановлено, що відповідачем ОСОБА_3 надано позивачу ОСОБА_2 розписку від 24.05.2017 року про отримання від останнього грошових коштів у розмірі 17000 доларів США із строком повернення таких до 25.10.2017 року.
Згідно розписки від 12.04.2020 року відповідач ОСОБА_3 повернув позивачу ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 5000 доларів США в рахунок погашення заборгованості.
Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Договір є обов'язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до положень статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів ОСОБА_4 підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов'язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».
Подібний правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11.
Також, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів (див. постанову Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 361/8807/18 (провадження № 61-2332св22)).
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку».
Якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (див постанову Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі №463/9914/20 (провадження № 61-1664св22)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Як вбачається з матеріалів справи, звернення до суду з позовом позивач обґрунтовував тим, що відповідач позичені згідно з розпискою кошти повернув частково, на підтвердження чого ОСОБА_2 надав оригінал розписки про отримання ОСОБА_1 грошових коштів у позику, оскільки позичені кошти за розпискою, не були йому повернуті повністю.
Заперечуючи щодо позову, ОСОБА_1 стверджував про те, що позичені кошти на вимогу він повернув, на підтвердження повернення позичених коштів долучив до матеріалів справи виписки по банківських рахунках від 25.01.2023 року, сформовані на ім'я ОСОБА_4 , згідно яких на ім'я ОСОБА_2 здійснено наступні грошові перекази: 31.12.2017 року - 4200,00 грн., 24.01.2018 року - 22880,00 грн., 25.02.2018 року - 10000,00 грн., 27.02.2018 року - 3015,00 грн., 17.05.2018 року - 16000,00 грн., 18.06.2018 року - 2110,55 грн., 15.07.2018 року - 5025,13 грн.
Окрім цього, стороною відповідача долучено виписку по банківському рахунку від 26.01.2023 року, сформовану на ім'я ОСОБА_1 , відповідно до якої останнім 28.06.2019 року здійснено два грошові перекази, а саме: на ім'я ОСОБА_5 на суму 1500,00 грн. та на ім'я ОСОБА_6 на суму 10000,00 грн.
Згідно виписки по банківському рахунку від 26.01.2023, сформованого на ім'я відповідача ОСОБА_1 28.06.2019 року таким було здійснено два грошових перекази, а саме: переказ грошових коштів у розмірі 1500,00 грн., де одержувачем зазначається ОСОБА_5 та у розмірі 10000,00 грн., де одержувачем зазначено ОСОБА_6 .
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції вірно виходив з того, що відповідачем не доведено та судом не встановлено, що вищевказані особи мають будь-яке відношення до справи та спірних правовідносин.
Доводи апелянта про повернення ОСОБА_2 позичених коштів, отримання яких в позику підтверджується розпискою від 25.10.2017 року, написання якої відповідач не заперечував, як і не заперечував отримання від ОСОБА_2 цих коштів, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не підтверджені відповідачем належними та допустимими доказами.
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до вірного та обгрунтованого висновку, що відповідач, отримавши від ОСОБА_2 у позику грошові кошти, свої зобов'язання за договором позики не виконав, так як у встановлений строк не повернув позичені кошти позикодавцеві.
Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Судом першої інстанції правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе судове рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно дост. 129 Конституції України основнимизасадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно дост.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободтаке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, -
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дегтяренко О.О. - залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду м.Львова від 27 березня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 24.10.2024 року.
Головуючий: Ванівський О.М.
Судді: Цяцяк Р.П.
Шеремета Н.О.