Провадження № 22-ц/803/8374/24 Справа № 760/6803/21 Суддя у 1-й інстанції - Шаповалова І. С. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 52
30 жовтня 2024 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Красвітної Т.П.,
при секретарі - Шавкун Л.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав, -
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 11 листопада 2006 року по 25 лютого 2010 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем у справі. Від шлюбу мають малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка після розірвання шлюбу проживає разом з матір'ю та перебуває на її утриманні.
Рішенням Ленінського районного суду м.Луганська від 06 грудня 2010 року у справі №2-4796/2010 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 1/4 частки усіх видів заробітку (доходу) щомісячно і до досягнення дитиною повноліття.
Проте, відповідач будучи батьком малолітньої дитини взагалі не цікавиться життям дитини, не спілкується з дитиною та матеріально дитині не допомагає, як і не приймає будь-якої участі у вихованні дитини, тобто, не виконує батьківські обов'язки, тому наявні підстави для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно доньки ОСОБА_3 .
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано відсутністю підстав для задоволення позову, оскільки враховуючи інтереси перш за все дитини, під час розгляду справи судом не встановлено, а матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що батько дійсно ухиляється від виконання батьківських обов'язків свідомо, систематично й позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батьків так і для дитини, тому відсутні підстави, передбачені положеннями ст. 164 СК України для застосування до відповідача такого виняткового заходу, як позбавлення батьківських прав.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин справи, що мають значення для справи. Суд першої інстанції не звернув належної уваги на наявну у матеріалах справи нотаріально посвідчену згоду відповідача на позбавлення його батьківських прав, що є достатньою підставою для задоволення позову та позбавлення відповідача батьківських прав по відношенню до доньки. Вказує, що поведінка відповідача не була спонтанною, що свідчить саме про його відношення до доньки, підтверджує відсутність інтересу до дитини, батьківського потенціалу, бажання спілкуватись та бачитись з донькою.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що з 11 листопада 2006 року по 25 лютого 2010 року сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом з матір'ю та перебуває на її утриманні.
Згідно листа Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, як органу опіки та піклування від 07 травня 2016 року, надати обґрунтований висновок щодо розв'язання спору про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав не видається можливим, у зв'язку з тим, що в органі опіки та піклування відсутні відомості щодо місця проживання/перебування позивача та малолітньої дитини.
Відповідно до ст. 165 СК України за позивачем закріплено право на звернення до суду із позовом про позбавлення батьківських прав.
Відповідно до ст. ст. 150, 151 Сімейного кодексу України, ст. 11,12 Закону України «Про охорону дитинства», батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, поважати її, батьки зобов'язані надавати дитині належне батьківське виховання, оскільки право на виховання є одним із основних прав дитини. Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.
Згідно Міжнародної конвенції ООН «Про права дитини» (20 листопада 1989 року), предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів дитини, а в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом із батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією Організації Об'єднаних Націй про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч.1,2 ст. 3 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Статтею 9 Конвенції ООН про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно із ч.1 ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Відповідно до ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, зокрема, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
Відповідно до ст. 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення у справі «Хант проти України», заява № 31111/04, від 07 грудня 2006 року).
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення у справі «Мамчур проти України» заява № 10383/09, від 16 липня 2015 року).
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19 та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №300/908/17.
Тлумачення п. 2 ч.1 ст. 164 СК України ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення у справі «Ньяоре проти Франції», заява № 39948/16, від 18 грудня 2008 року).
Отже, відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава-відповідач повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини (рішення у справі «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії», заяви № 39221/98, 41963/98, від 13 липня 2000 року).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Згідно ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Однак висновок про доцільність позбавлення батьківських прав органом опіки та піклування суду не наданий, що позбавляє суд проаналізувати додатковий доказ, який має суттєве значення для розгляду даної справи.
Відтак, матеріали справи не місять належних та допустимих доказів свідомого ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав, окрім того, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, виключним і надзвичайним способом впливу на недобросовісних батьків.
Окрім того, судом не прийнято визнання позову відповідачем у частині позбавлення його батьківських прав, оскільки відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.
Згідно із ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Отже, визнання обставин, які не підлягають доказуванню, можливе, зокрема, за умов: 1) визнання їх усіма учасниками справи та 2) відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
Втім, визнання позову слід відрізняти від визнання відповідачем певних обставин. Так, відповідач може визнавати певні підстави позову, але заперечувати проти його задоволення з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, отже визнання обставин позову тільки звільняє позивача лише від їх доведення перед судом.
Вказане, взагалі не узгоджується із нормою п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, яка вказує на необхідність з'ясування обставин саме ухилення від виконання батьківського обов'язку, а тому прохання до суду самого відповідача позбавити його батьківського права не відповідає нормам закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров'я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.
Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (ст. 141 СК України).
Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені ст. 150 СК України.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.
Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відсутність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав як і гострої соціальної необхідності у цьому, тому такий захід впливу не є необхідним у демократичному суспільстві і суд першої інстанції діяв у межах своєї дискреції.
Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків судом не встановлено і позивачем не доведено.
Встановивши відсутність свідомого нехтування батьком своїми батьківськими обов'язками, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
При цьому, колегія суддів наголошує, що особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків.
У даній справі позбавлення батьківських прав відповідача відносно доньки ОСОБА_3 не відповідає інтересам дитини, оскільки обставини ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків не знайшли свого підтвердження.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій, оскільки докази, подані позивачем, не свідчать про свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, а також про необхідність застосування такого виключного заходу саме в інтересах дитини.
Натомість необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49). Наявності таких обставин у цій справі не доведено.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на наявну протиправну поведінку батька щодо дитини, яка суперечить інтересам самої дитини, не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки скаржником не надано суду належних до допустимих доказів на підтвердження протиправної поведінки батька щодо дитини у розумінні норм цивільно-процесуального законодавства України.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач не виконує свої батьківські обов'язки, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вказані доводи не можуть бути підставною для скасування рішення суду й простої бездіяльності з боку батька недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька призвела до розриву зв'язків між ним та дитиною, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дитиною з боку її матері, то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька батьківських прав щодо його доньки.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач визнав позов та надав нотаріально посвідчену заяву про позбавлення його батьківських прав, колегія суддів не приймає до уваги, зазначені обставини були предметом розгляду у суді першої інстанції, судом надано на ці доводи вичерпну відповідь, а позивачем в свою чергу не доведено вказані обставини належними та допустимими доказами у розумінні положень діючого законодавства.
Посилання скаржника на безпідставну відмову у задоволенні позову, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки згідно норм Сімейного Кодексу України мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини й при розгляді справ щодо позбавлення батьківських прав суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Фактично аргументи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо вирішення спору, однак колегія суддів звертає увагу, що вони спростовуються матеріалами справи, наведеними нормами права та встановленими судом першої інстанції обставинами справи, яким надана належна оцінка під час розгляду справи.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати, у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 червня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
Т.П. Красвітна