Провадження № 22-ц/803/6164/24 Справа № 199/10713/23 Суддя у 1-й інстанції - АВРАМЕНКО А. М. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.
06 листопада 2024 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Максюти Ж.І., Халаджи О.В.,
за участю секретаря судового засідання Паромової О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2024 року в цивільній справі номер 199/10713/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном,
У грудні 2023 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що він є власником гаражу № НОМЕР_1 , який розташований за адресою АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 2017 року. Цим гаражем незаконно без відповідної правової підстави заволодів та користується відповідач, який на пропозиції позивача звільнити гараж не реагує, створюючи тим самим позивачу перешкоди у реалізації належного йому права власності.
Позивач просив суд усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні гаражем № НОМЕР_1 , загальною площею 21.7 кв.м, який розташований за адресою АДРЕСА_1 , що належить йому на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 26 грудня 2017 року, серія та номер 821, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мельником О.І., шляхом зобов'язання ОСОБА_1 звільнити зазначений гараж.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2024 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном - задоволено.
Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження належним йому на праві власності гаражем № НОМЕР_1 , який розташований за адресою АДРЕСА_1 , шляхом зобов'язання ОСОБА_1 звільнити вказаний гараж.
У порядку розподілу судових витрат по справі стягнуто з ОСОБА_1 (на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1073,6 гривень.
Із вказаним рішенням не погодився відповідач ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, просив апеляційний суд скасувати рішення суду Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська у справі №199/10713/23 від 28 березня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог - відмовити в повному обсязі, судові витрати покласти на позивача.
Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.
Оскільки ОСОБА_3 на момент смерті свого чоловіка проживала з ним разом за однією адресою (що підтверджується копією договору 3Г та свідоцтва про право на спадщину за законом), то в силу положень вказаної статті, вона є особою яка прийняла спадщину за ОСОБА_4 .
Таким чином, дана справа безпосередньо стосується прав та інтересів ОСОБА_3 , як спадкоємця та особи речі якої знаходяться в гаражі № НОМЕР_1 , розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яку не було залучено до розгляду справи і не залучення її як відповідача є підставою для відмови у задоволені позову.
Суд першої інстанції фактично витребував майно у його власника без залучення такої особи до розгляду справи та без жодної компенсації, що є непропорційним втручанням в право на мирне володіння своїм майном, яке перебуває під захистом статті 1 Протоколу 1 до Конвенції.
Згідно зі ст. 42, 47, 227 Цивільного кодексу України 1963 року (в редакції закону від 08.10.1999 року, що діяла станом на момент укладання договору купівлі-продажу №3Г від 10.07.2000 року), передбачалось, що угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). При цьому нотаріальне посвідчення угод було обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі, зокрема - до договору купівлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Отже, договір купівлі-продажу №3Г від 10.07.2000 року автогаражу зі збірного залізобетону було укладено у простій письмовій формі без порушень вимог закону щодо форми угоди.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції закону, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) передбачалось, що господарське товариство, яким є Фірма по будівництву житла «ОКС» (ТОВ Фірма по будівництву житла «ОКС»), є власником, зокрема, продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності.
Зі змісту договору купівлі-продажу №3Г від 10.07.2000 року вбачається, що його предметом є саме продукція по будівництву житла «ОКС» (ТОВ Фірма по будівництву житла «ОКС») у вигляді автогаражу зі збірного залізобетону розміром 4 х 6 м №5, вироблена продавцем в результаті власної господарської діяльності з будівництва згідно з всіма необхідними дозвільними документами. Виробником спірного гаражу був продавець - Фірма по будівництву житла «ОКС» (ТОВ Фірма по будівництву житла «ОКС»), останнє згідно з вимогами закону, що діяв станом на момент укладання вказаного вище договору, мало право продажу спірного гаражу ОСОБА_4 . Актом приймання-передачі від 10.02.2003 року сторони договору купівлі-продажу №3Г від 10.07.2000 року підтвердили приймання-передачу спірного гаражу, повний розрахунок та відсутність взаємних претензій.
Оскільки договором чи законом на той час не передбачалось іншого моменту набуття права власності фізичної особи на автогараж зі збірного залізобетону, окрім моменту передачі речі, право власності ОСОБА_4 на спірний гараж виникло з 10.02.2003 року та є дійсним.
Від позивача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28.03.2024 року у справі №199/10713/23 залишити без змін.
Відповідач в своїй скарзі заводить суд в оману тим, що стверджує, що його батько ОСОБА_4 отримав право власності на гараж № НОМЕР_1 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно договору купівлі-продажу №3Г від 10.07.2000 року і акту приймання - передачі від 10.02.2003 року по узгодженій ціні 19500,00 грн. Оплатив він лише тільки 10860,00 грн, недоплатив 8640,00 грн.
На той час, коли укладався договір купівлі - продажу гаража №3Г від 10.07.2000 року, права власності на гараж № НОМЕР_1 в АДРЕСА_1 не існували, а були тільки документи у фірми «ОКС» на будівельні матеріали для будівництва гаражів №5. Право власності на гаражі по АДРЕСА_1 » отримала тільки 12.10.2016 року.
На той час, коли укладався договір купівлі-продажу №3Г, ТОВ «ОКС» передала в тимчасове користування будівельні матеріали ОСОБА_1 , тому відповідно до ст. 227-1 ЦК УРСР «договір купівлі - продажу будівельних матеріалів, що укладалися між громадянами, повинен бути нотаріально посвідченим». Тому договір купівлі - продажу №3Г від 10.07.2000 року недійсний.
Відповідно до ст. 227-1 ЦК УРСР майно обов'язково повинно передаватись продавцем
покупцеві разом з документами про його придбання в торговій чи інших організацій.
Таких документів на придбання майна продавець не передавав покупцеві відповідно до договору купівлі-продажу №3Г від 10.07.2000 року, тому що на той час такого майна, як гаражі та документів до них на придбання майна не існувало.
Недійсний договір недійсний з моменту його підписання і не створює прав і обов'язків для сторін. У ОСОБА_1 нема ніяких доказів того, що його батько ОСОБА_4 був власником гаража № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 , а користується як недобросовісний володілець гаражем № НОМЕР_1 більше 23 років.
У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Сиромятников Е.О. доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_2 з апеляційною скаргою не погодився, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши суддю - доповідача, представника відповідача та позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що позивач ОСОБА_2 з 26 грудня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу гаражу від 26 грудня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Мельником О.І. за реєстровим №821, є власником гаражу № НОМЕР_1 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене підтверджується також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, технічним паспортом на гараж (а.с. 4-5, 8, 9-12зв).
До матеріалів справи долучено договір №3Г купівлі-продажу від 10 липня 2000 року, укладений у простій письмовій формі між ТОВ фірма з будівництва житла «ОКС» та ОСОБА_4 щодо продукції та техдокументації, документів на право власності на автогараж за адресою АДРЕСА_1 , а також акт приймання-передачі зазначеного нерухомого майна (а.с. 33-34, 35).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним та таким, що відповідає вимогам законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України та ст. 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом і загальним принципам міжнародного права.
Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).
Положеннями статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до положень ст. 655, 657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
За змістом ст. 182, 334 ЦК України, ст. 3-5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обов'язковій державній реєстрації підлягає право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Згідно зі ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, а також застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до положень ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивачу мають належати права користування майна, щодо якого чиняться перешкоди, та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування відповідним майном.
У постанові від 01.11.2018 року справа №910/13841/17 Верховний Суд сформував правову
позицію, згідно з якою передумовами та матеріальними підставами захисту права власності на
нерухоме майно у спосіб, визначений у статтях 387, 388 ЦК України, є наявність підтвердженого належними доказами права власності у позивача. Тобто особа, яка звертається до суду з вимогою про витребування майна з незаконного володіння як у добросовісного, так і у недобросовісного набувача, повинна довести своє право власності на майно, що перебуває у чужому володінні.
Відповідно до роз'яснень наданих у п. 5 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року: «Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК). Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).
Відповідно до п. 1, 4 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України, Цивільний кодекс України набрав чинності з 01.01.2004 року і застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
За змістом ст. 225 Цивільного кодексу України (в редакції закону від 08.10.1999 року, що діяла станом на момент укладання вказаного вище договору) було визначено, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.
Згідно ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції закону, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) передбачалось, що господарське товариство (яким є ТОВ ФБЖ «ОКС») є власником, зокрема, продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності.
Відповідно до Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 09.06.1998 року № 121, державній реєстрації в бюро технічної інвентаризації підлягають об'єкти нерухомості, розташовані на всій території України (населених пунктах, військових містечках, військових частинах, аеропортах, річкових і морських портах, заповідниках, заказниках, на дорогах, полігонах і т.п.) (пункт 1.4.).
Згідно з п. 1.5.-1.9 вказаної вище Інструкції Державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна здійснюють державні комунальні підприємства - бюро технічної інвентаризації. Державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації є обов'язковою для власників, незалежно від форми власності. Реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться на підставі правовстановлювальних документів за рахунок коштів власників нерухомого майна. Державній реєстрації підлягають тільки ті об'єкти нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку незалежно від форм їхньої власності й при наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим бюро технічної інвентаризації, яке проводить державну реєстрацію права власності на ці об'єкти. До об'єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, відносяться: а) житлові і нежитлові будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і провулків під окремими порядковими номерами.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що позивач з 26 грудня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу гаражу від 26 грудня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Мельником О.І. за реєстровим №821, є власником гаражу № НОМЕР_1 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності зареєстровано право власності на гараж - власник ОСОБА_2 .
Зі змісту договору купівлі-продажу №3Г від 10 липня 2000 року вбачається, що його предметом є продукція та техдокументація, документи на право власності на автогараж за адресою АДРЕСА_1 , зі збірного залізобетону розміром 4 х 6 м № 5.
Апеляційним судом не встановлено наявність дозвільних документів щодо будівництва спірного гаражу, як і документів, які б підтверджували, що станом на 10 липня 2000 року, саме ТОВ ФБЖ «ОКС» було власником спірної нерухомості та мало право на продаж вказаної нерухомості.
Крім того, в матеріалах справи відсутні копії правовстановлюючих документів набуття та реєстрації за ОСОБА_4 права власності на спірний гараж.
При цьому, як вбачається з п. 1.2 договору купівлі-продажу гаражу від 26 грудня 2017 року, укладеного між ТОВ ФБЖ «ОКС» та ОСОБА_2 , спірний гараж належить продавцю на праві приватної власності на підставі декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції.
Тобто, попереднім власником спірного гаражу було саме ТОВ фірма по будівництву житла «ОКС», що спростовує твердження відповідача ОСОБА_1 , що вказаний гараж був власністю його батька ОСОБА_4 .
Довід апеляційної скарги про незалучення до розгляду справи ОСОБА_3 , як спадкоємця ОСОБА_1 , апеляційний суд вважає необґрунтованим, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Оскільки в матеріалах справи відсутні належні, достовірні та допустимі докази на підтвердження факту виникнення у ОСОБА_1 права власності на спірний гараж, то зазначене нерухоме майно не входило до складу спадщини.
Крім того, доводи апеляційної скарги щодо права власності на спірний гараж не стосуються предмету спора в даній цивільній справі.
Виходячи з наведеного вище, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про обґрунтованість позовних вимог, оскільки позивач ОСОБА_2 є титульним одноосібним власником спірного нерухомого майна - гаражу № НОМЕР_1 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а також враховуючи, що у позивача виникли об'єктивні складнощі та перешкоди в отриманні доступу до належного йому на праві одноосібної приватної власності гаражу, а можливість усунення цих складнощів та перешкод залежить саме від відповідача, який не заперечує користування спірним гаражем.
Інші наведені в апеляційній скарзі доводи, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також
практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до пп. в) п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути зазначено розподіл судових витрат, понесених в зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.
Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 листопада 2024 року.
Судді: