Провадження № 22-ц/803/8629/24 Справа № 198/146/24 Суддя у 1-й інстанції - Гайдар І. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
07 листопада 2024 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
судді - доповідача Халаджи О. В.
суддів: Космачевської Т.В., Максюти Ж.І.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у письмовому провадженні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів (суддя першої інстанції ОСОБА_3 , повний текст рішення складено 26 червня 2024 року),
19 квітня 2024 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, в якому просила стягнути з останнього на свою користь безпідставне набуте майно за договором оренди №104 від 18.06.2015 року на суму 77900 грн.
Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів відмовлено.
На вказане рішення позивачка подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального права та вказує на те, що 26.02.2024 року довіреність, посвідчена 11.04.2011 року за реєстраційним номером 241 була скасована. Про скасування цієї довіреності був повідомлений ОСОБА_2 та представник ФГ «Центавр Агро».
Вказує, що після скасування довіреності, ОСОБА_2 ухиляється від передачі їй коштів.
ОСОБА_1 просила рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона вказує, що позивачка не надала суду доказів існування між нею та відповідачем письмового договору доручення із зазначенням способу передачі коштів та обов'язку відповідача оформлювати певні документи про передачу коштів, просила оскаржуване рішення залишити без змін.
Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою «Апеляційне провадження».
Згідно ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
За таких обставин, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено,що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
В даній справі ціна позову становить 77900 грн. тобто менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму (3028х30 =90840), а тому справа підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у письмовому провадженні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено що 11.04.2011 ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої державним нотаріусом Юр'ївської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, уповноважила ОСОБА_2 бути її представником з усіма необхідними повноваженнями в будь-яких органах з питань, пов'язаних з управлінням належною їй на праві приватної власності земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 5,8955 га, кадастровий номер 1225980700:01:002:0029. Для виконання довіреності надала відповідачу право серед іншого отримувати орендну плату в будь-якому вигляді за укладеними договорами (а.с. 7).
На підставі вказаної довіреності ОСОБА_2 як повірений, протягом 2016-2023 років отримав від ФГ «ЦЕНТАВР АГРО» як плату за договором оренди земельної ділянки № 104 від 18.06.2015 грошові кошти на загальну суму 77 900,00 грн., зокрема, в 2016 році - 6 950,00 грн., в 2017 році - 6 950,00 грн., в 2018 році - 6 950,00 грн., в 2019 році - 6 950,00 грн., в 2020 році - 6 950,00 грн., в 2021 році - 6 950,00 грн., в 2022 році - 18 100,00 грн., в 2023 році - 18 100,00 грн. (а.с. 8-17).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що мав місце факт передачі ОСОБА_1 коштів, отриманих ОСОБА_2 від ФГ «ЦЕНТАВР АГРО» як плата за договором оренди земельної ділянки № 104 від 18.06.2015 та виконання ним обов'язку з негайної передачі довірителю всього одержаного у зв'язку з виконанням доручення.
Апеляційний суд погоджується з даним висновком суду першої інстанції.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2ст. 11 ЦК України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збiльшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, а частиною першою статті 249 ЦК України передбачено, що особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення і відмова від цього права є нікчемною.
Відповідно до ч.1ст.1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Згідно з ч.1ст. 1002 ЦК України повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч.2ст. 1002 ЦК України якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.
Згідно зіст.1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч.1ст.1004 ЦК України).
Згідно ст. 1007 ЦК України довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Довіритель зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором: забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Довіритель зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення. Довіритель зобов'язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.
Метою договору доручення є здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод, тому повірений має діяти в тих межах, які встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги той факт, що ОСОБА_1 довіреністю від 11.04.2014 уповноважив відповідача ОСОБА_2 на представництво її інтересів у відносинах із третіми особами, ведення її справи у суді будь-якої ланки на території України, Також позивачка уповноважувала відповідача бути її представником з усіма необхідними повноваженнями з питань пов'язаними з управлінням належній їй на праві приватної власності земельної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею - 5,8955 га, кадастровий номер: 1225980700:01:002:0029, а тому місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку відмовивши у задоволенні позову, оскільки доказів укладання конкретного доручення на отримання коштів позивачкою з відповідачем не було, у свою чергу, відповідач виконував взяті на себе обов'язки за довіреністю і отримував оренду плату за земельну ділянку, що підтверджується наявними в матеріалах справи квитанціями, а тому у даному випадку ОСОБА_1 не довела, що кошти не отримувала і що ОСОБА_2 безпідставно ними заволодів,
Крім того. колегія суддів вважає, що в даному випадку безпідставність отримання коштів відсутня, оскільки позивачка за усною домовленістю уповноважила відповідача на отримання цих коштів, тобто добровільно погодилась на отримання їх відповідачем для подальшого передання коштів позивачці.
Доказів недобросовісності відповідача судом не встановлено, а сам по собі факт не отримання таких коштів позивачкою не вказує на те, що у правовідносинах, які виникли між сторонами, відповідач діяв недобросовісно.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (п. 6ст. 3 ЦК України).
При вирішенні спорів у практиці Верховного Суду застосовується доктрина «заборони суперечливої поведінки» у поєднанні із принципом добросовісності п.6 ст.3 ЦК України.
У Постанові Верховного Суду від 07.10.2020 у справі № 450/2286/16-ц зазначено, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).
Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).
Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності (частина перша статті 267 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
Такий висновок викладено у Постанові Верховного Суду від 4 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження №61-434св20).
Встановивши,що позивака уповноважила відповідача отримувати кошти за оренду плату відповідача,без укладення письмового доручення на цю дію, суд прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача цих коштів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
При вирішенні справи суд першої інстанції повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Разом із тим, колегія суддів зазначає, що обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «UnionAlimentariaSanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, не ґрунтуються на нормах права, та не дають підстав для висновку про порушення процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення.
Керуючись ст.374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України
Судді: О.В. Халаджи
Т.В. Космачевська
Ж.І. Максюта