Справа № 554/4080/23 Номер провадження 22-ц/814/1680/24Головуючий у 1-й інстанції Андрієнко Г.В. Доповідач ап. інст. Обідіна О. І.
16 жовтня 2024 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Полтавського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Обідіної О.І.,
суддів: Кузнєцової О.Ю., Пилипчук Л.І.,
за участю секретаря: Дороженка Р.Г.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві, в режимі відеоконференції, апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Пономаренко Михайла Віталійовича на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 грудня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,-
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування позову зазначав, що він громадянин ОСОБА_3 , 24.11.2014 р. уклав шлюб із ОСОБА_2 на території Італійської Республіки. На документі проставлено апостіль за № 303/2023 від 17.04.2023 р. та засвідчено Префектурою міста Фоджа, Італія.
11.11.2021 року, перебуваючи у шлюбі відповідач придбала двокімнатну квартиру загальною площею 43,40 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (№ довідки: 329100230. Дата, час формування: 13.04.2023 року).
На час звернення до суду з вказаним позовом, шлюб між сторонами перебуває в процесі розірвання на території Італії.
Кошти на придбання квартири були надані позивачем, оскільки він єдиний працював, а ОСОБА_2 не мала власних джерел доходів.
Оскільки відповідач придбала квартиру на його кошти, сам факт її придбання від нього приховала і на даний час заперечує його право на частку в ній, просив провести поділ спільного майна подружжя та визнати за ним право власності на частку квартири АДРЕСА_2 , встановивши право спільної часткової власності на спільне майно.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 18 грудня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту реєстрації шлюбу сторони проживали на території Італії, а отже вони уклали шлюб в режимі роздільного володіння майном, а не право спільної сумісної власності на майно, придбане під час шлюбу, що виключає застосування норм ст.ст. 60, 69, 70 СК України. При цьому в договорі про роздільне проживання за взаємною згодою сторін позивач відмовився від будь яких економічних вимог, що випливають із шлюбних відносин.
При цьому суд встановив, що під час перебування в шлюбі відповідач уклала спірний договір купівлі-продажу, надавши при цьому нотаріусу неправдиві відомості щодо сімейного стану, а саме не перебування в шлюбі, що не впливає на дійсність правочину
Додатковим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 24 січня 2024 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення судових витрат з ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з даним судовим рішення, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Пономаренко М.В. оскаржив його в апеляційному порядку, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не врахував презумпцію належності до спільної власності подружжя майна, набутого ним в період шлюбу як того вимагають положення ст.ст. 60, 70 СК України, оскільки спірні правовідносини згідно до положень Закону України «Про міжнародне приватне право» підлягають регулюванню національним законодавством, в тому числі і нормами Сімейного Кодексу України.
Вважає, що суд дійшов помилкового висновку, що придбана квартира не є спільною власністю подружжя, враховуючи її придбання в період шлюбу та навмисне приховання відповідачем цього факту від нотаріуса під час укладання договору купівлі-продажу.
Стверджує, що вказане майно було придбано виключно за кошти позивача, згоди на його придбання він не давав, а про сам факт купівлі житла відповідач його не повідомила.
Враховуючи придбання майна за кошти позивача, без його згоди та під час шлюбу, останнє є спільним сумісним майном подружжя, а отже підлягає рівному поділу між сторонами.
Також апелянт вказує, що суд безпідставно використав в якості належного доказу наданий стороною відповідача переклад договору про роздільне проживання, який було продубльовано в судовому рішенні м. Фоджа (Італія) від 12.06.2023, в якому спотворено зміст п. 3, що призвело до помилкового висновку щодо відмови чоловіка ОСОБА_1 від будь яких фінансових претензій до дружини ОСОБА_2 .
Оскільки вказаний переклад не направлявся позивачу та не досліджувався судом до ухвалення рішення, позивач був позбавлений можливості звернутися з клопотанням про призначення лінгвістичної експертизи з метою правильного трактування перекладу.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про наявність підстав для її задоволення.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. п. 3, 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 24 листопада 2014 року громадянин ОСОБА_4 уклав шлюб із громадянкою України ОСОБА_2 та території Італійської Республіки. На документі проставлений апостіль за № 303\2023 від 17.04.2023 р. та засвідчено префектурою міста Фоджа, Італія.
Від шлюбу сторони дітей не мають.
Шлюб було розірвано в м. Фоджа, Італія, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час процесу розлучення сторони уклали договір від 04 липня 2022 року про роздільне проживання за взаємною згодою сторін, в якому визначили, що ОСОБА_5 матиме в користуванні до 31 березня 2023 року подружній дім, розташований у Сан-Джовані-Ротондо, в якому матиме змогу приймати безкоштовно свою сестру з двома племінницями, а ОСОБА_1 бере на себе відповідальність на оплату комунальних послуг до 31 березня 2023 року. Після цієї дати відповідач залишить подружнє житло, яке повернеться у розпорядження позивача
В тексті даного договору про роздільне проживання, переклад якого був наданий суду стороною відповідача та який прийнятий до уваги при вирішенні спору, в пункті 3 малось застереження, що на дату підписання цієї угоди п. Вергура виплачує ОСОБА_6 суму в розмірі 30000 євро в якості аліментів на утримання, з такою самою відмовою від будь-яких інших економічних вимог, що випливають із шлюбних відносин.
Під час перебування у шлюбі, 11 листопада 2021 року, ОСОБА_2 уклала договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гетало О.М. відповідно до якого стала власником вказаної квартири. Також судом було встановлено, що при укладенні договору купівлі - продажу ОСОБА_2 надала нотаріусу неправдиві відомості про те, що не перебуває в шлюбі, пред'явивши нотаріусу паспорт громадянина України.
При цьому останньою було подано нотаріусу заяву, в якій вона стверджувала про факт не перебування в шлюбі та не проживання однією сім'єю і з іншими особами, а кошти на які придбається квартира є її особистою приватною власністю.
Вважаючи, що спірна квартира була придбана під час шлюбу за його власні кошти, про те дружина приховала від нього вказаний факт та відмовляється в позасудовому порядку вирішити майновий спір, п. Вергура звернувся до суду з позовом про поділ майна подружжя.
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що сторони обрали режим роздільного володіння майном, що виключає застосування норм ст.ст. 60, 69, 70 СК України, в зв'язку з чим відмовив в задоволенні позову. При цьому суд зазначив, що позивачем вірно обрано юрисдикцію суду в Україні, за місцем знаходження майна.
Колегія суддів не може погодитись з вказаними висновками суду, який він дійшов на підставі невірної оцінки доказів по справі .
Так, спірні правовідносини з іноземним елементом підпадають під дію Закону України «Про міжнародне приватне право».
Статтею 39 ЗУ «Про міжнародне приватне право» встановлено, що виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Право, яке застосовується до виникнення та припинення права власності та інших речових прав, що є предметом правочину, визначається відповідно до частини першої цієї статті, якщо інше не встановлено за згодою сторін. Вибір права сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 42 ЗУ «Про міжнародне приватне право» захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду. Захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться.
Встановивши, що спірні правовідносини згідно до положень вказаного Закону мають бути урегульовані правом держави, у якій це майно знаходиться, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про правильність обрання позивачем способу захисту своїх прав шляхом пред'явлення позову в суд України, тобто за місцем знаходження спірного нерухомого майна.
Згідно до ст. 38 вказаного Закону право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.
Тобто, при вирішенні даного спору про поділ майна подружжя необхідно керуватись національним законодавством, в тому числі і положеннями Сімейного Кодексу України
Між тим, судом при вирішенні спору були застосовані правові норми національного законодавство Італії та прийнято до уваги роз'яснення італійського законодавства, які складені адвокатами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 при вирішенні спору між подружжям в судах Італійської Республіки.
Так, суд до спірних правовідносин застосував не положення національного законодавства України, а вимоги ст.ст. 215, 143 Цивільного Кодексу Італійської Республіки, якими регулюються питання режиму роздільного володіння майном.
При цьому суд вказав, що сторони відповідно до вимог ст. 61 ЗУ «Про міжнародне приватне право» самостійно обрали для регулювання своїх майнових прав право італійської держави, де вони постійно проживають з 2014 року.
Такий висновок суду повністю протирічить висновку цього ж суду про те, що даний спір між подружжям з іноземним елементом про поділ нерухомого майна підлягає правовому врегулюванню держави, на території якої це майно знаходиться.
За вказаних обставин, колегія суддів прийшла до висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
За загальними положеннями СК України, тобто держави на території якої знаходиться спірна квартира, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК України).
Тобто положення вказаної правової норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
При цьому, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя, який може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Заперечуючи підстави позову, стороною відповідача було надано суду апостильовані примірники угод, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час процедури розірвання їхнього шлюбу.
Зокрема, суду надано в українському перекладі рішення суду м. Форджа, в п.6 якого вказано, що на дату 04.07.2022 р. п. Вергура виплатив ОСОБА_6 суму в розмірі 30000 євро як одноразову допомогу на утримання, з такою самою відмовою від будь-яких інших економічних вимог, що випливають із шлюбних відносин.
Аналогічний зміст має п.3. договору про роздільне проживання за взаємною згодою сторін.
Прийнявши до уваги надані стороною відповідача з перекладом на українську мову вказані угоди, суд першої інстанції дійшов висновку, що в зазначеному договорі п. 3 ОСОБА_9 відмовився від будь-яких економічних вимог до дружини, що випливають з їх шлюбних відносин.
Заперечуючи надані стороною відповідача переклади рішення суду та договору про роздільне проживання відповідно в п. 6 та в п. 3, сторона позивача стверджувала про їх невірний переклад на українську мову, що фактично призвело до спотворення дійсних домовленостей між подружжям, яке узгодило, що після отримання 30000 євро аліментів, саме дружина ОСОБА_5 відмовляється від будь-яких претензій фінансового характеру, а не чоловік п. Вергура, сплативши дружині такі аліменти бере на себе обов'язок відмовитись від будь-яких інших економічних претензій до неї.
При цьому представником позивача було надано нотаріально завірений текст перекладу вказаної угоди та судового рішення, з якого вбачається, що пан ОСОБА_9 сплатить суму у розмірі 30000 євро ОСОБА_6 як аліменти на утримання, з відмовою останньої від будь-якої іншої претензії економічного характеру, що виникає із шлюбних відносин.
В ході апеляційного перегляду, зважаючи на існування розбіжностей в перекладі на українську мова змісту як п. 3 договору про роздільне проживання за взаємною згодою сторін, так і п. 6 судового рішення, апелянтом було ініційовано призначення судом офіційного перекладу вказаних спірних пунктів.
Зважаючи на розбіжності перекладу, що має істотне значення для справи, апеляційним судом, під час розгляду справи, було задоволено клопотання представника позивача - адвоката Пономаренка М.В. та залучено в якості перекладача Бюро перекладів «Спектр 2000», спеціалістам якого було доручено здійснити офіційний переклад п. 3 угоди про розлучення за взаємною згодою сторін від 04 липня 2022 року та п. 6 рішення суду м. Фоджа від 10 січня 2023 року.
Згідно зроблених ПП «Спектр 2000» перекладів п. 3 угоди про розлучення за взаємною згодою сторін від 04 липня 2022 року та п. 6 рішення суду м. Фоджа від 10 січня 2023 року « ОСОБА_10 виплатив ОСОБА_6 суму у розмірі 30000 євро 04.07.2022 року у якості одноразової допомоги на утримання, при цьому остання відмовляється від будь-яких інших претензій фінансового характеру, що виникають із подружніх відносин».
Приймаючи до уваги саме здійснений офіційний переклад на українську мову п.3 угоди, колегія суддів приходить до висновку, що при проведенні процедури розлучення в Італії, сторони узгодили отримання дружиною аліментів від чоловіка та взяттям нею на себе зобов'язань по відмові від будь-яких інших претензій фінансового характеру, що виникають із подружніх відносин, що в даному випадку з точки зору права є логічним та свідчить про досягнення подружжям домовленостей.
Таким чином, висновок суду про те, що п. Вергура при укладанні угоди відмовився від будь-яких економічних вимог до дружини, що випливають із їх шлюбних відносин є невірним, а відтак не може розглядатись як підстава для відмови в задоволенні його вимог про поділ майна, що придбане подружжям в шлюбі.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Враховуючи, що стороною відповідача не було спростовано презумцію спільності подружнього майна у вигляді спірної квартири, на останню поширюється правовий режим спільного сумісного майна, а відтак згідно до національного законодавства України спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, в якому частки дружини та чоловіка є рівними.
За наведених обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням по справи нового рішення про задоволення позову.
Одночасно з цим, в порядку ст. 141 ЦПК України підлягають розподілу судові витрати по справі.
Враховуючи сплату при подачі позовної заяви 10236,10 грн. та при подачі апеляційної скарги 15053,08 грн., на користь позивача підлягають стягненню з відповідача судові витрати по справі в розмірі, що становить 25289,18 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.4, 376 ч.1 п. 3, 4, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Пономаренко Михайла Віталійовича задовольнити.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 грудня 2023 року скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнити.
Визнати квартиру загальною площею 43,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 право та ОСОБА_2 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на частину квартири адресою: АДРЕСА_4 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 25289,18 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 04 листопада 2024 року.
Судді : Обідіна О.І. Кузнєцова О.Ю. Пилипчук Л.І.