06 листопада 2024 року
м. Київ
справа №240/1235/21
адміністративне провадження № К/990/40318/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Соколова В.М., Єресько Л.О.,
перевіривши касаційну скаргу Житомирської обласної прокуратури на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Житомирської обласної прокуратури про стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку та моральної шкоди,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся в суд з позовом до Житомирської обласної прокуратури (далі - відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Головного управління Державної казначейської служби України в Житомирській області (далі - третя особа), в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність Житомирської обласної прокуратури щодо невиплати частини заробітної плати та вихідної допомоги при звільненні, а також не проведення повного розрахунку при звільненні;
- стягнути з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 невиплачену частину заробітної плати за період із 26 березня 2020 року по 31 грудня 2020 року в сумі 279210,71грн, яка включає невиплачену частину посадового окладу, надбавку за вислугу років, надбавку за роботу в умовах режимних обмежень;
- стягнути з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в сумі 21 380,94 грн;
- стягнути з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 грудня 2020 року і по день фактичного розрахунку, виходячи із середньоденної заробітної плати у сумі 1 018,14 грн за кожен день затримки розрахунку.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Житомирської обласної прокуратури щодо ненарахування ОСОБА_1 з 26 березня 2020 року по 31 грудня 2020 року заробітної плати, відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру»;
- зобов'язано Житомирську обласну прокуратуру нарахувати ОСОБА_1 за період з 26 березня 2020 року по 31 грудня 2020 року заробітну плату, виходячи з розміру посадового окладу, розрахованого відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням усіх встановлених у цей період надбавок і премій та виплатити різницю між нарахованою таким чином сумою (без урахування податків і зборів) та фактично отриманою сумою виплат за вказаний період.
- стягнуто з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 грудня 2020 року і по день фактичного розрахунку;
- у задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року в частині стягнення з Житомирської обласної прокуратури середнього заробітку за час затримки розрахунку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Житомирської обласної прокуратури задоволено частково.
Скасовано рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року у частині, якою визнано протиправною бездіяльність Житомирської обласної прокуратури щодо ненарахування ОСОБА_1 з 26 березня 2020 року до 31 грудня 2020 року заробітної плати відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру»; зобов'язано Житомирську обласну прокуратуру нарахувати ОСОБА_1 за період з 26 березня 2020 року до 31 грудня 2020 року заробітну плату, виходячи з розміру посадового окладу, розрахованого відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням усіх встановлених у цей період надбавок і премій, й виплатити різницю між нарахованою таким чином сумою (без урахування податків і зборів) та фактично отриманою сумою виплат за вказаний період.
Ухвалено у вказаній частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні вимог про:
- визнання протиправною бездіяльності Житомирської обласної прокуратури щодо невиплати частини заробітної плати;
- стягнення з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 невиплаченої частини заробітної плати за період з 26 березня 2020 року по 31 грудня 2020 року у сумі 279 210,71 грн, яка включає невиплачену частину посадового окладу, надбавку за вислугу років, надбавку за роботу в умовах режимних обмежень.
Скасовано рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року у частині позовних вимог про:
- стягнення з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в сумі 21 380,94 грн;
- стягнення з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 грудня 2020 і по день фактичного розрахунку, виходячи із середньоденної заробітної плати у сумі 1 018,14 грн за кожен день затримки розрахунку.
У вказаній частині позовних вимог справу № 240/1235/21 направлено на новий судовий розгляд до Житомирського окружного адміністративного суду.
Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 26 березня 2024 року позов задовольнив частково. Визнав протиправною бездіяльність Житомирської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні.
Стягнув з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі 22099 (двадцять дві тисячі дев'яносто дев'ять) гривень 64 копійок.
Також стягнув з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 112138 (сто дванадцять тисяч сто тридцять вісім) гривень 68 копійок. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2024 року апеляційну скаргу Житомирської обласної прокуратури залишено без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року без змін.
22 жовтня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Житомирської обласної прокуратури, в якій скаржник просив скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2024 року, постановити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.
Проаналізувавши матеріали касаційної скарги та оскаржувані у справі судові рішення, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Так, предметом спору цій справі є стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки таких виплат.
Перевіривши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
За приписами пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Вирішуючи спір та задовольняючи позов, суди першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції застосував висновки Верховного Суду, сформовані у справі № 640/9375/20, № 600/690/20-а, № 160/10949/20, № 380/5278/20 та ін.. Так у справі № 600/690/20-а Суд указав, що унесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" зміни до Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Водночас, частиною п'ятою статті 51 Закону України "Про прокуратуру" та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Верховний Суд також зазначив, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги, що є державною гарантією, що полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Суд зауважує, що Верховним Судом сформовано сталу практику щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, зокрема щодо права на виплату вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), викладену зокрема у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 18 лютого 2021 року у справі №640/23379/19, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20. Підстав відступу від неї у цій справі Суд не знаходить.
У касаційній скарзі заявник, зокрема, посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано положення статей 116, 117 КЗпП України без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме: у справі № 280/880/21, №686/20491/18 та Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12633/19.
Суд зазначає, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов'язковим є взаємозв'язок усіх чотирьох умов між собою.
При цьому правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, він набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку згідно зі статтею 44 КЗпП України. Унаслідок цього наявні підстави для зобов'язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в порядку статті 117 КЗпП України.
У справі № 280/880/21, на яку посилається скаржник, предметом спору було також стягнення вихідної допомогу у розмірі середнього місячного заробітку та стягнення середнього заробітку за весь час затримки при звільненні по день ухвалення судового рішення. При цьому, судом касаційної інстанції було встановлено, що позивачем оскаржено до суду наказ про його звільнення з органів прокуратури. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 липня 2021 року (справа № 640/23690/19), яке було змінено постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року позивача поновлено на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 12 листопада 2019 року. Рішення в частині поновлення позивача на посаді допущено до негайного виконання. Крім того, вказаним рішенням на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 12 листопада 2019 року по 14 липня 2021 року в сумі 790360,95 грн. Водночас оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в часі була прийнята пізніше від рішень судів попередніх інстанцій у справі № 640/23690/19 та під час розгляду справи суд апеляційної інстанції зазначені обставини не врахував та дійшов передчасного висновку щодо наявності права у позивача на отримання вихідної допомоги, оскільки за вказаних обставин наявне одночасно застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку.
З огляду на наведене, обставини у справі № 280/880/21 не є подібними до обставин цієї справи, а висновки Суду у цій справі зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, а відтак правова позиція викладена Верховним Судом у постанові не є релевантною до спірних правовідносин у цій справі.
Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків судів попередніх інстанцій у цій справі та наведеним скаржником судовим рішенням суду касаційної інстанції, свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
Також є безпідставними посилання скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 686/20491/18 та постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/12633/19 з огляду на таке.
Так, у справі № 686/20491 предметом спору було стягнення компенсації за вимушений прогул через невчасне повернення трудової книжки з дня звільнення 26 лютого 2018 року по день повернення трудової книжки 30 травня 2018 року в сумі 29 142,81 грн; середнього заробітку за час затримки належних при звільненні сум за період із 30 травня 2018 року до 01 вересня 2018 року в сумі 27 315,09 грн; заборгованості з оплати днів тимчасової непрацездатності в сумі 1 100,79 грн; заборгованості, яка утворилася внаслідок невиплати заробітної плати, невиплати авансів в узгодженому при прийомі розмірі на роботу з 12 жовтня 2017 року по день звільнення 26 лютого 2018 року в сумі 11 830,15 грн; компенсації за невикористану відпустку з 12 жовтня 2017 року (дата прийняття на роботу) до 30 травня 2018 року (день повернення трудової книжки) у сумі 4 744,34 грн.
У справі № 755/12623/19 предметом спору було стягнення з Національного банку України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків: "У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16 зроблено правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосуванню підлягає положення тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача. Крім того, суд зазначає, що поновлення на роботі, тобто вона не має статусу звільненого працівника, а тому підстави покладення на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникли, що узгоджується з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 761/1812/16-ц (провадження № 61-5745св18). Ні КЗпП України, ні Законом України № 108/95-ВР "Про оплату праці" не передбачено відповідальності роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.".
Отже, підстави, предмет позову й фактичні обставин справ № 686/20491/18 та № 755/12623/19 є відмінними від тих, що маємо у цій справі.
Тому наведені скаржником постанови ухвалені за інших фактичних обставин справи, установлених судами, а також врегульовуються іншими нормами матеріального права, а тому посилання заявника касаційної скарги на те, що судові рішення у цій справі ухвалені без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 686/20491/18 та постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/12623/19 є безпідставними.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Також, під час перевірки поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Окреслюючи підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник вказує про необхідність відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17, від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17.
Суд наголошує, що приписи пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України передбачають можливість оскарження судових рішень в касаційному порядку у разі, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Необхідність відступу від висновку, викладеного в раніше ухвалених постановах Верховного Суду має виникати з певних визначених об'єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані скаржником при посиланні на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Скаржником не зазначено належного нормативно-правового обґрунтування необхідності відступлення від правового висновку, застосованого до спірних правовідносин, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
З огляду на це Суд уважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження.
Відтак, враховуючи те, що інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду апеляційної інстанції, які відповідають висновкам Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 248, пунктом 6 частини першої 333 КАС України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Житомирської обласної прокуратури на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Житомирської обласної прокуратури про стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку та моральної шкоди.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіА.Г. Загороднюк В.М. Соколов Л.О. Єресько