05 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 442/2548/16-ц
провадження № 61-6032св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - виконавчий комітет Дрогобицької міської ради Львівської області,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Пилипів Ольгою Василівною, на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 травня 2021 року у складі судді Кучаковського Ю. С. та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року у складі колегії суддів:Бойко С.М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
Описова частина
Короткий зміст вимог позову
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправним розпорядження та визнання свідоцтва недійсним.
В обґрунтування позову посилалася на те, що з 1959 року вона проживала у складі сім'ї разом зі своїми батьками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 , яка раніше належала до державного житлового фонду.
Крім цього, починаючи з 1978 року у вказаній квартирі також проживала її донька - ОСОБА_5 (дівоче прізвище - ОСОБА_5 ).
Відповідно до свідоцтва про право власності від 31 травня 1996 року вказана квартира за процедурою приватизації була передана у спільну сумісну власність батькам позивачки - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_3 18 січня 2003 року, належна йому частина квартири успадкована в рівних частках його дружиною ОСОБА_4 , сином ОСОБА_2 (третя особа у справі) та дочкою ОСОБА_1 (позивачка у справі).
Разом із тим, на думку позивачки, приватизація зазначеної квартири відбулась всупереч вимогам частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», оскільки була проведена всупереч волевиявленню її батька ОСОБА_3 та взагалі без його відома.
Зазначає, що її батько ОСОБА_3 не висловлював свого бажання на приватизацію указаної квартири шляхом подання про це відповідної заяви.
Окрім того, на час приватизації квартири, тобто у 1996 році, вона з донькою проживали разом з батьками. Наведені обставини свідчать про те, що приватизація квартири проведена всупереч їх праву на приватизацію.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати протиправним розпорядження виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 31 травня 1996 року № 146-р в частині квартири АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане 31 травня 1996 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюване свідоцтво про право власності на квартиру, яке позивачка просить визнати недійсним, безпосередньо стосується прав ОСОБА_2 , однак останній не був залучений до участі у справі у якості відповідача (співвідповідача), що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 травня 2021 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У квітня 2023 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Пилипів О. В. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 травня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року.
В касаційній скарзі заявниця просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також без урахування правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
23 листопада 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно з розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду Олени Грицик № 1176/0/226-24 від 04 жовтня 2024 року у зв'язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_7 , на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М. цивільну справу № 442/2548/16-ц (провадження № 61-6032св23) призначено судді-доповідачеві Коротенку Є. В. Судді, які входять до складу колегії: Зайцев А. Ю., Тітов М. Ю.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що батьками позивачки ОСОБА_1 є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Позивачка ОСОБА_1 має доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до свідоцтва на право власності на квартиру, виданого 31 травня 1996 року Дрогобицьким міським бюро з приватизації державного житлового фонду, квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності батькам позивачки: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Вказане свідоцтво про право власності на квартиру видане на підставі розпорядження виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 31 травня 1996 року № 146-р.
Відповідно до довідки про склад сім'ї наймача ізольованої квартири від 24 травня 1996 року № 255, за адресою: АДРЕСА_1 мешкають та мають право на житло в момент введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 22/К від 21 липня 2020 року ОСОБА_3 станом на момент складання заяви на приватизацію квартири у травні 1996 року тяжким психічним розладом не страждав, міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , належна йому частина квартири успадкована в рівних частках його дружиною ОСОБА_4 , сином ОСОБА_2 (третя особа у справі) та дочкою ОСОБА_1 (позивачка у справі).
У подальшому, відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування частини квартири від 27 червня 2009 року, ОСОБА_4 свою частку в спірній квартирі (2/3) подарувала сину - ОСОБА_2 .
Таким чином, на момент звернення до суду із вказаним позовом, співвласниками спірної квартири були: ОСОБА_2 (третя особа у справі) - 5/6 частин квартири (1/6 - в порядку спадкування після смерті батька і 2/3 (4/6) - за договором дарування від 27 червня 2009 року) та позивачка ОСОБА_1 (1/6 - в порядку спадкування після смерті батька).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.
Визначення позивачем у позові складу сторін у справі має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Відповідно до вимог статті 51 ЦПК України суд має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Таким чином, незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила визнати протиправним розпорядження виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 31 травня 1996 року № 146-р в частині квартири АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане 31 травня 1996 року.
Разом із цим, відповідачем до участі у справі залучено лише орган місцевого самоврядування - виконавчий комітет Дрогобицької міської ради, яким таке рішення прийнято, і не залучено в якості співвідповідача ОСОБА_2 (правонаступника осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ), якого це рішення безпосередньо стосується, а позовні вимоги прямо впливають на його права та інтереси, як правонаступника осіб, щодо яких видано це рішення.
Ураховуючи, що ОСОБА_2 є власником 5/6 частини квартири АДРЕСА_1 (1/6 - в порядку спадкування після смерті батька і 2/3 - за договором дарування), однак не був залучений до участі у справі у якості відповідача (співвідповідача), суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог через неналежний суб'єктний склад.
При цьому слід приймати до уваги, що саме сторони є суб'єктами правовідносин, з приводу яких виник спір. Третя особа у цивільній справі не є стороною, а є де-факто зацікавленою особою з обмеженими процесуальними можливостями.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 у справі № 523/9076/16-ц є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу відповідно до висновків, викладених у зазначеній постанові.
Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником - адвокатом Пилипів Ольгою Василівною, залишити без задоволення.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 травня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
А. Ю. Зайцев
М. Ю. Тітов