28 жовтня 2024 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 362/4871/24
номер провадження 22-ц/824/15584/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,
розглянуву відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2024 року /суддя Мартинцова І.О./
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Служба у справах дітей та сім'ї Глевахівської селищної ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, -
16 липня 2024 року до Васильківського міськрайонного суду Київської області надійшла заява ОСОБА_1 , в якій заявник просив встановити факт, що має юридичне значення, зокрема, що він самостійно виховує та утримує сина, який не досяг 18 років, без участі матері. Заява подана в порядку окремого провадження.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Служба у справах дітей та сім'ї Глевахівської селищної ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини./а.с. 31-32/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив ухвалу суду скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що якщо суд першої інстанції вважав за необхідне залучити відповідний орган державної влади, відповідальний за проведення мобілізації, то чинний ЦПК України не містить заборони на здійснення такої процесуальної дії, якщо заявник не вбачав підстав для залучення цієї заінтересованої особи. Із вказаного суд дійшов помилкового висновку про те, що внаслідок незалучення заінтересованої особи до цієї справи має місце спір про право. Вказував, що згідно п. 2 ч.1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні. Перелік юридичних фактів, підвідомчих встановленню в судовому порядку, наводиться в ст. 315 ЦПК України і не є вичерпним. Частиною 2 статті 315 ЦПК України встановлено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Чинне законодавство України передбачає чітку підставу та документ, яким є рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини, що підтверджують право військовозобов'язаного на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Отже, у цій справі заявник є батьком, який самостійно виховує та утримує свою дитину фактично, а звернення до суду з встановленням цього факту заявнику необхідно юридично.
Сторони в судове засідання не з'явились, про час та дату судового розгляду повідомлені належним чином, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що 16 липня 2024 року до Васильківського міськрайонного суду Київської області надійшла заява ОСОБА_1 , в якій заявник просить встановити факт, що має юридичне значення, зокрема, що він самостійно виховує та утримує сина, який не досяг 18 років, без участі матері. Заява подана в порядку окремого провадження.
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суд першої інстанції дійшов вірних висновків про відмову у відкритті, з таких підстав.
Відповідно до ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Окреме провадження - це одностороннє провадження, в якому відсутній спір про право. Характерною ознакою категорії справ окремого провадження є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану. При цьому в порядку окремого провадження може вирішуватися питання щодо факту, але не спір про право цивільне.
Як вбачається з матеріалів заяви ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини. В обґрунтування своїх вимог заявник вказує на те, що мати дитини, ОСОБА_3 , участь у вихованні та утриманні ОСОБА_4 не приймає, проживає окремо. Відтак, заявник є єдиною особою, яка піклується, займається вихованням та повним утриманням дитини.
Встановлення цього факту заявнику необхідно для реалізації права на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, яке передбачене чинним законодавством України.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в даному випадку має місце спір про право заявника на відстрочку від призову під час мобілізації, передбачене статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Разом з тим, вимога про встановлення факту того, що заявник самостійно виховує дитину, не може розглядатися у судовому порядку безвідносно до дій заінтересованої особи щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Вказані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій чи рішень щодо відмови компетентних органів у наданні заявнику відстрочки від призову під час мобілізації, а не в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства.
Окрім того, відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати та батько мають рівні права та обов'язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав по відношенню до дитини.
Згідно частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Частиною третьою цієї ж статті визначено, що якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
У разі, якщо батьки не можуть дійти згоди щодо місця проживання дитини, згідно частини першої статті 161 СК України, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Зокрема, мати (батько) має право звернутися до суду з позовом про позбавлення другого з батьків батьківських прав через ухиляння його від виконання своїх обов'язків з виховання дитини.
Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов'язує підтверджувати актом факт відсутності участі батьків у вихованні дитини, або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні.
Такий факт може бути підтверджений за рішенням суду в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Наведене в сукупності свідчить, що захист порушених прав у зв'язку з не виконанням, не прийнятті участі одним із батьків у вихованні дітей, тобто самоусунення від виконання батьківських обов'язків, має розглядатись в іншому порядку, передбаченому законом. Саме по собі встановлення судом факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто від встановлення вказаного факту не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього.
Отже, вимога заявника фактично пов'язана з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав батьків дитини, які закріплені в Сімейному кодексі України.
Таким чином, вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком дитини не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень ст. ст. 293, 315 ЦПК України.
Як вбачається з ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
На підставі вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 слід відмовити у відкритті провадження по справі в порядку окремого провадження.
Доводи апеляційної скарги, про те, що у справі відсутній спір про право, апеляційним судом відхиляються з огляду на таке.
Так, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
З таких самих критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження №14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2898/16 (провадження № 14-573цс19).
З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного правового статусу - батька, який самостійно виховує дітей.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)).
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У цій справі заявник просить встановити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування інтересів дітей.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
З огляду на зазначене, ця справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дітей.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов'язане з встановленням обставин щодо невиконання матір'ю батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)).
Отже, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові КЦС ВС від 04.10.2024 № 752/5665/23 (61-13064св23) та Постанові КЦС ВС від 18.10.2024 № 148/524/23 (61-12982св23).
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2024 року - залишити без задоволення.
Ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2024 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий: Судді: