05 листопада 2024 рокуСправа №160/22647/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ремез К.І.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення,-
20.08.2024 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області з вимогами про:
- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну № 12034300022085 від 25.04.2024, яким громадянину Республіки Вірменія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію»;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про надання дозволу на імміграцію в Україну, подану 19.10.2023 до Відділу централізованого оформлення документів для іноземців та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивач 19.10.2023 позивач звернувся до Відділу централізованого оформлення документів для іноземців та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, у якій зазначив, що є чоловіком іммігрантки - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
30.04.2024 позивач отримав копію рішення ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 25.04.2024 № 12034300022085 (надалі - рішення № 12034300022085).
З рішення № 12034300022085 вбачається, що ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-111.
Так, п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-111 передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається особам:
- які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості
- чи подали підроблені документи,
- або документи, що не підтверджують законність перебування на території України на день подання документів для отримання дозволу на імміграцію чи наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону,
- або документи, що підтверджують підстави, які припинилися;
З пункту 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-111 вбачається чотири самостійні підстави для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Проте у рішенні № 12034300022085 відповідач лише послався на пункт статті Закону № 2491-111, який передбачає перелік підстав, без зазначення конкретної підстави та без обґрунтування такої підстави, що робить оскаржуване рішення необґрунтованим.
Позивачем пред'явлено вимогу, яка згідно пункту 10 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) належить до справ незначної складності та підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Частиною п'ятою статті 262 КАС України встановлено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи приписи ч. 5 ст. 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд звертає увагу на наступне.
19.10.2023 ОСОБА_1 звернувся до Відділу централізованого оформлення документів для іноземців та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, у якій зазначив, що є чоловіком іммігрантки - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
30.04.2024 позивач отримав копію рішення ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 25.04.2024 № 12034300022085.
З рішення № 12034300022085 вбачається, що ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-111.
Позивач не погодився з рішенням ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 25.04.2024 № 12034300022085 та звернувся до суду з позовною заявою.
27.08.2024 за допомогою підсистеми Електронний суд на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов не визнав, просив у задоволенні позову відмовити. До відзиву додано висновок про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Вірменія ОСОБА_1 , датований 25.04.2024, в якому зазначено, що ОСОБА_1 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, оскільки дружині позивача ОСОБА_2 рішенням ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №21 від 22.04.2024 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 17.12.2012.
03.09.2024 за допомогою підсистеми Електронний суд надійшла відповідь на відзив в якому представник позивача підтримав позовні вимоги та просив задовільнити позовні вимоги повністю.
10.09.2024 за допомогою підсистеми Електронний суд надійшли додаткові пояснення, в яких відповідач послався на справу №160/12404/24 по якій встановлено, що дозвіл на імміграцію в Україну для ОСОБА_2 є чинним, а тому підстави для відмови у наданні ОСОБА_1 ,дозволу на імміграцію в Україну відсутні.
Дослідивши пояснення сторін, наявні докази, суд дійшов висновку, що застосування підстав для відмови, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», є необґрунтованим, оскільки в рішенні ГУ ДМС №12034300022085 від 25.04.2024 не зазначено, з яких саме підстав позивачу відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Висновок про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, на який посилається відповідач, не може бути підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну, оскільки рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.07.2024 по справі № 160/12404/24 було визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМСУ в Дніпропетровській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну дружини позивача ОСОБА_2 № 21 від 22.04.2024, рішення набрало законної сили 18.09.2024.
При цьому, позивачу відмовлено з тих фактичних підстав, що дружині позивача - ОСОБА_2 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання відповідно для надання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 відсутні.
З огляду на викладене суд доходить висновку, що відповідач діяв без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, тобто необґрунтовано, а також без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто непропорційно.
Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював особливу важливість принципу "належного урядування" (серед інших справа "Рисовський проти України", заява № 29979/04, рішення від 20.10.2011, пункти 70, 71).
Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13.12.2007, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11.06.2009).
Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п'ять головних складових елементів: 1) покладення на суб'єктів владних повноважень зобов'язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб'єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб'єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб'єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб'єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб'єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб'єкта владних повноважень.
У постанові Верховного Суду від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16 зазначено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
За визначенням абзацу п'ятого статті 1 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, які підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності.
Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі - Порядок №1983), дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає скасуванню відповідно до статті 12 Закону України Про імміграцію.
Відповідно до пункту 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Пункт 23 Порядку встановлює, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Згідно з практикою ЄСПЛ, навіть якщо втручання в права за Конвенцією та Протоколами до неї може бути законним і мати легітимну мету, воно, однак, може не бути "необхідним в демократичному суспільстві". Іншими словами, втручання в права може бути непропорційним легітимній меті, яка переслідувалася при здійсненні такого втручання.
У своїх рішеннях ЄСПЛ часто підкреслює, що тест "необхідності в демократичному суспільстві" вимагає, щоб застосований засіб переслідував легітимну мету та щоб втручання в право не було більше тієї міри, яка необхідна для її досягнення. Цей тест, що, як правило, називається тестом пропорційності вимагає, щоб обмежувальний засіб був належним (відповідним) для виконання передбачених захисних функцій (див. рішення ЄСПЛ від 21.12.2006 у справі "Бартік проти Росії", заява № 55565/00, пункт 46).
Класичне формулювання "необхідності в демократичному суспільстві" ЄСПЛ надав у справі "Silver проти Сполученого Королівства" (1983):
"97. У низці справ Суд зазначив своє розуміння фрази "необхідне у демократичному суспільстві". При цьому варто підсумовувати певні принципи:
(а) Прикметник "необхідне" не є синонімом "незамінне", як і не має гнучкості таких виразів, як "допустиме", "звичайне", "розумне" або "бажане";
(b) Договірні держави користуються певною, але не необмеженою, свободою розсуду в питанні застосування обмежень, але саме Суд виносить остаточне рішення, чи є вони сумісними з Конвенцією;
(c) фраза "необхідне у демократичному суспільстві" означає, що для того, щоб бути сумісним з Конвенцією, втручання повинно, зокрема, відповідати "нагальній суспільній потребі" і бути "пропорційним законній меті";
(d) положення статей Конвенції, які передбачають виключення з гарантованого права, повинні тлумачитися вузько".
Питання "необхідності в демократичному суспільстві" і "пропорційності" втручання є фактично синонімічними. Пропорційність втручання означає забезпечення державою (її судовими органами) справедливого балансу між, з одного боку, правами особи за Конвенцією, та, з іншого боку, з інтересами суспільства у цілому. Отже, будь-яке непропорційне втручання в права особи (незабезпечення справедливого балансу) не буде вважатись "необхідним у демократичному суспільстві".
Прикладами визнання ЄСПЛ порушення гарантованих Конвенцію прав особи з мотивів недотримання принципу пропорційності є справи "Савіни проти України" (№ 39948, рішення від 18 грудня 2008 року), "Швидка проти України" (№ 17888/12, рішення від 30.10.2014), "Солтисяк проти Росії" (№ 4663/05, рішення від 10.02.2011), "Йорданова та інші проти Болгарії" (№ 25446/06, рішення від 24.04.2012), тощо.
Отже, суд вважає, що відповідач, крім іншого, не дотримався одного з елементів критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме принципу пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані оскаржувані рішення суб'єктів владних повноважень.
З огляду на наведене суд приходить до переконання про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну № 12034300022085 від 25.04.2024.
Відповідно до пунктів 78, 79 Порядку № 321 рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.
ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов'язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.
Згідно з ч. 3 ст. 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Водночас за змістом положень частини четвертої статті 245 КАС України суд може зобов'язати відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційні повноваження це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
У разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, так і Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321, відповідні процедури щодо надання, скасування дозволу на імміграцію та видачі і обміну посвідки на постійне проживання складаються з послідовних етапів, на кожному з яких відбувається перевірка та оцінка поданих документів, з'ясування певних обставин та відповідно до їх результатів відповідачу надається вибір варіантів дій та рішень.
Отже, повноваження органами ДМС щодо надання дозволу на імміграцію вважати дискреційними.
Під час розгляду справи судом встановлено, що вищезазначені процедури відповідачем в повній мірі не дотримані, а оскаржуване рішення про відмову у наданні на імміграцію в Україну прийняте необґрунтовано та за відсутності правових підстав.
Відтак, беручи до уваги законодавчо визначені повноваження Головного управління ДМС в Дніпропетровській області щодо перевірки відповідності оформлення поданих документів вимогам законодавства України та наслідків такої перевірки, за результатами вирішення справи суд не вбачає підстав для зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення про оформлення/видачу позивачу посвідки, але натомість вважає, що вказане слід зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09.12.1994 статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Також суд враховує Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому зазначений Висновок акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а, крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Крім того, суд бере до уваги позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити частково.
Відповідно до ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, оскільки по суті спору позов задоволено, судові витрати позивача на сплату судового збору в розмірі 1211,20 грн належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити
Визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну № 12034300022085 від 25.04.2024, яким громадянину Республіки Вірменія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію».
Зобов'язати ГУ ДМС України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про надання дозволу на імміграцію в Україну, подану 19.10.2023 до Відділу централізованого оформлення документів для іноземців та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП відсутній, АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 37806243, 49000, м. Дніпро, вул. В.Липинського, 7) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.І. Ремез