30 жовтня 2024 року м. Кропивницький Справа № 340/5341/24
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Кармазиної Т.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
Представник позивача звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 62262 (шістдесят дві тисячі дві шістдесят дві) гривні 55 копійок;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 62262 (шістдесят дві тисячі дві шістдесят дві) гривні 55 копійок.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначає, що ОСОБА_1 у період з 05.02.2023 по 30.04.2024 проходив військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 30.04.2024 № 123 позивача було звільнено з військової служби за станом здоров'я. При цьому, вказує, що відповідач не розрахувався з позивачем у повному обсязі на дату звільнення. У зв'язку із цим позивач звернувся до суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 , де просив визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати різних видів грошового забезпечення та зобов'язання військової частини нарахувати і виплатити таке грошове забезпечення. Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11.06.2024 по справі № 340/3721/24 відкрито провадження у справі за позовом. 27.06.2024 наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 998-АД прийнято рішення про здійснення виплати позивачу додаткової винагороди позивачу. 28.06.2024 наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 182 прийнято рішення про внесення змін до наказу від 30.04.2024 № 123. Цими змінами прийнято рішення виплату позивачу деяких видів грошового забезпечення. На підставі вказаних наказів позивачу було нараховано грошове забезпечення в розмірі 512064,52 грн, за вирахування податків та 25% аліментів позивач отримав 19.07.2024 виплату від відповідача у розмірі 420 064,40 грн. Ухвалою суду від 22.07.2024 закрито провадження у справі № 340/3721/24, у зв'язку із самостійним виправленням відповідачем допущеного порушення. Водночас, вважає, що відповідач допустив бездіяльність та не виплатив позивачу його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у відповідності до вимог ст.117 КЗпП України.
Ухвалою судді від 30.08.2024 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (а.с.39). Цією ж ухвалою у відповідача витребувано докази.
Ухвала направлялася відповідачу, проте поштова кореспонденція повернулася на адресу суду з відміткою пошти “за закінченням терміну зберігання». (а.с.42)
Ухвалою суду від 01.10.2024 у відповідача повторно витребувано докази (а.с.43-44).
Представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву згідно якого позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити. Вказував, що солдат ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 05.02.2023 по 30.04.2024, звільнений з військової служби за станом здоров'я. При звільненні з військової служби позивачу не було виплачено частину додаткової винагороди за періоди перебування на стаціонарному лікуванні у зв'язку з пораненням, пов'язаним із захистом Батьківщини, перебуванням на службі в районі ведення бойових дій поза межами району ведення бойових дій батальйоном - у зв'язку з відсутністю передбачених чинними керівними документами документів, які підтверджують перебування військовослужбовця на стаціонарному лікуванні у зв'язку з пораненням, пов'язаним із захистом Батьківщини, а саме, через ненадання позивачем виписок з лікувальних закладів, в яких зазначено відомості про зв'язок лікування з отриманим пораненням. На адресу військової частини НОМЕР_1 надійшла копія адвокатського запиту адвоката Шилова В.Ю., а також надійшла копія скарги адвоката Шилова В.Ю. в інтересах солдата ОСОБА_1 стосовно нездійснення виплати належних сум додаткового грошового забезпечення при звільненні з військової служби. На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 27.06.2024 №998-АД було виплачено позивачу додаткову винагороду у розмірі 100 000 гривень за періоди стаціонарного лікування після поранення, пов'язаного із захистом Батьківщини, а саме: 17.07.2023 - 01.08.2023, 22.09.2023 - 18.10.2023, 18.10.2023 - 02.11.2023, 02.11.2023 - 23.11.2023, 23.11.2023 - 30.01.2024; додаткову винагороду у розмірі 30000 гривень за періоди виконання бойових (спеціальних) завдань у складі діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави, а саме: 01.06.2023 - 25.06.2023, 01.07.2023, 07.07.2023, 02.08.2023, 03.09.2023 - 10.09.2023, 13.09.2023; на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28.06.2024 №182 внесено зміни в п.4 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.04.2024 №123 та виплачено позивачу одноразову грошову допомогу по звільненню за кожний рік служби, а саме за один повний календарний рік служби у розмірі 50 відсотків від місячного забезпечення, допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік. Загальна сума нарахування склала 542 901,22 грн., за вирахуванням податків та аліментів сума до виплати позивачу склала 450 438,55 грн. Отже, вважає, що у відповідача не було законних підстав для здійснення відповідних виплат на дату звільнення та з позивачем здійснені розрахунки на підставі наданих в позасудовому порядку документів, а не у зв'язку з виникненням судового спору, тому відсутні підстави застосовувати до відповідача ст.117 КЗпП України.
Дослідивши докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, судом встановлено наступні обставини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 05.02.2023 по 30.04.2024 року по 23.01.2018 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . (а.с.12-17)
Згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.04.2024 року №123 позивача звільнено з військової служби за станом здоров'я та з 30.04.2024 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с.21).
При цьому, відповідач не розрахувався з позивачем у повному обсязі на дату звільнення, що не заперечується представником військової частини.
У зв'язку з чим, ОСОБА_1 , через адвоката Шилова В.Ю., звертався з позовом до суду, в якому просив визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати йому: додаткової винагороди в розмірі 30 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань; додаткової винагороди в розмірі 100000 гривень на місяць пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я у зв'язку із поранення (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини; одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, у зв'язку із звільненням зі служби за станом здоров'я та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому такі кошти.
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 22 липня 2024 року закрито провадження в адміністративній справі №340/3721/24. Суд констатував, що оскільки після подання позову відповідач фактично виконав вимоги позивача, у зв'язку з якими той звернувся до суду з позовом, і суд не вбачав необхідності визнавати протиправною бездіяльність відповідача, у зв'язку з якою виник спір, тому вирішив, що підстави розглядати справу по суті відсутні, а провадження у ній слід закрити на підставі п.8 ч.1 ст.238 КАС України. (а.с.27)
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 27.06.2024 №998-АД було наказано виплатити позивачу (а.с.22):
додаткову винагороду у розмірі 100 000 гривень за періоди стаціонарного лікування після поранення, пов'язаного із захистом Батьківщини;
додаткову винагороду у розмірі 30000 гривень за періоди виконання бойових (спеціальних) завдань у складі діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28.06.2024 №182 внесено зміни в п.4 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.04.2024 №123, яким зокрема також наказано виплатити позивачу одноразову грошову допомогу по звільненню за кожний рік служби, а саме за один повний календарний рік служби у розмірі 50 відсотків від місячного забезпечення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік.
На виконання цих наказів, як зазначає відповідач, загальна сума нарахування склала 542 901,22 грн., за вирахуванням податків та аліментів сума до виплати позивачу склала 450 438,55 грн. (а.с.53) При цьому, суд зауважує, що на картковий рахунок позивача надійшли кошти в сумі 420064,40 грн. (а.с.24)
Позивач вважає, що у зв'язку із затримкою виплати усіх сум, що належали йому від військової частини в день звільнення, він має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку з 01.05.2024 року по 18.07.2024 року.
При вирішенні спору суд керувався таким.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно з частиною 3 статті 24 вказаного Закону закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Спеціальним законом, який, відповідно до Конституції України, визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII).
Статтею 1 Закону №2011-XII передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (ст.2 Закону №2011-XII).
Відповідно до частин 1, 2. 3 статті 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Згідно з п. 242 “Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Зі змісту наданих матеріалів вбачається, що позивачу у день звільнення не було проведено нарахування та виплату усіх належних йому при звільненні сум грошового забезпечення, а саме: додаткової винагороди в розмірі 30 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань; додаткової винагороди в розмірі 100000 гривень на місяць пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я у зв'язку із поранення (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини; одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, у зв'язку із звільненням зі служби за станом здоров'я.
У зв'язку з несвоєчасним нарахуванням та виплатою позивачу цих належних йому сум, на його думку, виникли підстави для виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Зважаючи на те, що нормами спеціального законодавства, а саме, Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу», Законом України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку з особою звільненою з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.04.2019 р. у справі №806/889/17, від 31.10.2019 р. у справі №828/598/17.
Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до положень ст.116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно статті 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Так, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Цією нормою Кодексу законів про працю України на роботодавця покладено обов'язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (але не більше як за шість місяців) за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (але також не більше як за шість місяців).
Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Верховний Суд у справах, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа №560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа №240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа №560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа №560/831/23), зазначав, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року у справах №761/9584/15-ц та №821/1083/17.
Водночас Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ.
Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 Кодексу законів про працю України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Так, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, у чинній редакції, згідно із Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
У справі, що розглядається, спірний період, згідно заявлених позовних вимог з 01.05.2024 року по 18.07.2024 року, тобто до дня, коли на користь позивача виплачено кошти.
Тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник після 19 липня 2022 року.
Отже, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
При цьому, суд зауважує, що незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
Таким чином, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у справі, є дата звільнення позивача та дата розрахунку з ним.
Доказів, того що з вини позивача проведено невчасний розрахунок з ним, відповідачем не надано та в ході розгляду справи не доведено.
Отже, з урахуванням зазначеного, суд прийшов до висновку, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням “Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, відповідно до п. 5, 8 якого нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з карткою особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, позивачу нараховано за лютий 2024 року - 29789,81 грн., за березень 2024 року - 17817,25 грн. (а.с.20зв., 54) Кількість календарних днів за цей період складає 60.
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 793,45 грн. (29789,81 грн. + 17817,25 грн.) : 60 календарний день).
Період затримки розрахунку при звільненні становить: за період з 01.05.2024 року до 18.07.2024 року 79 календарних днів, що не перевищує строк, визначений статтею 117 КЗпП України.
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню за цей період, становить: 793,45 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 79 (днів затримки розрахунку) = 62682,55 грн.
При прийнятті рішення, суд враховує, що бездіяльність - це не вчинення у встановлений законом строк дії, яку суб'єкт владних повноважень повинен був здійснити.
Таким чином, бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною.
Враховуючи зазначене, у суду є всі підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 62682,55 грн.
Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, ці норми одночасно покладають обов'язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.
Враховуючи вищевикладене, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.
Решта доводів та аргументів учасників справи не мають значення для вирішення спору по суті, не спростовують встановлених судом обставин у спірних правовідносинах та викладених висновків суду.
Відповідно до частин 1, 3 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Отже, здійснені позивачем судові витрати на сплату судового збору у сумі 962,47 грн. (а.с.5) слід стягнути на його користь пропорційно до розміру задоволених позовних вимог за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.132 КАС України).
Частинами першою, другою статті 134 КАС України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат.
Так, згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас, частинами четвертою, п'ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з ч.ч.7, 9 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс-19).
З вимог статті 134 КАС України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 та Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16, від 11 червня 2019 року у справі №826/841/17.
Статтею 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У справі “East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
У пункті 269 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
До того ж, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Аналогічний висновок викладено в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі ''Лавентс проти Латвії'' зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 р. у справі №922/1964/21 викладено правовий висновок стосовно того, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті у порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
У постанові від 03.10.2024 р. у справі №357/8695/23 Верховний Суд виснував, що для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність і розумність.
Представник позивача надав суду документи, на підтвердження розміру витрат позивача на правничу допомогу адвоката, в сумі 10000 грн. Так, надано копії:
- договору про надання правничої допомоги №26 від 21.05.2024, сторонами якого є ОСОБА_1 та адвокат Шилов В.Ю. (а.с.9);
- додаткової угоди від 09.08.2023 до договору №26 від 21.05.2024, в якому визначено, що вартість послуг адвоката складає 10000 грн. (а.с.10);
- акту про надані послуги від 12.08.2024 (а.с.11)
- платіжної інструкції від 09.08.2024 №0.0.3808801949.1 (а.с.31).
Вирішуючи питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, суд, враховуючи предмет спору, часткове задоволення позовних вимог, виходячи із критеріїв, визначених частинами 3, 5 статті 134, частиною 9 статті 139 КАС України, з дотриманням принципів розумності, обґрунтованості, дійсності та співмірності, вважає, що на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати за надання професійної правничої допомоги в розмірі 7000,00 грн.
Керуючись ст.ст.139, 246, 255, 292-297, 325, 382 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 62682,55 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) здійснені ним судові витрати: на оплату судового збору в сумі 962,47 грн.; на професійну правничу допомогу у розмірі 7000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду Т.М. КАРМАЗИНА