Справа № 753/16674/23 Головуючий у суді І інстанції Колесник О.М.
Провадження № 22-ц/824/7534/2024 Головуючий у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
31 жовтня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 листопада 2023 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Будсервісматеріали» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У вересні 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «Будсервісматеріали»(далі - ТОВ «Будсервісматеріали») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просило стягнути з відповідача на його користь борг за обслуговування машиномісць підземної автостоянки у розмірі 37 360,00 грн, інфляційні нарахування - 12 986,38 грн, 3 % річних - 3 237,31 грн, пеню - 342,93 грн, а також витрати по сплаті судового збору в сумі 2 684,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтувало тим, що ОСОБА_1 є власником машиномісць № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, що розташовані в підземній автостоянці (паркінгу) до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , технічне обслуговування якої здійснює ТОВ «Будсервісматеріали» відповідно до акту прийому-передачі № 31-03/Ср від 30 вересня 2003 року.
01 травня 2006 року між сторонами було укладено договір № 1-05-26-26Ав/Ср про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території, умови якого в частині оплати понесених позивачем витрат по утриманню й експлуатації підземної автостоянкивідповідач належним чином не виконує, у зв'язку з чим станом на 01 вересня 2023 року у нього утворилася заборгованість у розмірі 37 360,00 грн.
Позивач вказував, що витрати по утриманню та експлуатації паркінгу розраховувалися виходячи із фактичних витрат на утримання за попередній період з урахуванням планового прибутку та податків, шляхом ділення на загальну кількість машиномісць, що становить 125 паркомісць. Згідно розрахунку витрат по утриманню та експлуатації автостоянки з 01 лютого 2019 року діяв тариф за обслуговування одного машиномісця у розмірі 450,00 грн щомісячно, а з 01 жовтня 2021 року - у розмірі 580,00 грн щомісячно.
Однак, відповідач ухиляється від підписання додаткових угод до договору № 1-05-26- 26Ав/Ср від 01 травня 2006 року, зокрема, не повернув жодного підписаного ним примірника додаткової угоди про зміну тарифу на обслуговування машиномісць, які неодноразово надсилалися на його адресу. Заперечень щодо нових тарифів, вказаних у додаткових угодах, відповідач на адресу позивача не направляв, відтак своїми діями фактично висловив згоду на запропоновані умови.
Разом з тим, позивач надає відповідачу послуги з утримання та обслуговування машиномісць, які не можуть бути відокремлені, фактично надаються, а тому відповідач, як власник цього нерухомого майна, зобов'язаний їх оплачувати.
Оскільки відносини між сторонами є грошовим зобов'язанням, відповідач має сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми. Крім того, відповідно до пункту 5.3 договору відповідачу нарахована пеня в межах річного строку.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 01 листопада 2023 року позовні вимоги задоволено частково.
СтягнутозОСОБА_1 на користь ТОВ «Будсервісматеріали» заборгованість за договором у розмірі 53 926,52 грн, яка складається із основної суми боргу у розмірі 37 360,00 грн, інфляційної складової боргу у розмірі 12 986,38 грн, трьох відсотків річних у розмірі 3 237,21 грн та штрафу у розмірі 342,93 грн, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 684,00 грн, всього стягнуто 56 610,52 грн.
У задоволенні вимог про стягнення витрат на правничу допомогу відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не здійснював оплату наданих позивачем та спожитих ним послуг з утримання та обслуговування підземної автостоянки (паркінгу) відповідно до укладеного договору та вимог закону, а тому наявні підстави для стягнення з нього на користь позивача заявленої суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, а також нарахованої неустойки (пені).
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач в особі представника - адвоката Ан І.М. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи,неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що відповідно до пунктів 4.4, 7.4 договору № 1-05-26- 26Ав/Ср від 01 травня 2006 року на дату підписання даного договору сума однієї частки (одного місця) власника у витратах по утриманню та обслуговуванню стоянки на місяць складає 120,00 грн, всього до сплати 240,00 грн на місяць, а усі зміни і доповнення до цього договору дійсні з моменту їх підписання власником і виконавцем.
Умовами укладеного між сторонами договору не передбачено можливості самостійно змінити виконавцем суму витрат по утриманню та обслуговуванню стоянки без узгодження з власником, такі зміни дійсні лише з моменту їх погодження між власником і виконавцем, що узгоджується із статтями 632, 654 ЦК України.
Отже, зміна умов договору між позивачем і відповідачем мала відбуватись шляхом укладення та підписання додаткових угод про внесення змін до укладеного раніше договору, але фактично такі додаткові угоди підписані не були жодною із сторін, а в матеріалах справи відсутні докази щодо отримання вищевказаних додаткових угод відповідачем.
Наголошує на тому, що на виконання умов договору відповідач сплачував 240,00 грн на місяць, а інколи ним сплачувались більші суми на декілька місяців вперед, що підтверджуються наданим позивачем розрахунком заборгованості станом на 01 вересня 2023 року. Тобто, відповідач належним чином виконував свої зобов'язання, сплачуючи позивачу кошти на умовах підписаного сторонами договору про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території.
Правовою підставою виникнення у відповідача обов'язку щодо оплати послуг позивача за не вставленими договором цінами могла бути лише відповідна додаткова угода, проте додаткові угоди від 01 квітня 2020 року та від 01 вересня 2023 року, які надані суду позивачем і відповідно до яких збільшувався розмір щомісячних платежів, є неукладеними, а тому підлягає до застосуванню положення договору в тій редакції, яка підписана сторонами і щодо якої вони досягли усіх істотних умов.
З огляду на викладене відповідач вважає, що позивач не мав підстав для нарахування заборгованості за тарифом, який не узгоджений із ним у встановленому законом порядку, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про невиконання ним взятих на себе зобов'язань щодо своєчасної та у повному обсязі оплати наданих позивачем послуг. Крім того, ТОВ «Будсервісматеріали» не розмежовує витрати по утриманню підземної автостоянки і прилягаючої території та його витрати для забезпечення своєї статутної діяльності, а саме отримання прибутку.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку наданим доказам та дійсним обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Свої заперечення обґрунтовує тим, що підписані ТОВ «Будсервісматеріали» проекти додаткових угод були надіслані на адресу відповідача, утім останній не повернув ані підписаних ним примірників додаткових угод, ані самих проектів угод, тому до позовної заяви додавались не підписані паперові копії (електронних проектів) додаткових угод з метою можливості з'ясувати їх зміст.
Водночас та обставина, що між сторонами відсутні укладені письмові додаткові угоди до договору не впливає на правильність вирішення спору, адже відсутність договору не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати фактично наданих йому послуг з утримання паркомісця, оскільки такі послуги не можуть бути відокремлені та щодо отримання яких відповідач не може бути позбавлений у зв'язку із специфікацією їх надання (прибирання, охорона, утримання систем пожежної безпеки, освітлення тощо, які здійснюються для власників усіх паркомісць одночасно).
Тобто, незважаючи на відсутність укладених додаткових угод до договору № 1-05-26- 26Ав/Ср від 01 травня 2006 року, між сторонами фактично склалися договірні правовідносини, оскільки позивач фактично надає відповідачу послуги з утримання та обслуговування машиномісць, які не можуть бути відокремлені, а тому відповідач, як власник цього нерухомого майна, зобов'язаний їх оплачувати.
Факт надання послуг відповідачу підтверджується укладеними позивачем договорами з підрядними організаціями (прибирання території, надання послуг автоматичної пожежної сигналізації, оповіщення про пожежу та централізованого пожежного спостереження, постачання електроенергії, води та інших послуг), копії яких надавались суду на підтвердження обставин, що саме позивач здійснює експлуатацію підземної автостоянки до житлового будинку АДРЕСА_1 , утримання її в належному стані та технічне обслуговування, а відтак має право вимоги до відповідача.
Оскільки відповідач належним чином не виконав свої зобов'язання щодо своєчасної та у повному обсязі оплати витрат по утриманню й експлуатації машиномісць, тому суд першої інстанціїдійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилами частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції встановлено, що 01 травня 2006 року між ТОВ «Будсервісматеріали» (виконавець) та ОСОБА_1 (власник) укладено договір № 1-05-26-26Ав/Ср про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території, за умовами якого власник передає, а виконавець приймає на обслуговування місця НОМЕР_1, НОМЕР_2, розташовані на верхньому поверсі підземної автостоянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , які належать власникові на праві приватної власності (далі - стоянка).
Відповідно до пункту 1.2 договору виконавець забезпечує обслуговування стоянки і прилягаючої території, збереження транспортних засобів власника на стоянці, а власник сплачує послуги виконавця по експлуатації стоянки і бере участь витратах по її утриманню.
У відповідності до пункту 2.1 договору виконавець зобов'язався забезпечити умови експлуатації стоянки, її охорону, цілодобовий пропускний та внутрішній режим, виконувати комплекс робіт по утриманню стоянки та прилягаючої території в належному технічному і санітарному стані та інші послуги.
Згідно із пунктом 2.2.3 договору власник зобов'язався вчасно сплачувати виконавцеві свою частку у витратах по утриманню й експлуатації стоянки на умовах даного договору.
Пунктом 4.1 договору встановлено, що власник оплачує надані виконавцем послуги в сумі, що відповідає частці власника у витратах по утриманню й експлуатації стоянки.
Відповідно до пункту 4.4 договору на дату підписання даного договору сума однієї частки (одного місця) власника у витратах по утриманню й експлуатації стоянки на місяць складає 120,00 грн без ПДВ. Всього до сплати 240,00 грн без ПДВ на місяць.
Витрати по утриманню та експлуатації стоянки розраховувалися виходячи із фактичних витрат на утримання за попередній період з урахуванням планового прибутку та податків, шляхом ділення на загальну кількість машиномісць, що становить 125 паркомісць.
Згідно розрахунків витрат по утриманню та експлуатації стоянки по вул. Срібнокільська, 14А(з наведенням статей витрат) з 01 лютого 2019 року діяв тариф за обслуговування одного машиномісця у розмірі 450,00 грн щомісячно, а з 01 жовтня 2021 року - у розмірі 580,00 грн щомісячно.
Суд встановив, що позивачем неодноразово надсилались цінними листами з описом вкладення на адресувідповідача ( АДРЕСА_2 ) пропозиції укласти додаткову угоду та примірникидодаткових угод від 01 квітня 2020 року та від 01 вересня 2023 року до договору № 1-05-26-26Ав/Ср від 01 травня 2006 року щодо зміни тарифу, однак відповідачем не було підписано вказані угоди, як і не надано заперечень щодо розміру тарифу, а відтак своїми діями відповідач фактично погодився на запропоновані виконавцем умови.
За змістом вказаних проектів додаткових угод до договору про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території, розмір щомісячної плати за надання зазначених послуг (частка власника у витратах) з 01 квітня 2020 року становить 450,00 грн, відповідно 900,00 грн за обслуговування двох машиномісць, а з 01 вересня 2023 року - 670,00 грн, відповідно 1 340,00 грн за обслуговування двох машиномісць.
Згідно із розрахунком, наданим позивачем, у відповідача як власника машиномісць у паркінгу існує заборгованість за спожиті послуги з утримання підземної автостоянки і прилеглої території, розмір якої станом на 01 вересня 2023 року становить37 360,00 грн як основний борг, 12 986,38 грн - інфляційна складова боргу, 3 237,21 грн - 3 % річних, 342,93 грн - штраф (пеня).
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо своєчасної та повної сплати платежів за договором порушує право позивача на отримання плати за надані послуги. Оскільки відповідач припинив виконання зобов'язань в односторонньому порядку, що потягло в цілому невиконання умов договору, то позивач має всі правові підстави вимагати стягнення нарахованої заборгованості в судовому порядку.
Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Згідно з частиною першою та другою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено у частині першій статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
У відповідності до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 901 ЦПК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 ЦК України).
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами статей 530, 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно з пунктом 5.4 договору при затримці оплати своєї частки у витратах по утриманню й експлуатації стоянки на строк більше 10 днів власник виплачує виконавцеві пеню у розмірі 1 % від суми заборгованості за кожен наступний день прострочення.
Під час розгляду справи про стягнення заборгованості за надання послуг визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) таких послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу), та правильність нарахування заборгованості за надані послуги.
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції в сукупності із доводами апеляційної скарги та відзиву на неї, апеляційний суд виходить з такого.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
ТОВ «Будсервісматеріали» пред'явило в суді позов на захист свого права на отримання щомісячних платежів у рахунок покриття витрат на утримання та обслуговування підземної автостоянки (паркінгу) до житлового будинку та прилягаючої території.
Відповідач є власником машиномісць № НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у цій підземній автостоянці на 125 паркомісць, що не є відокремленими, яка має місця загального користування та на утримання якої (прибирання, охорона, водопостачання, електропостачання тощо) позивачем сплачуються кошти суб'єктам господарювання, які ці послуги надають відповідно до укладених договорів, що наявні в матеріалах справи.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Статтею 319 ЦК України встановлено, що власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
За змістом статті 360 ЦК України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Зазначені положення законодавства встановлюють презумпцію обов'язку власника нести усі витрати, пов'язані з утриманням належного йому майна, у тому числі з оплати комунальних та інших наданих йому послуг, поза залежністю від того, чи користується він ними безпосередньо чи ні. До таких витрат належать витрати, пов'язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов'язок власника є похідним від належних йому, як абсолютному володарю, правочинів володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов'язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб.
Отже, власник нерухомого майна у вигляді машиномісця у паркінгу також несе обов'язок з оплати витрат на утримання цього майна (машиномісця).
Правило статті 526 ЦК України є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
За вказаних обставин, посилання відповідача на відсутність підписаних між ним та позивачем додаткових угод щодо збільшення розмір щомісячних платежів (тарифів) не спростовує висновку суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позову, оскільки, незважаючи на відсутність письмових угод до договору про надання послуг з утримання та обслуговування нерухомого майна, між сторонами у справі фактично склалися саме такі зобов'язальні відносини, адже позивач надає відповідачу послуги з утримання і обслуговування машиномісць, які не можуть бути відокремлені, фактично надаються, а тому відповідач, як власник цього нерухомого майна, зобов'язаний їх оплачувати.
Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 02 жовтня 2020 року в справі № 761/48615/18.
Суд апеляційної інстанції також враховує правові висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 02 грудня 2020 року в справі № 761/48615/18, у якій касаційним судом розглянуто позов щодо стягнення заборгованості за утримання машиномісця, і згідно яких позивачем доведено фактичне надання таких послуг, які не можуть бути відокремлені, та щодо отримання яких відповідач не може бути позбавлений у зв'язку з специфікою їх надання (освітлення паркінгу, охорона, утримання систем водопостачання його прибирання здійснюється для власників усіх паркомісць одночасно).
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на викладене можна дійти висновку, що незважаючи на наявність чи відсутність договору власник зобов'язаний сплачувати за ті послуги, яка фактично споживає, зокрема, за послуги з утримання паркінгу.
Однак, будь-яких належних та допустимих доказів того, що позивач фактично не споживає послуги з утримання паркінгу матеріали справи не містять, а розрахунком заборгованості підтверджується факт часткової оплати відповідачем наданих позивачем послуг.
Із матеріалів справи вбачається, що станом на день укладення договору від 01 травня 2006 року між сторонами діяв тариф за обслуговування одного машиномісця (частка власника у витратах по утриманню й експлуатації стоянки)у розмірі 120,00 грнщомісячно, а за два машиномісця - 240,00 грн (пункт 4.4 договору); з 01 січня 2016 року діяв тариф 370,00 грн щомісячно за обслуговування одного машиномісця, а за два місця - 740 грн; з 01 квітня 2017 року діяв тариф у розмірі 450,00 грн щомісячно за обслуговування одного машиномісця, а за два місця - 900,00 грн; з 01 жовтня 2021 року діє тариф у розмірі 580,00 грн щомісячно за обслуговування одного машиномісця, а за два місця - 1 160,00 грн.
Як зазначав позивач, інформацію щодо діючих тарифів він завчасно доводив до власників машиномісць шляхом розміщення відповідних оголошень на стоянці (паркінгу).
Згідно із розділом 4 договору № 1-05-26-26Ав/Ср про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території «Сума договору і порядок розрахунків» власник оплачує надані виконавцем послуги в сумі, що відповідає частці власника у витратах по утриманню й експлуатації стоянки (пункт 4.1).
Вартість наданих послуг включає: водопостачання, електроенергію, телефон, касове обслуговування, охорону, прибирання стояки і прилягаючої території, загальногосподарські витрати, заробітну плату обслуговуючого персоналу, обов'язкові відрахування, збори, платежі і податки, передбачені чинним законодавством (пункт 4.2).
Зміна суми щомісячних платежів власника здійснюється у випадку зміни вартості комунальних і інших витрат по утриманню й експлуатації стоянки за узгодженням із власником (пункт 4.3).
На адресу відповідача позивачем неодноразово надсилались пропозиції та додаткові угоди до діючого договору, в яких пропонувалось погодити розмір щомісячної плати (частку власника у витратах) у відповідності до діючих тарифів, але відповідач не повернув позивачу підписані ним додаткові угоди і не направив на адресу позивача заперечення чи зауваження щодо нових тарифів.
Оскільки ОСОБА_1 не підписав додаткові угоди, ця обставина не може бути підставою для звільнення його від оплати за фактично надані йому послуги з утримання машиномісць, які не можуть бути відокремлені, та щодо отримання яких відповідач не може бути позбавлений у зв'язку із специфікою їх надання (прибирання, охорона, утримання систем пожежної безпеки, освітлення тощо, які здійснюються для власників усіх паркомісць одночасно).
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 23 вересня 2020 року в справі № 755/11585/16-ц.
Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що він належним чином виконував свої зобов'язання, сплачуючи позивачу кошти на умовах підписаного між сторонами договору, тобто 240,00 грн на місяць, тоді як надані позивачем додаткові угоди, відповідно до яких збільшувався розмір щомісячних платежів, є неукладеними, а тому підлягає до застосуванню положення договору в тій редакції, яка підписана сторонами і щодо якої вони досягли усіх істотних умов.
За змістом статей 651, 654 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц вказала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 Велика Палата Верховного Суду також зробила правовий висновок, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц. З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою.
Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Ан І.М. посилається на те, що він у встановленому законом порядку не погоджував з виконавцем збільшення тарифів на утримання й обслуговування підземної автостоянки, не отримував і не підписував додаткові угоди до договору про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території та на виконання первісних умов цього договору сплачував 240,00 грн на місяць, а інколи більші суми на декілька місяців вперед, що підтверджуються наданим позивачем розрахунком заборгованості.
Разом з тим, як убачається із вказаного розрахунку заборгованості, відповідач у 2016 році сплачував щомісячно ТОВ «Будсервісматеріали» як виконавцю відповідних послуг по 390,00 грн (перші три місяці) та 400,00 грн щомісячно (загалом за рік - 4 770,00 грн); у 2017 році - по 400,00 грн щомісячно (загалом за рік - 4 800,00 грн); у 2018 році - по 500,00 грн і більше щомісячно (загалом за рік - 7 560,00 грн); у 2019 році - по 500,00 грн і 600,00 грн щомісячно (загалом за рік - 6 500,00 грн); у 2020 році - по 600,00 грн і 1 200,00 грн щомісячно (загалом за рік - 7 800,00 грн); у 2021 році - по 600,00 грн і 700,00 грн щомісячно (загалом за рік - 8 000,00 грн); у 2022 році - по 700,00 грн і 800,00 грн щомісячно (загалом за рік - 8 700,00 грн); у 2023 році - по 800,00 грн щомісячно (загалом до серпня місяця - 5 600,00 грн).
Таким чином, не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги щодо непогодження відповідачем збільшених тарифів протягом спірного періоду, оскільки своїми діями, а саме сплатою зазначених вище коштів і користуванням паркомісцями, ОСОБА_1 прийняв умови договору, який між сторонами продовжується фактичним виконанням.
У зв'язку з цим, слід також зауважити, що доводи відповідача щодо наявності у нього зобов'язань перед позивачем зі сплати коштів на утримання паркомісць виключно на умовах договору № 1-05-26- 26Ав/Ср від 01 травня 2006 року, свідчать про недобросовісність відповідача, оскільки суперечать його попередній поведінці, що проявляється в частковій оплаті ним послуг протягом спірного періоду у значно більших розмірах ніж той, який був визначений умовами договору про участь у комунальних, експлуатаційних витратах по підземній автостоянці і прилягаючій території.
Подібний висновок висловив Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.
Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
Проте, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач звертався до позивача стосовно надання роз'яснень щодо сум нарахувань або оскаржував тарифи та нарахування виконавця.
Отже, безпідставними є твердження апеляційної скарги про необґрунтованість діючих протягом спірного періоду тарифів на утримання й обслуговування машиномісць № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, що розташовані в підземній автостоянці (паркінгу) до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції правильно вважав, що незважаючи на відсутність укладених додаткових угод до договору № 1-05-26- 26Ав/Ср від 01 травня 2006 року, між сторонами фактично склалися договірні правовідносини, оскільки позивач фактично надає відповідачу послуги з утримання та обслуговування машиномісць, які не можуть бути відокремлені, а тому відповідач, як власник цього нерухомого майна, зобов'язаний їх оплачувати.
Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що відповідач допустив невиконання свого обов'язку та вимог закону щодо належної оплати вартості послуги з утримання та обслуговування належних йому на праві власності машиномісць підземної автостоянки (паркінгу) в установлений строк та у визначеній сумі вартості цієї послуги, що є підставою для стягнення з нього на користь позивача заборгованості за надані та спожиті послуги з інфляційними втратами та трьома процентами річних від простроченої суми боргу, а також нарахованої відповідно до умов договору пені в межах річного строку у загальному розмірі 56 610,52 грн.
Доводи відповідача щодо незаконності оскаржуваного рішення не ґрунтуються на вимогах закону, суперечать наявним у справі доказам та фактичним обставин справи, а отже не спростовують та не впливають на законність і обґрунтованість ухваленого судом рішення.
За таких обставин, суд першої інстанції вірно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат відповідача у зв'язку з переглядом справи в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 листопада 2023 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: С.А. Голуб
Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній