справа № 753/9161/22 головуючий у суді І інстанції Комаревцева Л.В.
провадження № 22-ц/824/11265/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
29 жовтня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами акціонерного товариства «Сенс-Банк», поданою представником - адвокатом Тищенко Крістіною Олександрівною та ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Слабоусом Євгенієм Анатолійовичем на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 березня 2023 року та на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до акціонерного товариства «Сенс Банк», ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юдін Максим Анатолійович, про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна з чужого незаконного володіння,-
У серпні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Сенс-Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юдін М. А., про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що 05 липня 2007 року між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку (далі - АКБСР) «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», яке перейменоване в АТ «Сенс Банк», та її батьком - ОСОБА_3 укладено договір кредиту, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 220 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 04 липня 2017 року.
Для забезпечення виконання умов кредитного договору 05 липня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечні договори, а саме: №028/15-350, згідно якого в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 , що є власністю іпотекодавця на підставі свідоцтва про право власності від 28 травня 2003 року; №028/15-351, відповідно до якого в іпотеку банку передано спірну квартиру АДРЕСА_2 , що є власністю іпотекодавця на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2007 року.
Належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_2 , набута нею у власність у порядку спадкування на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 червня 2016 року, виданого після смерті її батька - ОСОБА_3 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ), протиправно вибула з її володіння на користь АТ «Альфа-Банк» відповідно до рішення державного реєстратора від 02 жовтня 2020 року № 54389371 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та 12 листопада 2020 року на підставі договору купівлі-продажу відчужена останнім на користь ОСОБА_1 , оскільки банк, в іпотеці якого перебувала вказана квартира, пропустив визначений статтею 1281 ЦК України строк пред'явлення вимог до спадкоємців, які прийняли спадщину, та втратив право вимоги за кредитним і іпотечним договорами.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просила суд скасувати рішення державного реєстратора від 02 жовтня 2020 року №54389371 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну квартиру за ОСОБА_1 та витребувати квартиру з незаконного володіння останньої на користь ОСОБА_2 .
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року, з урахуванням ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року про виправлення описки, позов ОСОБА_2 задоволено частково. Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено та стягнуто з АТ «Сенс Банк» на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 17 253,70 грн, судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 246,10 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 17 253,70 грн, судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 246,10 грн.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями в частині задоволених вимог позивача, відповідач АТ «Сенс Банк» в особі представника - адвоката Тищенко К.І. звернулося з апеляційними скаргами, в яких просить їх скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення (постанову), яким повністю відмовити у задоволенні позову та заяви про стягнення витрат на правничу допомогу.
В обґрунтування апеляційних скарг зазначило, що державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 було проведено на підставі наявного в іпотечному договорі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з дотриманням встановленої законом процедури та в подальшому правомірно відчужено на користь добросовісного набувача, тому підстави для витребування вказаної квартири з його володіння на користь позивача відсутні.
Крім того, суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове рішення, не правильно застосував положення статті 134 та частини восьмої статті 141 ЦПК України, не врахувавши, що попереднього орієнтованого розрахунку судових витрат стороною позивача не подавалось та пропущено визначений п'ятиденний строк для подання доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат після ухвалення рішення. Крім того, в матеріалах справи відсутні належні докази, як щодо вартості послуг, порядку і розміру нарахувань за такі послуги, так і доказів розрахунку між позивачем та її адвокатом, що є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу.
Також, відповідач ОСОБА_1 , не погодившись з вищевказаними судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог, через представника - адвоката Слабоуса Є.А. подала апеляційні скарги, в яких просить судові рішення скасувати з мотивів невідповідності висновків, викладених в рішеннях суду, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову та заяви про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу і ухвалення додаткового рішення у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних скарг посилається на те, що іпотекодержателем було звернуто стягнення на спірну квартиру в передбаченому законом порядку та з урахуванням положень укладеного іпотечного договору, як наслідок, подальший продаж квартири банком відбувався за відсутності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-яких відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень, в тому числі про права позивача, а відтак ОСОБА_1 є добросовісним набувачем квартири.
Встановивши, що є чинне рішення суду, яким звернуто стягнення на іпотечну квартиру АДРЕСА_2 , суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки відповідач придбала зазначену квартиру в АТ «Альфа-Банк», як особи, що мала право її відчужувати, а тому застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України є неправильним та свідчить про безпідставне втручання у право власника на мирне володіння її майном. Згідно сформованої правової позиції Верховного Суду, якщо є не скасоване рішення суду, на підставі якого особа набула право власності на майно, то відсутні правові підстави для його витребування відповідно до статті 388 ПК України у добросовісного набувача, оскільки за таких обставин добросовісний набувач придбав це майно в особи, яка мала право його відчужувати.
Відповідач звертає увагу на той факт, що матеріали спадкової справи не містять жодних доказів направлення повідомлення про видачу позивачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно за вих. №244/02-14 від 29 червня 2016 року на адресу ПАТ «Укрсоцбанк», а тому суд помилково прийшов до висновку про належне повідомлення банку про прийняття спадщини позивачем. При цьому суд не врахував, що ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини лише у червні 2016 року, тобто лише через 3 роки та 1 місяць з дати смерті її батька, адже знала про кредити останнього і таким чином намагалась убезпечити себе від можливих потенційних претензій його кредиторів. Факт проживання позивача за однією адресою зі своїм батьком не означає, що вона в силу вимог статей 1268, 1270 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину. Отже, твердження суду про необхідність звернення первісного кредитора ПАТ «Укрсоцбанк» до спадкодавця у строк до 17 липня 2014 року спростовуються матеріалами справи, які доводять як факт відсутності заведеної спадкової справи, так і факт визначеного кола спадкоємців боржника. Крім того, відповідачем у даній справі є не ПАТ «Укрсоцбанк», як кредитор спадкодавця, а саме АТ «Альфа-Банк», в якого перебіг виконання обов'язків по дотриманню вимог статті 1281 ЦК України почався лише із 15 жовтня 2019 року та яке вперше - 06 березня 2020 року з дотриманням шестимісячного місячного строку звернулося до позивача з повідомленням про порушення основного зобов'язання.
Також, на переконання відповідача, представник позивача не мав права засвідчувати копії документів, долучених до позовної заяви, оригінали яких в останнього відсутні, а суд першої інстанції не мав права встановлювати факти за відсутності оригіналів таких документів та не перевіривши відповідність наданої копії оригіналу. Натомість в матеріалах даної справи немає належних доказів того, що ОСОБА_2 взагалі поінформована про те, що відбувався розгляд справи, де вона є безпосереднім учасником.
Щодо додаткового рішення суду першої інстанції відповідач зазначає, що заява представника позивача про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та ухвалення додаткового рішення була подана до суду 06 квітня 2023 року, тобто поза межами визначеного частиною восьмою статті 141 ЦПК України п'ятиденного строку, і без зазначення поважних причин для поновлення вказаного процесуального строку, що унеможливлювало розгляд питання розподілу судових витрат, а сама заява підлягала залишенню судом без розгляду.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 позивач в особі представника - адвоката Дикого Ю.О. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку наданим сторонами доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року апеляційні скарги АТ «Сенс-Банк» та ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року - без змін.
Апеляційні скарги АТ «Сенс-Банк» та ОСОБА_1 на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року задоволено частково.
Додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Стягнуто з АТ «Сенс-Банк» та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 по 246,10 грн судовий збір за подання заяви про забезпечення позову з кожного. В іншій частині заяву ОСОБА_2 про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та ухвалення додаткового рішення залишено без розгляду.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Слабоусом Євгенієм Анатолійовичем, задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів зазначила, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, яке впливає на правильність вирішення спору, оскільки висновок про пропуск кредитором строку для пред'явлення вимоги до спадкоємця зроблено виключно на підставі копії зазначеного доказу (а саме, копії відзиву ПАТ «Укрсоцбанк» на позовну заяву ОСОБА_2 у справі №753/2615/18), при цьому апеляційний суд взагалі не навів жодного обґрунтування відмови у витребуванні оригіналу такого доказу чи підстав врахування саме копії зазначеного відзиву, яка має сумнівний характер.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 червня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, на виконання висновків та мотивів Верховного Суду, викладених у постанові від 10 квітня 2024 року у даній справі, задоволено клопотання представника позивача та витребувано із Дарницького районного суду м. Києва матеріали цивільної справи №753/2615/18 за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Укрсоцбанк», третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна Вікторія Михайлівна про зняття заборони відчуження та виключення записів про обтяження квартири.
У судовому засіданні представник апелянта АТ «Сенс банк» - адвокат Півторак Тарас Олегович вимоги апеляційних скарг підтримав та просив їх задовольнити.
У судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 та її представник - адвокат Слабоус Євгеній Анатолійович вимоги апеляційних скарг підтримали та просили їх задовольнити.
У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Дикий Юрій Олегович заперечив проти задоволення вимог апеляційних скарг.
У судове засідання інші учасники справи не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції у оскаржуваних частинах в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає апеляційні скарги на рішення суду від 28 березня 2023 року такими, що не підлягають задоволенню, а на додаткове рішення від 26 квітня 2023 року такими, що підлягають задоволенню частково, з наступних підстав.
Щодо доводів апеляційних скарг на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 05 липня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», перейменоване в АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_3 укладено договір кредиту №028/25-269, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 220 000,00 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 04 липня 2017 року.
В якості забезпечення виконання умов кредитного договору 05 липня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечні договори, а саме: №028/15-350, згідно якого в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 , що є власністю іпотекодавця на підставі свідоцтва про право власності від 28 травня 2003 року; №028/15-351, відповідно до якого в іпотеку банку передано спірну квартиру АДРЕСА_2 , що є власністю іпотекодавця на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2007 року.
Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2013 року у справі №02/2-1752/12 задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та в рахунок погашення заборгованості в сумі 236 145,85 доларів США, що за курсом НБУ станом на 18 листопада 2010 року складало 1 874 454,92 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 та трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 20 травня 2013 року відділом реєстрації смерті у м. Києві.
22 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. заведено спадкову справу № 4/2016 (номер у Спадковому реєстрі 59135471) щодо майна ОСОБА_3 за заявою його дочки - ОСОБА_2 про прийняття спадщини за законом від 24 травня 2013 року.
29 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. видано позивачу свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_2 та зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 958195180000).
У матеріалах спадкової справи №4/2016 наявне повідомлення приватного нотаріуса за вих. №244/02-14 від 29 червня 2016 року, яким ПАТ «Укрсоцбанк» повідомлялось про видачу спадкоємцю ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_2 , яка перебуває під забороною банку, накладеною на підставі іпотечного договору №028/15-351 від 05 липня 2007 року.
28 вересня 2020 року АТ «Альфа-Банк» звернулось до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна М.А. за проведенням державної реєстрації права власності на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 .
02 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Юдіним М.А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №54389371, на підставі якого проведено держану реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «Альфа-Банк».
12 листопада 2020 року між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О.Г. за реєстровим №7087, відповідно до якого квартира АДРЕСА_2 перейшла у власність ОСОБА_1 .
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що банк, пропустивши строки пред'явлення вимог до спадкоємця боржника, які визначені статтею 1281 ЦК України, втратив право вимоги як за основним, так і за додатковим зобов'язанням, відповідно реєстрація права власності на спірну квартиру та подальше її відчуження ОСОБА_1 є незаконними.
Оскільки зазначена квартира вибула з володіння ОСОБА_2 поза її волею на підставі рішення про державну реєстрацію права власності за АТ «Альфа-Банк», прийнятого на підставі договору іпотеки, зобов'язання за яким були припинені, позивач має право на витребування належної їй квартири АДРЕСА_2 від останнього набувача ОСОБА_1 за правилами статті 388 ЦК України, а остання зобов'язана повернути власнику спірну квартиру.
На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального права при ухваленні рішення, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Статті 1281 і 1282 ЦК України та стаття 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих норм:
у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця;
спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця;
спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки;
спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього;
кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги;
наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги.
Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється.
Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою.
Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.
Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою.
Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань.
Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №522/407/15-ц.
За обставинами цієї справи ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_3 та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 29 червня 2016 року, зареєструвала своє право власності на квартиру АДРЕСА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
У 2012 році ПАТ «Укрсоцбанк» зверталося до ОСОБА_3 з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, за результатом розгляду якого Дарницький районний суд м. Києва ухвалив заочне рішення від 30 жовтня 2012 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2013 року, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 236 145,85 доларів США, що за курсом НБУ станом на 18 листопада 2010 року складало 1 874 454,92 грн, звернув стягнення на предмет іпотеки, в тому числі на квартиру АДРЕСА_2 .
У вказаній справі №02/2-1752/12 судами було встановлено, що 05 листопада 2009 року ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу ОСОБА_3 направлено претензію про виконання зобов'язань за кредитним договором з попередженням щодо звернення стягнення на предмети іпотеки в разі залишення претензії без виконання.
Як зазначив КЦС у складі ВС у постанові від 13 травня 2019 року у справ №572/1507/16-ц обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Таким чином, строк вимоги за кредитними зобов'язаннями настав ще 05 листопада 2009 року, проте АТ «Альфа-Банк», як правонаступник ПАТ «Укрсоцбанк», своїм правом завернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору (застереження) про задоволення вимог іпотекодержателя, скористалося лише 28 вересня 2020 року, тобто більше ніж через 7 років після смерті ОСОБА_3 та зі сплином майже 11 років від дня пред'явлення вимоги первісним іпотекодавцем.
Колегія суддів враховує, що частина третя статті 1281 ЦК України в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, якою передбачено, що якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги, не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки право вимоги виникло у ПАТ «Укрсоцбанк» за життя ОСОБА_3 , а тому до спірних правовідносин не можуть застосовуватися правила щодо обрахування строку пред'явлення вимоги до спадкоємця померлого боржника. У такому випадку підлягає застосуванню правило про шестимісячний строк для пред'явлення вимоги спадкоємцям боржника, який починає відлік від дня, коли кредитор дізнався або за усіма обставинами міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги.
Строки, визначені у частині третій статті 1281 ЦК України, не можуть мати на меті дострокове припинення прав кредитора не у спадкових правовідносинах, а тому не можуть починати свій перебіг до настання відповідних умов. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 12 грудня 2018 року у справі №753/23907/15-ц та від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19-ц.
Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
На виконання вимог ухвали Київського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, Дарницький районний суд м. Києва надав матеріали цивільної справи №753/2615/18 за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Укрсоцбанк», третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна Вікторія Михайлівна про зняття заборони відчуження та виключення записів про обтяження квартири.
Оглядом у судовому засіданні матеріалів цивільної справи №753/2615/18 встановлено, що 04 травня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» надіслав до суду відзив на позовну заяву ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 43, вх. №22717 від 05 травня 2018 року о 15:40 год.), зміст якого переконливо свідчить, що кредитору (іпотекодержателю) станом на 04 травня 2018 року було достовірно відомо про факт смерті позичальника (іпотекодавця) ОСОБА_3 та ним готувалися документи для пред'явлення вимоги до спадкоємця. Також з матеріалів справи вбачається, що копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію позовної заяви ОСОБА_2 АКБ «Укрсоцбанк» було отримано 10 квітня 2018 року (а.с. 34).
Тобто, кредитору ПАТ «Укрсоцбанк» було достеменно відомо про факт смерті 18 травня 2013 року ОСОБА_3 і прийняття ОСОБА_2 після смерті батька спадкового майна і отримання свідоцтва щонайпізніше 04 травня 2018 року і з того ж дня розпочався шестимісячний строк для пред'явлення вимоги до спадкоємця ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину 22 червня 2016 року.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів пред'явлення в період часу із 04 травня до 04 листопада 2018 року кредитором та/або його правонаступником вимоги до ОСОБА_2 про виконання кредитного договору №028/25-269 від 05 липня 2007 року за рахунок спадкового (іпотечного) майна, що свідчило б про виконання кредитором вимог частини другої статті 1281 ЦК України.
Отже, на думку апеляційного суду, достовірно встановивши, що кредитору було відомо про смерть позичальника, починаючи з 04 травня 2018 року, оскільки кредитор в цей день підтвердив вказані обставини, подавши відзив на позовну заяву в іншій справі зі спору між тими ж сторонами, отримавши матеріали позову разом з документами, що свідчили про прийняття спадщини позивачем і отримання нею правовстановлюючих документів на іпотечне майно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що строк для пред'явлення вимоги до спадкоємця, передбачений частиною другою статті 1281 ЦК України, у відповідача АТ «Альфа-Банк» сплинув 04 листопада 2018 року, тому саме з вказаної дати основне зобов'язання за кредитним договором є припиненим, що, в свою чергу, тягне за собою припинення іпотеки як похідного зобов'язання.
Вказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі №334/8669/18.
За встановлених обставин, місцевий суд дійшов правильного висновку, що реєстрація АТ «Альфа-Банк» у 2020 році права власності на спірну квартиру та її подальше відчуження на користь ОСОБА_1 є незаконними, оскільки банк пропустив строки пред'явлення вимог до спадкоємця боржника, які визначені частиною другою статті 1281 ЦК України, втративши право вимоги як за основним, так і за додатковим зобов'язанням.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що відповідачем у даній справі є не ПАТ «Укрсоцбанк», як кредитор спадкодавця, а саме АТ «Альфа-Банк», в якого перебіг виконання обов'язків по дотриманню вимог статті 1281 ЦК України почався лише із 15 жовтня 2019 року після приєднання до нього первісного кредитора за спрощеною процедурою, колегія суддів відхиляє, оскільки до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, внаслідок правонаступництва у матеріальних правовідносинах відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов'язків вибулої сторони в цих правовідносинах. При цьому у зв'язку із заміною кредитора його права та обов'язки зберігаються цілком і повністю, змінюється лише суб'єктний склад у зобов'язанні в частині кредитора.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб набуто право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
У пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Відповідно, суди в оцінці обставин справи зобов'язані керуватися тим, що для визначення факту вибуття майна необхідно застосовувати наведений правовий висновок. З урахуванням цього, позивач має розглядатися такою особою, яка втратила володіння своїм майном з моменту державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку за відповідачами у передбачений законодавством спосіб.
Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Встановивши, що квартира АДРЕСА_2 вибула із власності ОСОБА_2 поза її волею на підставі рішення про державну реєстрацію права власності за АТ «Альфа-Банк», прийнятого з порушенням прав позивача на підставі договору іпотеки, зобов'язання за яким були припинені, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, для витребування вказаної квартири із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Доводи апеляційної скарги про неможливість витребування майна з огляду на положення частини першої статті 388 ЦК України щодо добросовісності ОСОБА_1 при укладенні договору купівлі-продажу квартири колегія суддів вважає неспроможними.
Статтею 1 Першого протоколу Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West AllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №461/12525/15-ц зроблено висновок, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.
Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном
Перед укладенням договору купівлі-продажу спірної квартири від 12 листопада 2020 року відповідач ОСОБА_1 мала можливість ознайомитися із наявною інформацією в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яка станом на 12 листопада 2020 року містила відомості про первинного власника квартири АДРЕСА_2 - ОСОБА_2 , підставу набуття нею права власності в порядку спадкування - свідоцтво про право на спадщину за законом від 29 червня 2016 року, про перебування цієї квартири під іпотекою і забороною на підставі іпотечного договору №028/15-351 від 05 липня 2007 року та порядок набуття АТ «Альфа-Банк» права власності на іпотечне майно - в позасудовому порядку, та, відповідно, апелянт мала можливість вжити усіх розумних заходів для звернення до іпотекодержателя з метою ознайомлення з умовами договору іпотеки, з'ясування стану кредитних правовідносин сторін цього договору та/або їх правонаступників та встановлення дійсного права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки (квартири) шляхом реєстрації права власності на нього на підставі договору (застереження) про задоволення вимог іпотекодержателя.
Як покупець спірного нерухомого майна, ОСОБА_1 повинна була розуміти ризики, які несе, придбаваючи іпотечне майно, та пересвідчитися у відсутності прав інших осіб на квартиру, яку вона купує, з урахуванням тієї обставини, що особа іпотекодавця була відмінною від особи власника квартири, про що були наявні відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на період укладення договору купівлі продажу квартири від 12 листопада 2020 року і вказана інформація була у вільному доступі.
Слід також зважити на те, що розсудливий та обачний покупець, купуючи цінне нерухоме майно у м. Києві, у даній ситуації не міг покладатись виключно на добросовісні наміри продавця, а враховуючи обставини даної справи, мав би вжити усіх доступних та розумно передбачуваних заходів з метою гарантування безспірності правочину та уникнення майбутніх ризиків щодо правового статусу придбаного майна.
Проте, як свідчать матеріали справи, відповідач таких заходів не вжила та придбала майно, не поцікавившись про стан взаємовідносин між ОСОБА_2 та АТ «Альфа-Банк» за кредитним договором та договором іпотеки. Доказів зворотнього суду надано не було.
Доводи апеляційної скарги про те, що витребування майна призведе до безоплатного позбавлення права власності ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, також є неспроможними, оскільки відповідач може захистити своє право на отримання сплачених нею за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред'явлення відповідного позову до продавця АТ «Альфа-Банк», яке без законних на те підстав зареєструвало право власності на квартиру та відчужило її, не маючи на це відповідних правомочностей власника.
Відповідач також не зазначила, в чому саме полягає порушення справедливого балансу між сторонами та який надмірний тягар виникне у нею внаслідок витребування майна, що належить позивачу.
Колегія суддів в оцінці доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо наявності непропорційного втручання у її право на мирне володіння майном та заперечень ОСОБА_2 стосовно негативних для неї наслідків при відмові у віндикаційному позові, дійшла висновку, що витребування спірної квартири у відповідача не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном, оскільки приватний інтерес позивача у поверненні свого майна, яке вибуло з її власності поза її волею переважає приватний інтерес кінцевого набувача у збереженні за нею права на спірну квартиру і менш обтяжливого засобу забезпечення захисту та поновлення прав ОСОБА_2 у цій справі немає, так як ОСОБА_1 , як кінцевий набувач, із власності якої витребовується нерухоме майно, не позбавлена можливості відновити свої права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до особи, в якої вона придбала квартиру, про відшкодування збитків, проте ОСОБА_2 такого права позбавлена.
Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що позбавлення її права власності, набутого на квартиру за договором купівлі-продажу, укладеного з особою, яка в свою чергу звернула стягнення на зазначену квартиру на підставі чинного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2012 року у справі №02/2-1752/12, є втручанням у право власника на мирне володіння майном, визнаються колегією суддів безпідставними, так як АТ «Альфа-Банк» набуло право власності на квартиру АДРЕСА_2 в поза судовому порядку на підставі наявного в іпотечному договорі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 4.5), а не відповідно до вказаного рішення, яке залишилося не виконаним.
Отже, з огляду на характер спірних правовідносин та встановлені обставини справи у даному випадку не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідача спірної квартири, яка вибула з володіння позивача поза її волею, не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін.
Апеляційна скарга АТ «Сенс Банк» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року не містить аргументів на спростування правильності висновків суду першої інстанції, тому не дає підстави вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Інші доводи апеляційних скарг також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянтів.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення в оскаржуваній частині щодо задоволених позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції у оскаржуваній частині є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду в цій частині, відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.
В іншій частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року сторонами не оскаржувалося, тому апеляційним судом не переглядалося.
Щодо доводів апеляційних скарг на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року.
За приписами частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
У частині другій статті 141 ЦПК України встановлено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу; 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами: - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Можливість подання сторонами доказів у підтвердження понесених судових витрат, в тому числі і витрат на професійну правничу допомогу у відповідній інстанції, процесуальний закон ставить у залежність від процесуальної стадії розгляду справи у конкретній інстанції.
Зокрема, докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції подаються до закінчення судових дебатів у справі саме в суді першої інстанції, або протягом п'яти днів після ухвалення рішення судом першої інстанції за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 278/1396/19.
У пункті 53 додаткової постанови від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.
Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, і по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.
Зазначене узгоджується із положенням частини першої статті 182 ЦПК України про те, що учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань при розгляді справи судом.
Тобто саме заінтересована сторона повинна вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі №910/906/18
У статті 246 ЦПК України зазначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Аналіз положень статті 126, частини восьмої статті 141 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що у випадку неподання доказів витрат протягом визначеного частиною восьмою статті 141 ЦПК України п'ятиденного строку заява про розподіл судових витрат, зроблена стороною до закінчення судових дебатів у справі, повинна залишатися судом без розгляду, що унеможливлює розгляд судом питання розподілу судових витрат без поновлення цього строку.
Зазначене вище узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 17 листопада 2021 року у справі №205/213/20.
У справі, яка переглядається, встановлено, що представник позивача - адвокат Дикий Ю.О. приймав учать у судовому засіданні під час проголошення рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 березня 2023 року, отримував 28 березня 2023 року копію його вступної та резолютивної частини і до закінчення розгляду справи повідомив суд про намір подати відповідні докази на підтвердження розміру понесених витрат на правничу допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення по суті спору, однак із заявою про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу і ухвалення додаткового рішення звернувся лише 06 квітня 2023 року.
У вказаній заяві як на підставу для поновлення процесуального строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, посилався на те, що фактичним місцем проживання ОСОБА_2 є Королівство Швеція, що значно ускладнює процес погодження та підписання документів, а також те, що копію судового рішення ним отримано поштою 05 квітня 2023 року.
Судом першої інстанції питання поновлення зазначеного строку для звернення до суду із заявою про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу не вирішувалося, рішення з даного процесуального питання не приймалося.
З вищенаведеного вбачається порушення місцевим судом норм процесуального права, які відповідно до пункту 4 статті першої, абазу 2 частини другої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування додаткового рішення, оскільки такі порушення призвели до неправильного вирішення справи, а саме під час розгляду поданої заяви про ухвалення додаткового рішення щодо судових витрат у справі суд не перевірив, чи пропущено стороною позивача строк для звернення до суду із зазначеною заявою, а якщо так, то поважність причин його пропуску та наявність законних підстав для його поновлення.
Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Наведене відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою судові процедури повинні бути справедливими для всіх учасників процесу.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Згідно з частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Сторони вільні розпоряджатися своїми правами на власний розсуд.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно пунктів 4, 6 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
За змістом частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
Тобто, саме зацікавлена сторона повинна вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
У відповідності до частини першої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Таким чином строк звернення до суду із заявою про долучення доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.
Під поважними причинами пропуску процесуального строку слід розуміти лише ті обставини, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась до суду, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами.
Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Тобто, причина пропуску строку є поважною, якщо відповідну процесуальну дію не вчинено у зв'язку із обставинами, що безпосередньо унеможливлювали або ускладнювали можливість вчинення процесуальних дій у визначений строк. Така обставина має існувати об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк і виникнути протягом строку, який пропущено. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Установлення законом процесуальних строків передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. Інститут строків в цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в процесуальних відносинах сторін, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки, зокрема, залишення заяви без розгляду.
Поновлення процесуального строку без доведеності поважності причин не забезпечувало б рівновагу між інтересами сторін та правову визначеність у цивільних правовідносинах, яка є складовою верховенства права, проголошеного статтею 8 Конституції України.
Колегія суддів вважає, що фактичне місце проживання ОСОБА_2 в Королівстві Швеція є суб'єктивними обставинами в оцінці поважності причин пропуску установленого законом процесуального строку та не свідчить про наявність об'єктивних перешкод у представника позивача реалізувати право на подання доказів на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у встановлений законом п'ятиденний строк після ухвалення рішення по суті спору.
Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що акт приймання-здачі наданої правової допомоги за договором про надання правової (правничої) допомоги від 21 листопада 2021 року був підписаний між ОСОБА_2 та адвокатом Диким Ю.О. 03 квітня 2023 року, тобто в межах строку встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, однак вчасно до суду поданий не був.
Зазначені обставини також свідчать про те, що адвокат Дикий Ю.О. не керувався датою отримання повного тексту рішення від 28 березня 2023 року, визначаючи остаточний розмір судових витрат позивача на професійну правничу допомогу, адже приймав безпосередню участь під час розгляду даної справи та достеменно знав про результат розгляду позовних вимог, особисто отримавши вступну та резолютивну частину рішення, про що свідчить відповідна розписка від 28 березня 2023 року.
Враховуючи наведене, сторона позивача, знаючи про ухвалене судове рішення у справі №753/9161/22 ще 28 березня 2023 року жодним чином не була обмежена в своїх можливостях вжити відповідних заходів та своєчасно надати належні докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, чого зроблено не було.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
У справах «Осман проти Сполученого королівства» та «Креуз проти Польщі» ЄСПЛ роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.
Отже, безпідставне поновлення процесуального строку є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів наголошує, що поважними визнаються лише обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. Натомість у справі, яка переглядається, позивач та її представник не вказали, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк. Сторона позивача не навела змістовних і вагомих доводів щодо вчинення нею всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати її процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не довела, що в цій справі можливість вчасного подання нею доказів на підтвердження розміру понесених витрат на правову допомогу не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від її волевиявлення. Водночас пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача та/або її представника щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку.
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України»).
За таких обставин, надаючи оцінку доводам представника позивача - адвоката Дикого Ю.О. щодо поважності причин пропуску п'ятиденного строку для подання доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат після ухвалення рішення, наведеним у заяві про ухвалення додаткового рішення, та наявним у матеріалах справи доказам в їх сукупності і співставленні, колегія суддів вважає, що такі причини є неповажними, а відтак наявні обґрунтовані підстави для залишення заяви про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу без розгляду.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Згідно із вимогами частини першої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині.
Оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 квітня 2023 року підлягає скасуванню із залишенням заяви позивача про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу без розгляду з підстав, передбачених статтею 126, частини восьмої статті 141 ЦПК України та частиною першою статті 377 ЦПК України.
Разом з тим, оскільки під час ухвалення Дарницьким районним судом м. Києва рішення від 28 березня 2023 року не було вирішено питання про судові витрати позивача по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову у цій справі, наявні підстави, визначені статтею 270 ЦПК України, для стягнення з відповідачів АТ «Сенс-Банк» та ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 судового збору за подання вказаної заяви по 246,10 грн. з кожного.
Керуючись ст. ст. 141, 374, 375, 376, 377, 381, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційні скарги акціонерного товариства «Сенс-Банк» та ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 березня 2023 року залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 березня 2023 року залишити без змін.
Апеляційні скарги акціонерного товариства «Сенс-Банк» та ОСОБА_1 на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 квітня 2023 року задовольнити частково.
Додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 квітня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Стягнути з акціонерного товариства «Сенс-Банк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, код ЄДРПОУ 23494714) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 246 (двісті сорок шість) гривень 10 копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 246 (двісті сорок шість) гривень 10 копійок.
В іншій частині заяву ОСОБА_2 про долучення доказів понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та ухвалення додаткового рішення залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 31 жовтня 2024 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова