справа № 761/10254/24 головуючий у суді І інстанції Романишена І.П.
провадження № 22-ц/824/10850/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
29 жовтня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування шкоди,-
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування моральної шкоди у розмірі 27 000 119,56 євро.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, про відшкодування шкоди.
Не погодившись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 , 16 квітня 2024 року засобами поштового зв'язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, незабезпечення балансу інтересів усіх учасників справи, просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції з формальних підстав відмовив позивачу у доступі до суду та дійшов передчасного висновку, що приписами чинного законодавства не передбачено такого способу захисту як подання позову з вимогами про відшкодування шкоди, завданої внаслідок визнання відповідачем у справі, оскільки незгода щодо пред'явленої вимоги має бути реалізована позивачем у відповідній процесуальній формі в межах розгляду такої позовної заяви.
Таким чином, тлумачення місцевим судом п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України в частині того, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є помилковим та передчасним.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування шкоди, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
04 липня 2024 року представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - адвокат Мостепанюк Вадим Іванович, подав відзив, у якому заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити.
У судовому засіданні представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Дмітрішин Дмитро Миколайович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.
Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції вважав, що приписами чинного законодавства не передбачено такого способу захисту, як подання позовної заяви з вимогами про відшкодування шкоди, завданої внаслідок визначення відповідачем у справі, оскільки незгода щодо пред'явленої вимоги має бути реалізована позивачем у відповідній процесуальній формі в межах розгляду такої позовної заяви судом. З урахуванням підстав позову, які зазначені у змісті позовної заяви, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, оскільки заявлені вимоги судовому розгляду не підлягають.
Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції з нижченаведених мотивів.
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Його визначено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (п. 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви №29458/04 та №29465/04).
Правова конструкція «суд, встановлений законом» стосується ще й таких аспектів, як механізм правового регулювання у сфері судоустрою та правомірність діяльності суду у процесі здійснення своїх повноважень.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Також у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена належним судом, тобто судом, встановленим законом.
Судова практика ЄСПЛ право на розгляд справи тлумачить як право особи звернутися до суду, так і право на розгляд та вирішена її справи судом.
Перешкоди в доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Тому судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №333/6816/17 вказано, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати. […] Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
У відповідності до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення: відмінність точок зору між двома або більше особами, яка має певне відношення до прав та обов'язків, що стосуються питання, є достатньою за умови, що вона є істинною або має серйозний характер. Таким чином спір має бути істинним та важливим, при чому «істинний» розуміється як такий, що може виключити гіпотетичні або спірні судові випадки, а «важливий» - такий, що виключає випадки мінімального втручання у цивільне право.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб моральної шкоди, що прямо передбачено п. 9 ч. 1 ст. 16 ЦК України та відноситься до одних із способів захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.
Колегія суддів вважає недоцільним посилання місцевого суду на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 06 лютого 2019 року у справі №522/12901/17-ц, адже предметом розгляду касаційного суду були вимоги про скасування протоколу засідання комісії Центральних районних електричних мереж щодо розгляду акта про порушення Правил користування електричною енергією та визнання дій комісії щодо розгляду зазначеного акта неправомірними.
В той час як право особи на відшкодування моральної шкоди гарантовано ст. 23 ЦК України та при розгляді справи суд має з'ясувати: наявність самої моральної шкоди та її вплив на життя позивача; факт вчинення протиправних дій відповідачем та його вину; зв'язок між дією (бездіяльністю) відповідача та моральною шкодою, яку поніс позивач; обґрунтованість суми компенсації моральної шкоди; інші обставини, які мають істотне значення.
Отже, висновок суду першої інстанції, що приписами чинного законодавства не передбачено такого способу захисту, як подання позовної заяви з вимогами про відшкодування шкоди, завданої внаслідок визначення відповідачем у справі, прямо суперечить як суті позовних вимог ОСОБА_1 так і вимогам закону. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Одним із завдань суду під час розгляду справи є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу (п. 1 ч. 1 ст. 199 ЦПК України), тому обрання позивачем неналежного способу захисту права є самостійною підставою для відмови в позові, а не для відмови у відкритті провадження.
На стадії відкриття провадження у справі, суд має надавати оцінку позовній заяві виключно з мотивів наявності/відсутності підстав для відкриття провадження у справі, тобто оформлення позовної заяви відповідно до вимог ЦПК України, та позбавлений можливості оцінювати належність обраного позивачем способу захисту і його відповідність ст. 16 ЦК України.
Апеляційний суд зауважує, що застосування судом правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватись із урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судовий розгляд.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що оскаржувана ухвала постановлена без додержання норм процесуального права, оскільки висновок суду першої інстанції є передчасними та таким, що обмежує право апелянта на доступ до суду.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 374, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року - скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 30 жовтня 2024 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова