Справа № 756/6153/22
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/10411/2024
23 жовтня 2024року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року у складі судді Диби О.В.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Данич Оксана Федорівна, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання недійсним договору відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором,-
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася у суд із позовом до ОСОБА_2 , ПАТ «Дельта Банк» у якому просила: визнати недійсним договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги укладений 26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 та договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором укладений 26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 .
Позов обґрунтовано тим, що 30 листопада 2011 року між ПАТ «Астра Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №150105027653016, за умовами якого позичальник отримав кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії з встановленим кредитним лімітом у розмірі 1 066 000 грн, зі строком користування до 30 листопада 2016 року включно зі сплатою 17,9% річних.
З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, 30 листопада 2011 року між банком та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладався договір іпотеки, відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку банку 4-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134, 2 кв.м, вартістю 2 497 480 грн, яка належала ОСОБА_1 на праві власності.
26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, а також договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за іпотечним договором, за яким ОСОБА_2 набув права вимоги за кредитним договором, позичальником за яким є ОСОБА_1 , та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року.
В подальшому, як стало відомо позивачці, 11 липня 2018 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру позивача, яка є єдиним його житлом, що відбулося без згоди та відома позивача, чим були порушені його права.
Позивачка вказує на те, що відповідачі ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 не мали право на укладення оспорюваних договорів у зв'язку із тим, що вони укладені між юридичною та фізичною особами, а за своєю суттю, договір про відступлення прав вимоги є договором факторингу, який не можна укладати з фізичними особами.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення Оболонського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року, а також порушення та неправильне норм матеріального права, просить скасувати його та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається.
Зазначено, що 02 грудня 2013 року між ПАТ «Астра Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» отримав права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, зокрема, за кредитним договором №150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року. В подальшому, на підставі постанови Правління НБУ №664 від 02 жовтня 2015 року та рішення ФГВФО №181 від 02 жовтня 2015 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Дельта Банк» та розпочато процедуру його ліквідації, в ході якої 28 грудня 2017 року через електронний майданчик оператора електронних торгів ТОВ «Рецензійна палата» на відкритому електронному аукціоні (торгах) з продажу прав вимоги ПАТ «Дельта Банк» переможцем електронних торгів став ОСОБА_2 , що підтверджується протоколом електронних торгів №UА-ЕА-2017-12-15- 000240-b від 28 грудня 2017 року.
Посилається на те, що 26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір № 134/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до яких ОСОБА_2 отримав права вимоги за кредитним договором №150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року. За умовами зазначеного договору банк відступив шляхом продажу новому кредитору права вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором у розмірі заборгованості 1 317 802 грн 46 коп, а новий кредитор сплатив банку ціну продажу (відступлення) права вимоги - грошові кошти в розмірі 399 490 грн.
Вказано, що ПАТ «Дельта Банк» не мав права укладати договір № 134/К з фізичною особою, оскільки останній не тільки не був включений до Державного реєстру фінансових установ, а й не є юридичною особою, яка здійснює підприємницьку діяльність.
Крім того, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові КЦС ВС від 12 грудня 2018 року у справі №758/3453/16-ц «Іпотекодержателем може бути тільки особа, яка є кредитором за основним зобов'язанням. Для іпотеки є характерною така властивість як слідування, оскільки іпотека слідує за основним зобов'язанням з метою його забезпечення. Законодавством не передбачено існування конструкції «абстрактної» іпотеки, при якій іпотека існує поза зв'язком із забезпеченням основного зобов'язання».
У відзиві на апеляційну скаргу Шутов О.О. в інтересах Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року - залишити без змін.
Вважає, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим та ухвалено у відповідності з висновками Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права в аналогічних спірних правовідносинах.
Позивачка, відповідачі та третя особи приватний нотаріус КМНО Данич О.Ф. в судове зсідання не з'явилися про розгляд справи повідомлялися належно.
Від адвоката Самчук М.В. в інтересах ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з підстав того, що у призначене на 23 жовтня 2024 року судове засідання не зможе прибути, оскільки з 19 жовтня 2024 року по 28 жовтня 2024 року перебуватиме у відпустці.
Між тим вказане клопотання колегією суддів відхиляється у зв'язку з тим, що заявляючи аналогічного змісту клопотання раніше, 13 серпня 2024 року про неможливість явки у судове засідання 21 серпня 202 4року з причин перебування у відрядженні, адвокат Самчук М.В. не заперечувала проти відкладення справи розглядом на 23 жовтня 2024 року.
Окрім цього, представник позивачки не позбавлений був можливості клопотати перед судом про розгляд справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. З урахуванням викладеного та з метою не допущення затягування розгляду справи, яка перебуває в проваджені суду апеляційної інстанції з квітня 2024 року, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи у відсутність осіб, які не з'явилися у судове засідання з підстав відсутності поважних причин їх неявки.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення Шутова О.О. в інтересах Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що за результатами проведених електронних торгів АТ "Дельта банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржником зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу. Окрім цього, суд вказав про правомірність дій щодо відступлення права вимоги на користь фізичної особи, остільки попередній кредитор та іпотекодержатель був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
Колегія суддів вважає такі висновки районного суду законними та обґрунтованими, вони повністю узгоджуються з сукупністю зібраних та долучених до справи доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч. 2 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2015 року, було відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки з підстав того, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 червня 2014 року, вже стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "Астра Банк" заборгованість за кредитним договором № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року станом на 20 грудня 2012 року у розмірі 1 141 046 грн 20 коп, та в рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 грудня 2005 року, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", встановивши початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки нерухомого майна під час проведення виконавчих дій (а.с. 24-28 т.1).
З указаного рішення суду від 21 січня 2015 року також убачається, що 02 грудня 2013 між ПАТ "Астра Банк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ "Дельта Банк" отримав права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, зокрема, за кредитним договором № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року (а.с. 29-32, 35-39 т.1).
Установлено, що на підставі постанови Правління НБУ № 664 від 02 жовтня 2015 року та рішення ФГВФО № 181 від 02 жовтня 2015 року відкликано банківську ліцензію ПАТ "Дельта Банк" та розпочато процедуру його ліквідації.
28 грудня 2017 року через електронний майданчик оператора електронних торгів ТОВ "Рецензійна палата" на відкритому електронному аукціоні (торгах) з продажу прав вимоги ПАТ "Дельта Банк" переможцем електронних торгів став ОСОБА_2 , що підтверджується протоколом електронних торгів № UA-EA-2017-12-15-000240-b від 28 грудня 2017 року (а.с. 152-153 т.1).
26 січня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 укладено договір № 134/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до яких він отримав права вимоги за кредитним договором № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року (а.с. 153а-156 т.1).
Пунктом 2.1 договору відступлення визначено, що за вказаним договором банк відступає шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває в обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців), поручителів, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов'язки боржників або які зобов'язані виконати обов'язки боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту)) та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами), договорами поруки, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них.
Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом частини першої статті 202 цього Кодексу правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтями 6, 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 626, 628 ЦК України).
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, законодавством передбачений перелік підстав для визнання правочину недійсним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Однією з підстав визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги від № 134/К, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 , позивачем зазначено те, що вказаний договір є договором факторингу та у зв'язку з цим суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, оскільки його стороною не може бути фізична особа.
Отже, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України).
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
За ч. 1 статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Отже, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) таке зобов'язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов'язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання.
За ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Відповідно до ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Згідно статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
За змістом частини першої статті 4 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.
У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III.
Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.
Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.
Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Отже, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідні послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв'язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
При цьому, договір факторингу є змішаним договором, який обов'язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).
У той же час, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).
Як установлено, за результатами електронних торгів між ПАТ "Дельта Банк" (первісний кредитор), та фізичною особою ОСОБА_2 (новий кредитор) було укладено Договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за яким банк шляхом продажу відступив ОСОБА_2 право вимоги за кредитними договорами, у тому числі за Кредитним договором № № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року, укладеним з ОСОБА_1 .
Жодне з положень цього договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатись фінансуванням банку новим кредитором.
Пунктом 4.1 оспорюваного договору визначено, що за відступлення прав вимоги за основними договорами новий кредитор сплачує банку грошові кошти в сумі 399 490 грн, у повному обсязі до моменту набуття чинності цим договором.
Факторинг є фінансовою послугою, метою якого є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. Натомість, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Враховуючи вказані положення оспорюваного договору, а також норми діючого цивільного законодавства, суд приходить до висновку про те, що між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 було укладено саме договір відступлення прав вимоги, зокрема, грошової вимоги до ОСОБА_1 на оплатній основі, оскільки у договорі відсутня така головна ознака, притаманна договору факторингу, як фінансування у даному випадку ПАТ "Дельта Банк" з боку ОСОБА_2 за певну плату з боку банку. Виходячи з поняття факторингу таку плату має здійснити саме клієнт (первісний кредитор), а не навпаки. При цьому, за відсутності плати з боку первісного кредитора за надані йому послуги між сторонами виникають правовідносини з купівлі-продажу права вимоги. Будь-яка плата з боку ПАТ "Дельта Банк" на користь ОСОБА_5 оспорюваним договором не передбачена, а за умовами договору відступлення права вимоги у ОСОБА_2 після укладення оспорюваного договору виникло лише право вимагати виконання зобов'язань за укладеними кредитними договорами від боржників, зокрема, від ОСОБА_1 . Таким чином, вказаний договір не можна кваліфікувати як договір факторингу.
Установлено, що ПАТ "Дельта Банк" (первісний кредитор) перебуває у процедурі ліквідації, у зв'язку з чим рішенням Національного банку України від 02.10.2015року № 664 у банку було відкликано банківську ліцензію.
За результатами торгів ПАТ "Дельта Банк" визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками, зокрема боржником ОСОБА_1 , зобов'язань за кредитними та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.
При цьому, відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові у справі № 906/1174/18, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що даний договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, адже він не містить ознак договору факторингу чи договору фінансових послуг. Цей договір не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором в розпорядження первісному кредитору за плату, тобто умови договору не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за спірними правочином не є відносинами у сфері факторингу. Оспорюваний правочин є купівлею-продажем прав вимоги та за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України і суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, тому наявність у відповідача як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу та проведення валютних операцій, не вимагається.
Такий висновок суду відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постановах від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19, від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 та не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 761/20611/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 465/647/11.
Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_2 у законний спосіб на законних підставах набув право вимоги за кредитним та іпотечним договорами, як переможець відкритого електронного аукціону (торгів), який відбувся в рамках реалізації майна неплатоспроможного банку згідно процедури, визначеної Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Отже, між сторонами укладено саме договір відступлення права вимоги, а не факторингу, суб'єктний склад оспорюваного договору відповідає вимогам закону, остільки банк перебуває на стадії ліквідації й у нього відкликано банківську ліцензію, під час укладення договору про відступлення права вимоги сторони дотримались вимог цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинених правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором.
За таких обставин апеляційний суд визнає безпідставними, необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що укладений договір суперечить актами цивільного законодавства, а фізична особа не могла бути новим кредитором та іпотекодержателем за оспорюваними ОСОБА_1 договорами.
Районний суд повно та об'єктивно з'ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну правову оцінку й ухвали законне та обґрунтоване рішення.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29 жовтня 2024 року.
Суддя-доповідач:
Судді: