31 жовтня 2024 р. м. Чернівці справа № 600/592/24-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнір В.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
У поданому до суду позові ОСОБА_1 просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 59 днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки за період вимушеного прогулу, що тривав з 07.01.2022р. по 20.04.2023р.;
- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 59 днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки в сумі 28193,34грн;
- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області нарахувати та сплатити до відповідного бюджету єдиний внесок на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а також утримати та сплатити до бюджету податок на доходи фізичних осіб, військовий збір;
- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області виплатити ОСОБА_1 компенсацію за затримку належної йому суми під час звільнення 31.10.2023р. з розрахунку середньоденної заробітної плати 521,44грн. за кожний день затримки цієї виплати;
- стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області судові витрати в сумі 20000грн. на користь ОСОБА_1 ;
- стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області моральну шкоду в сумі 50000грн. на користь ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а його поновлено на посаді державного кадастрового реєстратора та визначено, що період вимушеного прогулу тривав з 07.01.2022 по 20.04.2023, складає 321 робочий день та 469 календарних днів, загальна компенсація заробітної плати за час вимушеного прогулу визначена в сумі 157116,66грн. Відповідач 31.10.2023 вдруге звільнив позивача, але під час звільнення здійснив не повний розрахунок.
Так, позивач пояснив, що в частині виплати компенсації за невикористану відпустку (основну та додаткову) позивачеві було сплачено лише 2070,16грн (нараховано 2571,62грн), а нарахування та перерахунок єдиного соціального внеску до бюджету протягом періоду вимушеного прогулу (07.01.2022р. по 20.04.2023р.) (крім у квітні 2023р. в сумі 6700*0,22 = 1474 грн.) взагалі не здійснено. Вважає, що компенсація за вимушений прогул є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (ЄСВ).
Також, зазначив, що оскільки рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 21.04.2023 звільнення позивача з державної служби було визнане незаконним, позивач має право на грошову компенсацію щорічної основної відпустки у кількості 39 календарних днів та додаткової оплачуваної відпустки у кількості 19 календарних днів, разом 58 календарних днів. У зв'язку з цим, позивач звернувся до відповідача з заявою щодо здійснення розрахунку та виплати зазначеної вище грошової компенсації. Відповідачем у листі-відповіді повідомлено, що грошова компенсація (за 55 днів) виплачена позивачу 02.11.2023р., проте останній стверджує, що ним було отримано лише 2070,16 грн. Позивач вважає, що при розрахунку середньоденного заробітку позивача для визначення суми компенсації за невикористану відпустку не враховані компенсаційні виплати за час вимушеного прогулу, які фактично сплачені та повинні були бути нараховані у 2023 році у вигляді заробітної плати. Тому, враховуючи те, що у 2023 році отримав компенсацію за вимушений прогул в сумі 157116,66грн та оплату допомоги за тимчасову непрацездатність в сумі 1402,7грн (разом 158519,36грн) вважає, що сума компенсації за невикористану відпуску складає 30243,83грн (158519,36:304*58).
Таким чином, позивач вважає, що відповідач в порушення вимог ст.116 КЗпП України, ст.164 ПК України, абз.2 п.2 розділу ІІ Порядку №100, ч.2 ст.7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»:
- не врахував виплати компенсації за вимушений прогул позивача у загальний отриманий дохід 2023 року у вигляді заробітної плати, під час розрахунку середньоденного заробітку для визначення компенсації за невикористану відпустку;
- не нарахував та не виплатив до бюджету на користь позивача ЄСВ, чим позбавив позивача стажу роботи, що дає право на обов'язкове державне соціальне страхування на 15 місяців;
- не надав розрахунок і не виплатив позивачу належну суму компенсації за невикористану відпустку в сумі: 30243,83-2571,62=27672,21-(27672,21*0,195)=22276,13грн.
Крім того, позивач повідомив, що у результаті неодноразового порушення його законних прав (незаконне звільнення, що підтверджується рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 21.04.2023, не нарахування та невиплата компенсації за невикористану відпустку), позивач зазнав моральної шкоди, яка, на його думку, не може бути виправленою шляхом лише констатації самого факту порушення та оцінюється у 50000грн.
Ухвалою судді відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Вказаною ухвалою, серед іншого, відповідачу встановлено 15-денний термін з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
Ухвалою суду від 04.03.2024р. відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін.
Відповідач подав до суду відзив на позов, в обґрунтування якого зазначив, що 31.10.2023 Головним управлінням прийнято наказ №159-к, яким ОСОБА_1 звільнено з посади державного кадастрового реєстратора за прогули без поважних причин відповідно до п.4 ч.І ст.87 Закону України «Про державну службу». Повний розрахунок із позивачем, згідно вказаного наказу, передбачав виплату грошової компенсації за: щорічну основну відпустку за період роботи з 07.01.2022 по 06.01.2023 в кількості 30 календарних днів; щорічну основну відпустку за період роботи з 07.01.2023 по 30.04.2023 в кількості 10 календарних днів; додаткову оплачувану відпустку за 21 рік стажу державної служби в кількості 15 календарних днів. Позивач після звільнення звернувся до Головного управління із заявою про виплату грошової компенсації за невикористані відпустки. На адвокатський запит представнику позивача надано відповідь, у якій проінформовано, що розрахунок грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за стаж роботи проводився відповідно до Постанови КМУ від 05.02.1995 №100 із розрахунку середньої заробітної плати за фактично відпрацьований час. Таким чином, згідно довідки про доходи №05/05 за 2023 позивачу нараховано у травні - 1402,70 грн. та у жовтні - 2571,62 грн.
Відповідач повідомив, що змінами, внесеними постановою КМУ від 12.09.2023 №957 до пункту 2 Порядку №100, визначено новий порядок обчислення середньої заробітної плати для оплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року. Так, враховуючи зміни норм Порядку, середня заробітна плата для виплати компенсації за зазначені вище невикористані відпустки обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи у 2023 році, що передують місяцю виплати компенсації за невикористані відпустки, починаючи з 1 січня 2023 року. При цьому норми Порядку не містять вимог щодо особливого розрахунку для таких працівників, а також врахування при обчисленні середньої заробітної плати повністю відпрацьованих робочих днів протягом зазначеного періоду.
З приводу вимоги позивача щодо нарахування та виплати до бюджету на користь позивача ЄСВ, відповідач пояснив, що в період з 01.05.2023 по 31.10.2023 позивач був відсутній на робочому місці. При цьому, якщо працівнику за основним місцем роботи повний місяць не нараховувалась зарплата внаслідок прогулу (крім вимушеного прогулу), то у такому разі ЄСВ не нараховують, оскільки відсутня база нарахування ЄСВ. Додатково, відповідач звертав увагу на те, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника, як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. У рішенні суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а з управління підлягало стягненню в якості заробітної плати за час вимушеного прогулу суму 157116,66грн, без віднімання сум податків та зборів.
Крім того, відповідач зазначив про необґрунтованість вимог позивача щодо стягнення компенсації за невикористані відпустки в кількості 58 календарних днів, оскільки такі суперечать нормам чинного законодавства.
Окремо відповідач зауважив про те, що позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду із цим позовом, а також недоведеність спричинення позивачу моральної шкоди, внаслідок дій Головного управління.
У поданій відповіді на відзив позивач спростовував доводи наведені відповідачем у відзиві, а також навів уточнюючий розрахунок відповідно до якого, на його думку, він, враховуючи період вимушеного прогулу з 07.01.2022 по 23.04.2023, всього 470к.д., має право на компенсацію за щорічну основну відпустку за період з 01.07.2022 по 06.01.2023 у кількості 30к.д., за період з 07.01.2023 по 23.04.2023 - 9к.д., разом - 39к.д., а також за щорічну додаткову оплачувану відпустку за період з 01.07.2022 по 06.01.2023 у кількості 15 к.д., за період з 07.01.2023 по 23.04.2023 - 4к.д., разом - 19к.д. Таким чином, позивач стверджує, що з урахуванням вже виплаченої компенсації за невикористану відпустку у сумі 2070,16грн, компенсація підлягає до сплати в розмірі 28193,34грн. Наполягав на задоволенні позовних вимог.
Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Позивач працював в Головному управлінні Держгеокадастру у Чернівецькій області на посаді державного кадастрового реєстратора відділу №5 управління надання адміністративних послуг з 02.08.2021 по 06.01.2022 та наказом від 05.01.2022 №5-к був звільнений з займаної посади 06.01.2022.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а (набрало законної сили 20.07.2023) адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про поновлення на роботі задоволено повністю. Названим рішенням, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 05.01.2022 №5-к "Про звільнення ОСОБА_1 "; зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області поновити ОСОБА_1 з 07.01.2022 на посаді рівнозначній, яку він займав до звільнення, а саме на посаді державного кадастрового реєстратора відділу №3 управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області; стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 157116,66 гривень та 24000грн моральної шкоди.
На виконання рішення суду від 21.04.2023 позивача наказом №57-к від 24.04.2023 поновлено на роботі з 07.01.2022 на посаді державного кадастрового реєстратора відділу №3 управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області.
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 31.10.2023 №159-к позивача звільнено з посади за прогули без поважних причин відповідно до п.4 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу" (а.с.23).
Згідно названого вище наказу, передбачено здійснення із ОСОБА_1 повного розрахунку та виплату грошової компенсації за:
- щорічну основну відпустку за період з 07.01.2022 по 06.01.2023 в кількості 30 календарних днів;
- щорічну основну відпустку за період з 07.01.2023 по 30.04.2023 в кількості 10 календарних днів;
- додаткову оплачувану відпустку за 21 рік стажу державної служби в кількості 15 календарних днів.
Як свідчить розрахунок компенсації за жовтень 2023 року з посиланням на наказ №159-к від 31.10.2023 та розрахунковий листок за жовтень 2023р., долучений відповідачем до відзиву, сума компенсації за 55 днів щорічної відпустки становить 2 571,62грн, з яких до виплати 2070,16грн, а 501,46грн - відрахування (податок та військовий збір) (а.с.81-82).
Позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області у якому просив, зокрема, визнати протиправним та скасувати наказ від 31.10.2023 №159-к та поновити його на посаді. Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 12.02.2024 у справі №600/7393/23-а (набрало законної сили 12.06.2024) у задоволенні його позову відмовлено.
Наведені вище обставини були встановлені рішеннями Чернівецького окружного адміністративного суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а (набрало законної сили 20.07.2023) та від 12.02.2024 у справі №600/7393/23-а (набрало законної сили 12.06.2024) та визнаються сторонами у заявах по суті.
Згідно наявного у матеріалах справи скріншоту з банківського додатку, що відображає зарахування на картковий рахунок позивача, 02.11.2023 на рахунок останнього здійснено зарахування від ГУ Держгеокадастру у Чернівецькій області у розмірі 2070,16грн з коментарем "зарплата" (а.с.36).
12 грудня 2023 року позивач звернувся до відповідача з заявою, у якій просив здійснити розрахунок та виплатити грошової компенсації за щорічну основну відпустку і додаткову оплачувану відпустку.
Листом від 26.12.2023 Головне управління повідомило позивачу про те, що відповідно до наказу від 31.10.2023 №159-к здійснено повний розрахунок у відповідності до чинного законодавства та 02.11.2023 виплачено грошову компенсацію за щорічну основну відпустку за період з 07.01.2023 по 30.04.2023 в кількості 10 календарних днів та додаткову оплачувану відпустку за 21 рік стажу державної служби в кількості 15 календарних днів.
Адвокат Анфьорова К.С. звернулась в інтересах позивача із запитом до Головного управління, у якому остання зазначила, що ОСОБА_1 виплачено лише 2070,16грн грошової компенсації не використаної щорічної основної та додаткової відпустки та просила, з-поміж іншого, надати розрахунок грошової компенсації невикористаної відпустки, що підлягає виплаті ОСОБА_1 при звільненні 31.10.2023 та пояснення щодо рішення про виплату саме такої суми компенсації (2070,16грн) з зазначенням підстав прийняття цього рішення.
У відповідь на адвокатський запит відповідач повідомив, що враховуючи те, що у резолютивній частині рішення суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а не зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу визначена без урахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, письмова згода ОСОБА_1 щодо утримання та перерахування податків із доходів фізичних осіб, військового збору до Головного управління не надходила, середній заробіток за час вимушеного прогулу був перерахований на картковий рахунок без урахування податків та зборів, та не враховувався при розрахунку грошової компенсації за дні невикористаної відпустки.
Позивач вважає, що компенсація за невикористані відпустки обчислена неправильно, при цьому вважає, що її слід обчислювати з розрахунку 59 календарних днів та враховуючи компенсацію за вимушений прогул в розмірі 157166,66грн, у зв'язку з чим звернувся з цим позовом до суду, а також просив виплатити середній заробіток за час затримки належної йому суми компенсації та стягнути з відповідача моральну шкоду.
До спірних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Статтею 4 Закону №504/96-ВР передбачено, зокрема, щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
Відповідно до статті 57 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII) державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Згідно з частиною 1 статті 58 Закону №889-VIII за кожний рік державної служби після досягнення п'ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.
Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України.
Механізм надання додаткових оплачуваних відпусток (далі - додаткова відпустка) державним службовцям визначений Порядком надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року №270 (далі по тексту - Порядок №270).
Відповідно до пункту 2, 3 Порядку №270 державним службовцям, які мають стаж державної служби понад п'ять років, надається додаткова відпустка тривалістю один календарний день. Починаючи з шостого року стажу державної служби ця відпустка збільшується на один календарний день за кожний наступний рік. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Додаткова відпустка конкретної тривалості надається державним службовцям після досягнення відповідного стажу державної служби.
При цьому, додаткова відпустка, яка надається державним службовцям, належить до щорічних відпусток (пункт 4 Порядку №270).
Пунктом 9 Порядку №270 визначено, що під час звільнення державного службовця йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні додаткової відпустки.
Згідно із частиною 1 статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За змістом частини 3 статті 5 Закону №889-VIII, дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 82 КЗпП України до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховується час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Таким чином, у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати щорічну основну відпустку за весь час вимушеного прогулу або при звільненні отримати компенсацію за всі невикористані ним дні щорічної відпустки. При цьому її тривалість визначається за період від дати поновлення на роботі.
З наведеного правового регулювання, а також встановлених обставин, суд робить висновок, що позивач за період роботи з 07.01.2022 (дати поновлення на роботі за рішенням суду) по 30.04.2023 (день звільнення з посади державного реєстратора Головного управління) набув право на щорічну відпустку (основну та додаткову) або на грошову компенсацію за всі не використані ним дні такої відпустки.
Судом встановлено, що в наказі про звільнення відповідачем передбачено здійснення із ОСОБА_1 повного розрахунку та виплатити грошову компенсацію за:
- щорічну основну відпустку за період з 07.01.2022 по 06.01.2023 в кількості 30 календарних днів;
- щорічну основну відпустку за період з 07.01.2023 по 30.04.2023 в кількості 10 календарних днів;
- додаткову оплачувану відпустку за 21 рік стажу державної служби в кількості 15 календарних днів.
Таким чином, відповідачем визначено, що позивачу належить до виплати грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки в загальній кількості 55 календарних днів (основної - 40, додаткової - 15).
У свою чергу позивач у поданому позові, а також відповіді на відзив, наводить свій розрахунок, та вважає, що така компенсація підлягає виплаті за 59 календарних днів (основної та додаткової).
Суд вважає такий розрахунок необґрунтованим, оскільки, право державних службовців на додаткову оплачувану відпустку та її тривалість залежать не від відпрацьованого в році часу, а від наявності відповідного стажу державної служби. Тож додаткова відпустка державним службовцям надається не за відпрацьований робочий рік, а виключно після того, як настане передбачена в Законі №889-VIII дата стажу державної служби. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.
При цьому, суд враховує, що п.9 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №889-VIII передбачають, що за державними службовцями, які відповідно до статті 35 Закону України "Про державну службу" (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490) набули право на отримання додаткових оплачуваних відпусток більшої тривалості, ніж передбачено статтею 58 цього Закону, така тривалість додаткових відпусток зберігається після набрання чинності цим Законом.
Водночас, суд зауважує, що законодавством про державну службу, що діяло до набрання чинності Законом №889-VIII 1 травня 2016 року визначалось, що тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.
Зазначене спонукає до висновку, що відповідачем вірно визначено кількість днів щорічної відпустки, як основної, так і додаткової, за які позивачу належить виплатити грошову компенсацію.
Частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР визначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпустки та надання грошової компенсації за невикористані дні відпустки здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
В абзаці 1 п.2 Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно із абзацом 2 п.2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року, проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.
При обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору (абз.1 п.3 Порядку №100).
В силу абз.4 п.3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час відпусток або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
За правилом, визначеним у абз.3 п.4 Порядку №100 якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу .
Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду (абз.5 п.4 Порядку №100).
Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки (абз.1 п. 7 Порядку №100).
Відповідачем неправильно обчислено нараховану позивачу у жовтні 2023 року компенсацію за невикористані відпустки в кількості 55 календарних днів - 2 571,62 грн.
При цьому, необґрунтовано у розрахунках застосовано лише суму 1402,70грн, виплачену у травні 2023 року як допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю. В розрахунковому періоді (з 01.01.2023 по 30.09.2023), який включає період вимушеного прогулу (з 01.01.2023 по 20.04.2023) застосовано заробітну плату у розмірі 0 грн., у той час як відповідно до абз.3 п.4 Порядку №100 розрахунки мають здійснюватися виходячи з посадового місячного окладу.
Судом враховано, що за матеріалами справи заробітна плата у період після поновлення позивача на роботі 24.04.2023 не нараховувалась у зв'язку з тим, що в період з 01.05.2023 по 31.10.2023 позивач був відсутній на робочому місці. Наказами відповідача щодо притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності робочі дні у названому вище періоді визнано прогулом, що зрештою і стало підставою звільнення позивача 31.10.2023. Наведені вище обставини, встановлені рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 12.02.2024 у справі №600/7393/23-а, яке набрало законної сили. Водночас, зазначені обставини не заперечуються і самим позивачем.
У той же час правильний розрахунок спірної компенсації з урахуванням зазначених вище приписів абз.2 п.2, абз.3 та 5 п.4, абз.1 п.7 Порядку №100 має становити: 5800грн посадовий оклад за січень 2023 року + 5800грн посадовий оклад за лютий 2023 року + 5800грн посадовий оклад за березень 2023 року + 5800грн посадовий оклад за квітень 2023 року (тобто 4 місяці вимушеного прогулу у розрахунковому періоді) + 1402,70 грн зарплата за травень 2023 року (згідно довідки про доходи №05/05) / 273 календарних дні розрахункового періоду з 01.01.2023 по 30.09.2023 * 55 календарних днів відпустки = 4956,58 грн.
Таким чином при нарахуванні компенсації за невикористані відпустки в кількості 55 календарних днів у жовтні 2023 року на дату звільнення позивачу протиправно не нараховано та не виплачено без урахування податків та інших обов'язкових платежів, що підлягають відрахуванню із заробітної плати 2886,42 грн (4956,58 грн - 2070,16 грн).
Щодо підходу обчислення спірної компенсації, який обрав позивач, такий, на думку суду, не узгоджується з положеннями Порядку №100.
Так, судом встановлено, що рішенням суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а на користь позивача стягнуто заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 157116,66 гривень.
Згідно наявних у матеріалах справи платіжних інструкцій позивачу 16.05.2023 здійснено виплату заробітної плати за вимушений прогул згідно рішення суду у сумі 10 278,66грн, 25.09.2023 здійснено виплату заробітної плати за вимушений прогул згідно рішення суду у сумі 29367,60грн, 30.10.2023 здійснено виплату заробітної плати за вимушений прогул згідно рішення суду у сумі 14 683,80грн. Решта від суми заробітку за вимушений прогул, визначеної рішенням суду, було виплачено вже після звільнення позивача з Головного управління.
Позивач вважає, що на підставі абз.4 п.3 Порядку №100, при розрахунку середньоденного заробітку позивача для визначення суми компенсації за невикористану відпустку повинні бути враховані компенсаційні виплати за час вимушеного прогулу, які фактично позивачеві сплачені та повинні були бути нараховані у 2023 році у вигляді заробітної плати.
Однак, такий підхід позивача суперечить існуючій позиції Верховного Суду щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку № 100, які викладені у постановах від 24.02.2021 у справі №818/1551/17, від 23.06.2022 у справі №540/825/21, у яких раніше була висловлена позиція щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку №100 та зводяться до того, що у випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, відповідно до останнього абзацу пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
У постанові Верховного суду від 01.03.2023 по справі №500/7831/21, де позивач, який звільнений з органів прокуратури, також за час вимушеного прогулу у розрахунковому періоді частково не мав виплат сформульовано правову позицію для обчислення компенсації за невикористані відпустки згідно якої: «п.17. ... виплати, які включаються у розрахунок середньої заробітної плати, пов'язуються з періодом, за який вони виплачені. У період з грудня 2020 року по серпень 2021 року (із загального розрахункового періоду вересень 2020 року - серпень 2021 року) позивач взагалі не мав виплат, тож якщо кількість днів цього періоду мають враховуватися при розрахунку середньоденної заробітної плати (а ті потім - для обчислення суми компенсації невикористаних відпусток), то в такому разі цей розрахунок має базуватися (щодо позивача) на посадовому окладі (відповідно до кількості місяців розрахункового періоду).
Іншими словами, оскільки у розрахунковому періоді (12 місяців, що передують місяцю виплати компенсації за невикористані відпустки), як встановлено у справі, позивач отримував дохід тільки у трьох місяцях, а протягом решти дев'яти - ні, то щодо цих останніх - розрахунки мали б провадитися з установленого йому посадового (місячного) окладу, відтак сумуватися з доходом, отриманим за [інші] три місяці. З отриманого сумарного заробітку далі обчислюється середньоденна заробітна плата та середня заробітна плата для виплати компенсації за невикористані відпустки (пункт 7 Порядку № 100)».
Оскільки позивач у період вимушеного прогулу з 01.01.2023 по 20.04.2023, що є частиною розрахункового періоду для обчислення спірної компенсації, не мав виплат із заробітної плати, такий розрахунок повинен здійснюватись, виходячи з посадового окладу (відповідно до кількості місяців розрахункового періоду).
Крім того, суттєвим є те, що компенсація середнього заробітку за час вимушеного прогулу обчислюється в силу правил Порядку №100 виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, як і було розраховано судом у рішенні від 21.04.2023р. у справі №600/752/22-а. Натомість обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю виплати.
Саме тому, позов у цій частині підлягає задоволенню частково, а порушене право підлягає поновленню шляхом визнання протиправними дій Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 55 днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 07.01.2022 по 30.04.2023 не в повному обсязі та зобов'язання відповідача донарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 55 днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки в сумі 2886,42 грн.
З приводу вимог позивача про зобов'язання відповідача утримати та сплатити до бюджету податок на доходи фізичних осіб та військового збору, а також нарахувати та сплатити ЄСВ, суд зазначає таке.
Позивач у позові та у відповіді на відзив зазначив, що відповідач, в порушення вимог п.п.180 п.1 ст.14 ПК України, будучи податковим агентом щодо податку на доходи фізичних осіб та платником ЄСВ не нарахував ЄСВ та не сплатив до відповідного бюджету, не нарахував, не утримав та не сплатив обов'язкові платежі з оплати за вимушений прогул та компенсації за невикористану відпустку.
У абзаці 2 п.3 Порядку №100 встановлено, що суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Відповідно до пункту 171.1. статті 171 Податкового Кодексу України, особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.
Державна Фіскальна Служба України у своєму листі №23714/6/99-99-17-03-03-15 від 05.11.2015 зазначала, що роботодавець має виконати функції податкового агента щодо нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору з доходу у вигляді середньої заробітної плати, нарахованої на підставі рішення суду за час затримки розрахунку при звільненні.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 18 липня 2018 у справі №359/10023/16-ц зазначив, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
На думку Верховного Суду, системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 07 жовтня 2020 року у справі №523/14396/19 зазначив, що суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника середній заробіток за час вимушеного прогулу, без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів, які підлягають сплаті податковим агентом.
Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у Постановах від 16 листопада 2020 року у справі №607/3509/17; від 25 березня 2021 року у справі №185/2109/18-ц; від 03 листопада 2021 року у справі №645/2856/18; від 23 грудня 2021 року у справі №607/1429/17.
Так, що стосується компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка визначена до виплати позивачу у рішенні суду від 21.04.2023р. по справі №600/752/22-а, слід зазначити, що у названому рішенні судом у мотивувальній його частині наголошено, що відповідно до п.3 Порядку №100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Відповідач виконуючи зазначене вище рішення виплатив позивачу суму, яка зазначена у цьому рішенні повністю, без відрахування обов'язкових платежів, що підтверджується платіжними інструкціями, наявними у матеріалах справи. Попри це, законність таких дій не є предметом цього спору та може бути перевірена судом у справі №600/752/22-а в порядку статті 383 КАС України.
Водночас, компенсація за невикористані відпустки, що є спірною у даній справі, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з проведенням відрахування податків, зборів та обов'язкових платежів.
Надаючи оцінку вимогам позивача в частині, що стосуються єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, який, як вважає позивач, має бути нарахований відповідачем на суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає таке.
Умови та порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначено у Законі України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі Закон № 2464-VI).
Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону №2464-VI єдиний внесок це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI передбачено, що платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, нараховується на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці» та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Відповідно до частини 2 статті 7 Закону №2464-VI для осіб, які працюють у сільському господарстві, зайняті на сезонних роботах, виконують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами, творчих працівників (архітекторів, художників, артистів, музикантів, композиторів, критиків, мистецтвознавців, письменників, кінематографістів), та інших осіб, які отримують заробітну плату (дохід) за виконану роботу (надані послуги), строк виконання яких перевищує календарний місяць, єдиний внесок нараховується на суму, що визначається шляхом ділення заробітної плати (доходу), виплаченої за результатами роботи, на кількість місяців, за які вона нарахована.
Зазначений порядок нарахування внеску поширюється також на осіб, яким після звільнення з роботи нараховано заробітну плату (дохід) за відпрацьований час або згідно з рішенням суду середню заробітну плату за вимушений прогул (абз.2 частини 2 статті 7 Закону №2464-VI).
Частинами 1, 2 статті 9 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок обчислюється виключно у національній валюті, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі. Обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Відповідно до частини 7 статті 9 Закону №2464-VI єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку або на єдиний рахунок.
З аналізу викладених положень Закону №2464-VI випливає, що Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області у розумінні пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI є роботодавцем установою, що використовує працю фізичних осіб на умовах, встановлених чинним законодавством (зокрема на умовах, передбачених Законом України «Про державну службу»), а тому є платником єдиного внеску і зобов'язане нараховувати його щоразу, виплачуючи таким особам заробітну плату.
Усуваючи неоднакове застосування різними касаційними судами норм матеріального права в частині природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу (відповідно до статті 235 КЗпП України), Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 зазначила, що середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Отже, виплачуючи особі, яку було незаконно звільнено з роботи, на підставі рішення суду середній заробіток за час вимушеного прогулу роботодавець (суб'єкт призначення відповідно до Закону України «Про державну службу») зобов'язаний нарахувати на цю суму єдиний внесок, виходячи із ставки, установленої у статті 8 Закону № 2464-V (22 відсотки).
Особливості нарахування єдиного внеску на суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу передбачено у частині 2 статті 7 Закону №2464-VI, за змістом якої база нарахування єдиного внеску для осіб, яким нараховано середню заробітну плату (дохід) за час вимушеного прогулу згідно з рішенням суду визначається шляхом ділення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу на кількість місяців, за який він нараховується.
У контексті викладеного суд зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що Головне управління виплативши позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 157116,66грн не нарахував (та відповідно не сплатив) на цю суму єдиний внесок, виходячи із ставки, установленої у статті 8 Закону №2464-V. Зазначена обставина не заперечується відповідачем, позаяк він згідно доводів відзиву вважає, що в період з 01.05.2023 по 31.10.2023 позивач був відсутній на роботі, отже заробітна плата не нараховувалась, відповідно підстав для нарахування ЄСВ не було. При цьому, відповідач зазначив, що згідно рішення суду від 21.04.2023 у справі №600/752/22-а підлягало стягнути без віднімання податків і зборів, а позивач поновившись на роботі з 25.05.2023 фактично не з'являвся, письмового дозволу щодо відрахувань із суми 157116,66грн податків і зборів не надавав.
Зазначені доводи суд вважає необґрунтованими, оскільки обов'язок із нарахування ЄСВ на відповідача як на роботодавця покладено ПК України та Законом №2464-VI, виконання цього зобов'язання не залежить від отримання згоди (письмового дозволу) від працівника. Крім того, період з 01.05.2023 по 31.10.2023, коли позивач був відсутній на роботі не є спірним у даному випадку. Мова йде про період вимушеного прогулу працівника, звільнення якого визнано незаконним у судовому порядку.
Зважаючи на викладене вище, відповідач є платником єдиного внеску як роботодавець, який використовує працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, тому зобов'язаний своєчасно та у повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску, а також вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством.
Отже, відповідач як роботодавець-страхувальник при виплаті (згідно рішення суду) застрахованому ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 157116,66грн за період з 07.01.2022 по 20.04.2023 повинен був, керуючись положеннями частини другої статті 7 Закону №2464-VI, обчислити, нарахувати та сплатити єдиний внесок. Однак вказаного не зробив, що підтверджується матеріалами справи. Відповідно позов у цій частині є обґрунтованим та підлягає задоволенню.
Щодо вимоги про компенсацію за затримку належної йому суми під час звільнення 31.10.2023р. з розрахунку середньоденної заробітної плати 521,44грн. за кожний день затримки цієї виплати, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Згідно з положеннями ч.1-2 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Так, з матеріалів справи встановлено, що фактичної виплати позивачу компенсації за невикористані відпустки у повному розмірі при його звільненні не відбулося, що стало причиною виникнення спору між сторонами у справі.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі №810/451/17 та від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України, як зауважила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 травня 2020 року в справі №810/451/17, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У постанові від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі №810/451/17 зауважила, що за змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Таким чином, оскільки остаточний фактичний розрахунок з позивачем не проведено, суд доходить до висновку про те, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні є передчасною та не підлягає задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 50000 грн., суд зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Як зазначено у п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною 3 статті 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Як зазначено у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (ч.4 ст.23 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Позивач у позові зазначив, що протиправні дії відповідача призвели до порушення його права на отримання належних йому виплат, що завдало моральної шкоди. Звертав увагу, що потрібно ураховувати факт, що в результаті неодноразового, навмисного порушення законних прав (незаконне звільнення, не нарахування і невиплата компенсації за невикористані відпустки) позивач зазнав моральної шкоди.
Однак, позивачем під час розгляду справи не надано жодного доказу на підтвердження моральних страждань, а також не надано обґрунтувань щодо заявленого розміру моральної шкоди та доказів того, що саме така сума є співмірною із завданою шкодою.
Крім того, суд звертає увагу на те, що питання щодо відшкодування позивачу моральної шкоди за незаконне звільнення було вирішено рішенням суду від 21.04.2023р. у справі №600/752/22-а.
У зв'язку з чим суд доходить висновку, що підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.
Щодо посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення до суду, то суд зважає на таке.
Положеннями частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Верховний Суд України у постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), з-поміж іншого, зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Так, спеціальним законодавством, не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці, однак такі питання регулює Кодекс законів про працю України.
Статтею 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022) передбачалось, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Водночас, відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції після внесення змін, у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Водночас, щодо направлення позивачеві письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми відповідач не надає доказів, в той час як остання сума виплати заробітної плати (частина компенсації за невикористані відпустки) відбулась в листопаді 2023 року, про що свідчить відповідна платіжна інструкція.
За таких обставин, суд вважає хибним твердження відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Статтею 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є частково обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню з підстав, наведених у мотивувальній частині рішення.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
За правилами частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
У свою чергу, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч.3 ст.139 КАС України).
Згідно з частиною 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Позивачем у даній справі витрати зі сплати судового збору не здійснювались.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини 3 статті 143 КАС України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.
Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно з положеннями статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 вересня 2019 року (справа №810/3806/18, справа №810/2816/18, справа №810/3806/18), від 22 листопада 2019 року (справа №810/1502/18).
Судом встановлено, що на момент вирішення питання про розподіл судових витрат позивачем надано суду: копію договору про надання правничої (правової) допомоги №01/06/2023 від 01.06.2023; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; платіжні інструкції про оплату послуг адвоката №@2PL250765 від 18.01.2024р. на суму 2000грн, №@2PL045359 від 31.01.2024р. на суму 10000грн.
У поданому позові заявлено вимогу стягнути витрати на правову допомогу в сумі 12000грн. В той же час у відповіді на відзив адвокатом зазначено, що враховуючи витрати труда зі складення такої відповіді, вартість надання правничих послуг збільшується та становить - 20000грн. Натомість доказів оплати послуг на цю суму до суду не надано.
Суд звертає увагу на те, що заява про те, що такі докази будуть подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, як передбачено в ч.7 ст.139 КАС України, до суду також не надходила.
Таким чином, документально підтвердженими витратами на правову допомогу у цій справі є витрати у розмірі 12000грн.
Посилання представника відповідача про завищення вказаних витрат та неспівмірність зазначеної суми з часом, витраченим адвокатом і обсягом виконаних робіт, на переконання суду є безпідставними та повністю спростовуються вищезазначеними документами. Докази щодо неспівмірності витрат та їх завищення відповідачем суду не подано.
Враховуючи вказане, суд дійшов висновку, що витрати на надання професійної правничої допомоги в розмірі 12000 грн. є документально підтвердженими, співмірними зі складністю цієї справи, наданими адвокатом обсягами послуг, пов'язаних зі справою, включаючи її підготовку та розгляд, затраченим часом на надання таких послуг, якістю наданих послуг та відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
Таким чином, враховуючи те, що позовні вимоги задоволено частково, суд вважає, що судові витрати в розмірі 6000грн, пропорційно до задоволених вимог, підлягають відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправними дії Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 55 днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 07.01.2022 по 30.04.2023 не в повному обсязі.
3. Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 55 днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки в сумі 2886,42 грн. з відрахуванням податків і зборів.
4. Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області нарахувати на суму середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу в сумі 157116,66грн за період з 07.01.2022 по 20.04.2023 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та сплатити до відповідного бюджету.
5. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000 (шість тисяч) гривень.
Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).
Повне найменування учасників процесу:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області (вул.Героїв Майдану, 194-А, м. Чернівці, 58013; код ЄДРПОУ 39909396)
Суддя В.О. Кушнір